– Ну от і помʼянули твою бабу Раю, – з сумом сказала сусідка Галина Вероніці. – Хороша була старенька, світла…
Вона допомагала Вероніці мити посуд після сороковин.
– А щось племінничок її, Грицько, давно не з’являвся, так? – запитала вона. – Навіть в останню путь тітку рідну не провів?
– Та з’являвся він, – сказала Вероніка.
Вона витерла руки об фартух і присіла на лавку.
– Як тільки дізнався, що родички не стало, то таку сварку влаштував, що ого-го! – сказала молода жінка. – Сказав Грицько, що до юристів піде через спадщину. Але де там, нічого він не вирішить, як би не старався. Гульбанить він дуже… Ну й баба Рая ж іще за життя нам з чоловіком цю дачу подарувала. А не мала би такого робити.
– Чого б це не мала? – здивувалась сусідка.
Вона не розуміла про, що це говорить Вероніка.
– Так ми ж не рідні їй онуки!
– Та ти що?! – не повірила Галина. – Ніколи б не подумала! Та й скільки тут живу, вона завжди вас називала онуками…
Хвалилася – то внучик їй дах перекрив, то огорожу нову зробив. А вже тебе то вона як хвалила – внучка в неї і хазяйка, і на городі все робить, і майстриня. Вона тільки тим і жила, що чекала на вас і раділа кожному вашому приїзду. Подарунки берегла ваші. Вийде на вулицю в хустці, яку ви їй подарували, стане біля хвіртки і стоїть, чекає, коли хтось мимо не пройде і хустку її не похвалить. А сама так і сяє від гордості:
– Внучка подарувала. Я вже їй кажу: не треба мені нічого, все в мене є, та й носити щось мені нікуди, останніми роками на дачі живу, онук постарався – будинок утеплив, новий газовий котел поставив. А вона мені: “Носи, бабусю, тобі цей колір так личить”.
У Вероніки від цих спогадів навернулися сльози на очі.
– Так, з бабусею Раєю мені пощастило… Тільки ось… Вся рідня в мене чужа.
– Як так?! Може, розкажеш, – ахнула Галина. – Ходімо на вулицю посидимо, вечір он який сьогодні теплий, по-справжньому літній.
Жінки акуратно розставили посуд по полицях і вийшли надвір.
– Мені було одинадцять, коли моєї матусі не стало, – почала Вероніка, – у неї з дитинства з серцем було. Мене вона якось виносила й народила. А от коли братиком завагітніла… Казали їй, що не можна – не послухалася. Вже на ранньому терміні швидка до лікарні не встигла довезти. Мені було дуже важко, але я вдячна батькові за те, що не кинув мене і мачуху в дім не привів. Хоча, спочатку, дичилася я його, тому що його звинувачувала у всьому. Та й він поступово охолов до мене, жили в хаті вдвох, як чужі люди.
– Дивно, що іншу жінку в дім не привів, невже не було?
– Та була у нього, сам до неї бігав, з ночівлею іноді, а в дім не вів. Вчилася я добре, все по господарству робила, він годував мене, одягав-взував, взаємних претензій у нас один до одного не було. Але й колишнього тепла – теж.
– І батька в тебе, мабуть, уже не було, – резюмувала сусідка.
– Це пізніше сталося, коли я школу закінчила і на навчання вступила. На першому курсі в гуртожиток мене не взяли, місць не було.
– Ну ось і починається твоє доросла життя, дочко моя, – сказав він, – до вісімнадцяти я ще тебе прогодую, а там сама думай, як житимеш.
– Зібрала я свою валізу, і відвіз він мене у місто до дальньої родички своєї, тітки Зіни. А я раніше її й не знала зовсім, не любила вона свою сільську рідню. А тут оглянула мене з ніг до голови, похитала головою:
– Худенька така. Та нічого, візьму сирітку, куди ж її?
– Батько того ж дня поїхав, а я проплакала всю ніч на твердому ліжку. Рік я у неї як попелюшка прожила.
– Чому на твердому? – уточнила Галина.
– У прямому сенсі, основа біля ліжка дерев’яною була, на нього, замість матраца, була кинута тонка ковдра, а зверху простирадла. Усі боки в мене нили.
– Ох ти ж, а чому батькові не поскаржилася?
– Нехай скаржилася я: і на ліжко, і на те, що тітка Зіна діставала мене всілякими дорученнями. А він мені:
– Потерпи, не маленька. Натомість вона платню з нас за житло не бере. Знімати кімнату в місті нині дорого.
– Як же ж, не брала. Я двічі на місяць у село по сумки їздила. На собі перла їй все: і картоплю, і овочі, і м’ясо, і яйця. А сама вдома ніколи не їла. Вранці йшла тихенько, вона ще спала. Після першої пари пиріжок із м’ясом перехоплю, у нас у буфеті продавалися. Обідала у студентській їдальні або в гуртожитку у подруг. А ввечері булочку пощипаю, кефіром зап’ю. Ніколи за стіл не запрошувала! Яке ж щастя було, коли я літніх канікул дочекалася, а там і мені ліжко у гуртожитку виділили.
– А що ж батько? – уточнила Віра.
– А батько тоді до мачухи моєї переїхав. Мачухою в мене і язик не повертається її назвати, вона мною ніколи не цікавилася. Я її тільки раз на вулиці бачила. Але мене це тоді не турбувало, жила я сама у домі своєму, подруги у мене ночували, весело було. Батько тільки сказав, щоб хлопців у хату не водила, дізнається – буде сварка. А мені тоді не до них було, мріяла швидше вивчитися і на роботу піти, щоб ні від кого не залежати. Ну а коли мені вісімнадцять виповнилося, будинок він продав і зовсім до тієї жінки переїхав. Прописав мене в неї, щоб угоду провернути. А гроші всі їй віддав, мені жодної копійки не перепало.
– Он воно як, – співчутливо зітхнула Галина.
– Але я не сумувала тоді, молода була. Спочатку підробляти пішла, потім диплом отримала. На роботу в нашу, студентську їдальню, кухарем, влаштувалася. І кілька років прожила в гуртожитку. Я ще й вахтеркою за сумісництвом працювала. А потім з Павликом познайомилася, заміж вийшла і до нього переїхала.
– А у Павла батьки що?
– Батька немає, пішов він давно в іншу родину, Павлик його майже не пам’ятав. А от свекруха у мене була золота, рідну матір мені замінила. Жаль, що ось уже п’ять років як її з нами немає. Не стало її. А ось із братом її спілкуємося. Дядько Петро мужик хороший, на півдні живе. Ми до нього щороку влітку у відпустку їздимо, на морі купатися, по господарству допомогти.
– А він що, теж один?
– Один. Однолюб він, тітки Люби не стало. Ось з того часу дядько Петро й один, нікого полюбити так і не зміг. Рибалка він затятий. І Павлика, як рідного сина, любить. Та й Павлик його не дядьком, а батьком називає. Так що ось такий у мене свекор, – засміялася Вероніка.
– Чуєш, сусідко, – чомусь майже пошепки, ніби хтось міг почути, сказала Галина, – а ти так в батька й прописана?
– Яке там у батька? – теж перейшла на шепіт Вероніка, – немає нічого його. Мачуха мене тут же виписала, як тільки я вийшла заміж. Та мені і Павло одразу запропонував це. Не треба мені нічого від батька, хай живе, як знає. Та й перед Грицьком незручно, який не який, а все ж таки він законний спадкоємець.
– Ти цей, і думати не смій, – обурилася її співрозмовниця. – Грицько, він же ж прогуляє все та й сам пропаде. Не бери гріха на душу! А як же ви з бабою Раєю познайомились?
– Заслабла я тієї весни, і чоловік мій, Павло, вирішив орендувати дачу. Щоб на свіже повітря частіше виїжджати. Я ж сільська, в місті щось заслабла. Знайшов він тоді оголошення, цю дачу за копійки здавали. Так і познайомилися з Раїсою Андріївною. Будиночок цей тоді в жалюгідному стані був, а здала вона його дешево так, з умовою, що підлатаємо, підправимо. Самій їй не було на що, майже всю пенсію з неї племінничок її недолугий витягував.
– Ну, я ж говорила, що не можна Грицьку будинок віддавати – толку не буде.
– Згодна, – зітхнула Вероніка, – та й Павлик так думає. Сказав йому, якщо по хорошому, нехай приїжджає, живе скільки хоче, город садить, господарство заводить, ми не проти. Але щоб не гуляв…
– А той?
– А той на дибки. Сварився. На тому поки що й розійшлися.
– О-хо-хо, – співчутливо зітхнула сусідка.
– Так ось, літо ми на цій дачі прожили, чоловік все, що треба зробив. А на наступне баба Рая нас сама запросила. Сказала, що якщо не зважатиме нам, разом житимемо, скільки захочемо. І безкоштовно. З того часу взяли ми над нею опіку і незабаром зрозуміли, що зовсім вона нам не чужа, а справжнісінька – рідна. Ось тільки… Жаль, що правнуків вона так і не дочекалася.
– Ти мене пробач, Вероніко, але я давно хотіла запитати, років ж вам уже скільки? Чому дітлахів не заводите?
– Та ми б і раді, тітко Галю, тільки Бог не дає. Начебто все в нас гаразд, лікування ніякого не призначають, а не виходить і все тут. Але по секрету скажу вам, дівчинку ми з дитячого будинку забираємо, вже оформлення йде.
– Ну, дай Бог, дай Бог, – перехрестила Вероніку сусідка, – а там, може, й свого малюка вам Господь дасть. Так буває, – поспішила запевнити вона, – буду за вас молитись!
…Як у воду дивилася вона. Вероніка з Павлом удочерили трирічну дівчинку, Софійку, а через рік жінка дізналася, що вагітна. У пари народився гарненький хлопчик Андрійко.
А сусідка Галина стала для них бабусею, бо ж своїх онуків у неї не було.
Дочка рано пішла з батьківського дому, вийшла заміж і поїхала за кордон. Спілкувалася з матір’ю рідко, онуків не привозила, а потім взагалі забули про неї.
І баба Галя серцем припала до Софійки та Андрійка. Та й вони її вважають своєю рідною бабусею. Маленькі ще, не знаються на спорідненості…
