Життєві історії

Віра була на роботі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Віро, приїжджай. Твоєї мами не стало, – почула жінка в слухавці голос сусідки мами. Віра приїхала, як тільки змогла, але на прощання вона так і не встигла. Жінка зайшла в квартиру мами, навела порядок. – Так, треба залагодити всі справи, – вирішила жінка, взяла документи матері b вирішила до нотаріуса. Але яке ж було її здивування, коли Віра дізналася, що заповіла їй мама

– Баба Валя, та що ж ви таке важке носите? – по-доброму обурилася сусідка Олена.

– Оленка, та я ніби трохи взяла, а як вийшла важка сумка: картопельки ось купила, цибульки, моркви, капусточки … Так борщика захотілося, кинулася, а овочі всі закінчилися. – виправдовувалася Валентина Іванівна. – Як на зло цукор закінчився, молоко ось котику своєму ще купила.

– От і навантажили, сумку від землі не підняти… – сказала Олена. – Давайте, допоможу вам.

– Ой, дякую тобі, моя дитинко.

Олена, сусідка Валентини Іванівна, поселилася тут нещодавно, винаймала квартиру. Вона приїхала звідкись з далеку, вчитися в університеті. Не лише навчалася, а й підробляла, щоби платити за навчання. Дівчина була усміхнена, проста і завжди допомагала, чим могла літній, самотній жінці. Іноді продукти дорогою додому купить, сміття винести допоможе, а то й прибере… Бачила вона, що дуже важко і самотньо живеться Валентині Іванівні.

– Яка ж ти розумниця, моя гарна. Ось молодці твої батьки, виховали яку доньку хорошу. – усміхалася Валентина Іванівна. – Пощастило їм. На старості років яка помічниця буде під боком. Не чекає на них, на відміну від мене, самотня старість. Я ось так виховати не зуміла…

– А у вас є діти? – Здивовано запитала Олена.

– Так, є дочка. Віра. – опустила очі Валентина Іванівна. – Вона гарна в мене, просто дуже зайнята. Робота у неї складна, важко зараз, розумієш, гроші заробляти. Та й живе далеко, як вона допоможе мені з іншого міста?

– Ну так, якщо вам зовсім важко буде, тоді як бути? – Запитала Олена.

– Не знаю. – знизала плечима Валентина Іванівна. – Напевно, щось дочка придумає. Я сподіваюся.

Як у воду Олена дивилася. Занедужала Валентина Іванівна. Так важко, що кілька днів підвестися не могла.

Олена з занять йшла, по дорозі купила свіжого хліба і зайшла до сусідки.

– Баба Валю, ви де? – гукнула вона з порога.

Не дочекавшись відповіді, пройшла до квартири. Валентини Іванівни на кухні не було. Олена постукала у двері спальні і почула звідти тихий голос:

– Оленко, заходь.

– Що сталося? – захвилювалася Олена.

– Щось я дуже зле почуваюся, дитинко. – сказала тихим голосом Валентина Іванівна. – Ти виклич будь ласка швидку.

Швидка приїхала. Подивились, зробили все необхідне але в палату не забрали. Сказали, що немає підстав.

– Ви повинні  контролювати щоб вчасно приймала все, – сказав чоловік у білому халаті. – Зрозуміли мене?

Олена розгублено кивнула.

– Ось і добре. А ми поїхали. – сказав він і зібравши свою валізку поспішив на наступний виклик.

– Ой! Що ж тепер робити? – занепокоїлася Валентина Іванівна.

– Може доньці Вірі вашій подзвонити? – Запитала Олена.

– Переживаю, що вона сваритиметься, що я її від роботи відволікаю через дрібниці. – схвильовано сказала Валентина Іванівна. – Знаєш, яка вона у мене строга…

– Хіба ваша недуга дрібниця? – Запитала Олена. – Давайте я її сама наберу!

Валентина Іванівна невпевнено простягла телефон Олені.

– Може, все-таки не треба їй дзвонити? – схвильовано спитала вона. – Все обійдеться. Пройде. Поки вона доїде, я вже відійду і вона буде знову незадоволена.

Але переживала Валентина Іванівна даремно. Телефон Віри було вимкнено. Щоразу Олена набирала, але у відповідь говорили те саме: “Абонент тимчасово недоступний…”

– Може, у неї якийсь інший номер є? – Запитала Олена.

– Не знаю, він у мене один, і вона мені з цього номера завжди набирала. – розгублено сказала Валентина Іванівна.

– А коли вона востаннє вам дзвонила? – запитала Олена.

– Не пам’ятаю… – знизала плечима Валентина Іванівна.

– Зрозуміло… – сказала Олена. – Тоді я з вами буду. Не можу ж я вас у біді кинути.

– А заняття як же? – спитала Валентина Іванівна.

– Відпрошусь, нічого страшного. – сказала Олена.

За тиждень, коли Валентині Іванівні стало вже краще, у неї несподівано задзвонив телефон. Дзвонив незнайомий номер.

– Алло, – сказала вона знявши трубку.

– Мама! Це я, Віра ! Мамо, я закордоном! Приїхати не можу, у мене важливе відрядження! Тривале. Ти там як? Не нездужаєш? – запитала дочка.

– Нездужаю, – відповіла Валентина Іванівна.

– Тримайся! – серйозно сказала дочка. – Ти ж знаєш, що мені з тобою поратися ніколи! Що в тебе? Те що завжди?

– Так. – відповіла Валентина Іванівна.

– Я надішлю тобі грошей! – сказала дочка.

– Не треба, я все маю. – відповіла Валентина Іванівна.

– Ну от і добре. Більше я тобі нічим не можу допомогти. Бувай. Я ще зателефоную, – сказала дочка і поклала трубку.

У трубці запікали короткі гудки. Валентина Іванівна розгублено подивилась на Олену.

– Добре, що вам краще. – сказала та.

Так вони жили поряд місяць за місяцем. Олена допомагала по доброті душевній Валентині Іванівні, шкода їй було самотньої, літньої людини. А та завжди рада була, коли Олена приходила, хай навіть ненадовго.

*****

– Валентино Іванівно, ви точно вирішили? – запитав строго нотаріус.

– Точно. – відповіла жінка похилого віку.

*****

А невдовзі Валентини Іванівни не стало. Олена розгубилася. Вона так звикла до своєї усміхненої сусідки, що здавалося, вона втратила рідну і дуже близьку їй людину.

“Треба попередити доньку Валентини Іванівни.” – подумала Олена, але додзвонитися їй знову не змогла. Та передзвонила сама, через тиждень після прощання. Дізнавшись, що трапилося, вона, як не дивно, приїхала в місто наступного дня і пішла до нотаріуса, залагодити всі справи.

– Як це я не спадкоємиця? – обурено сказала Віра. – Та я єдина і законна спадкоємиця!

– Ні, залишено заповіт і він не на ваше ім’я, – сказав спокійно нотаріус.

Та намагалася сваритися з нотаріусом, потім з Оленою, яка нічого не розуміла…

– Я тобі влаштую! Ти, пройдисвітка! Втерлася в довіру до старої людини! Скористалася її довірливістю! – вигукувала донька Валентини Іванівни. – Поверни мені мою квартиру або я в суд подам!

Але все це було марно, тому що заповіт набрав законної сили…

Вам також має сподобатись...

Тетяна Вікторівна весь день клопотала на кухні. Аякже ж?! Сьогодні її син Олег, приведе свою наречену, знайомитися. Жінка накришила різних салатів, накрутила голубців, запекла курочку. Ближче вечора, все було готово. Тетяна Вікторівна привела себе в порядок і стала чекати на гостей. Відкрилися вхідні двері. – Мамо! Це ми! – вигукнув сина. Жінка вибігла в коридор, зустріла гостей, познайомилася з майбутньою невісткою, запросила за стіл. Загалом все проходило чудово. Настя сподобалася майбутній свекрусі. Але Тетяна Вікторівна навіть уявити не могла, що «викине» майбутня невістка під завершення вечора

Аліса бігала по квартирі і намагалася знайти свій паспорт, який несподівано знадобився їй на роботі. – Та що ж це таке! Куди я могла його засунути? – пробурчала вона, залізаючи на стілець і нишпорячи рукою по верху шафи. – Хоча тут він навряд чи буде, – розчаровано додала жінка і раптом намацала якусь папку. Аліса легенько потягла її на себе, і вже за кілька хвилин у руках опинилися якісь документи. – А це ще що таке? – здивувалася вона, швидко переглянула документи і… застигла на місці від побаченого

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка

Сергій привіз наречену Ірину жити в село. Там йому залишилася у спадщину хата його бабусі. Молоді освоїлася, обжилися, завели хазяйство… Аж тут раптом до Сергія в гості приїхала з міста його сестра Олена. З собою вона взяла своїх трьох дітей. – А я тут теж раніше жила! – сказала Олена брату. – До бабусі приїжджала колись. А зараз я вирішила на морі відпочити! Вам діток залишу мабуть у селі. – А хто ж за ними стежитиме?! – здивувався Сергій. – Ми на роботі… Раптом почувся якийсь галас. Сергій визирнув у вікно і застиг від побаченого