Вероніка жила з батьками і була щасливою. От тільки її мама вже хотіла бавити онуків, а дочка все не поспішала заміж.
Були в неї хлопці, але це були не більше аніж друзі. Як чоловіків їх Вероніка навіть не розглядала.
Не було між ними того вогника, тієї іскри, тільки дружба.
Вони і Вероніку називали “свій хлопець”. Вона захоплювалася технікою, чудово зналася на машинах. До неї часто навіть приходили за порадою.
Звідки така любов до машин? Її дідусь Петро жив у селі і мав старого «запорожця», потім купив іншу машину і мотоцикла.
Все це розбиралося і збиралося багато разів у присутності маленької Вероніки. А потім і за її участю.
Внука у діда Петра не було. Одна Вероніка єдина онука.
– Але яка! – любив говорити, посміхаючись дід…
…– Так, сьогодні ввечері не запізнюйся! – сказала Вероніці мама.
– А що буде на вечерю? – запитала дівчина. – Домашні вареники? Чи пиріжки?
– Гості у нас будуть. Ольга Миколаївна із сином…
– А я вам навіщо? – здивувалась Вероніка.
– Як уе навіщо?! Син у неї! Придивися до нього…
– Ой, мамо! Мені ще рано.
– Рано?! Та тобі 29 років! Ти ж скоро будеш старою дівою. А внуків я коли дочекаюся?
– Мамо, ти що таке говориш? Я не збираюся ще народжувати.
– Ось і придивись до хлопця. Все, не спізнюйся.
– Ну, добре…
– Може й справді пора заміж, – думала собі Вероніка.
…Вероніка прийшла додому, коли гості вже прийшли.
Микола виявився на два роки старшим. Звичайний, в міру товариський… Все в нього було в міру, так сказала його мати Ольга Миколаївна.
Микола цікаво розповідав про машини. Знав історію і найстаріших екземплярів і абсолютно нових. Напевно, це й сподобалося Вероніці. Вони почали зустрічатися, а через пів року, на радість їхніх батьків вирішили одружитися. Іскри між ними не було, але може так і має бути.
Після весілля вони переїхали у квартиру до Миколи. Маленька двокімнатна квартирка. Найбільша кімната була завалена всілякими журналами. На стінах були фотографії машин.
– Прямо, як музей, подумала Вероніка.
Вона теж любила машини, але це вже був якийсь перебір. Одразу в них і почалися розбіжності.
– Давай все зробимо гарно, – казала Вероніка. – Це просто якийсь несмак. Потрібен ремонт. Капітальний.
– Ні. Я не дозволю тут нічого чіпати! – казав Микола. – У другій кімнаті можна зробити ремонт, якщо хочеш.
– А як діти підуть?
– Мати хоче онука. Ось їй і віддамо дитину на виховання.
– Ну ні! Я своєю дитиною сама займатимуся!
У маленькій кімнаті стояло ліжко і шафа. Фіранок не було.
– Ну що вдієш, жив холостяк, – подумала Вероніка і взялася за ремонт кімнати.
На кухню теж чекали зміни. Там мало чого було. Микола їв у мами і посуд йому був ні до чого.
– Ось список. Я прибираю, а ти з’їзди і купи все. Сумніватимешся у виборі – надсилай фото. І ще список продуктів…
Микола повернувся аж увечері. Він мовчки зайшов у квартиру… Без нічого!
– А де все?! – ахнула Вероніка. – Каструлі, тарілки, продукти…
– Я поїв у мами, – байдуже відповів чоловік. – А якщо тобі треба, то й купуй сама!
Вероніка вухам своїм не повірила. Але потім заспокоїлася.
– Хто зна, що в тих чоловіків у голові… – подумала вона.
Вероніка купила все по мінімуму. Поступово Микола звик вечеряти й обідати вдома.
Свекруха приходила рідко і завжди хвалила Вероніку. Пощастило їй із невісткою. Микола чистий і харчується добре.
А коли дізналася, що Вероніка вагітна, то дуже зраділа.
Вагітність була важкою. Микола не допомагав. Він знову був зайнятий своєю мрією і збирав гроші.
Якось Вероніка помітила на платіжках за комуналку великий червоний штамп: «Борг».
Виявилося, що борг уже збирався чотири місяці. Саме з дня їхнього весілля…
…Вероніка насмажила котлеток, зварила картоплю і сіла на кухні чекати чоловіка.
Невдовзі в коридорі почувся шурхіт і на порозі зʼявився Микола.
– О, а що ти тут сидиш сама на кухні? – здивувався він. – Вечерю хоч приготувала? А то і так нічого не робиш цілими днями.
– І тобі привіт, – сказала Вероніка. – Я зварила картоплю і котлетки посмажила…
– А салат?! – запитав Микола. – Хіба ти не знаєш, що я хотів салат?
– Нема салату! – відповіла Вероніка. – Ти краще скажи мені, що це таке?
Вероніка поклала перед Миколою папірець.
– Чому ти не сплатив?
Микола очі витріщив від побаченого.
– А ти чому не сплатила? – здивувався той. – Це завжди мама робила. Це взагалі жіночі справи…
– Давай гроші, я оплачу! Не дай Боже, відключать світло, чи воду.
– Гроші?! – здивувався Микола. – Ти живеш тут. Квартира моя, а ти її утримуй. Ми ж домовились.
Вероніка оторопіла.
– Ми ні про що не домовлялися. Точніше домовлялися, що продукти та хатні справи на мені.
– Так це теж. Це ж просто.
– У мене немає грошей на все…
– Раніше треба було думати. В мене теж не має.
– Як же ж нема? Ти нічого не купував.
– Чому ти так думаєш?
– Це було б помітно.
– Я купив картину. Подивися яка машина гарна! Картина не дорога, а от таку машину я куплю. Справжню. Гроші все відкладаю.
– Гроші треба вже на дитину відкладати!
– Заспокойся. Вистачить і дитині!
Більше до цієї розмови вони не поверталися. У квитанціях боргу не було. Микола сплатив, чи його мама, Вероніці було все одно. Головне, що не відключать світло і воду. Микола її не діставав. Все дивився свої журнали і машини в інтернеті.
– Зате не гульбанить, – казала мама Вероніки.
Життя тривало. Вероніка народила доньку. Микола їй навіть не зателефонував у пологовий, не забрав. Сказав, що чекав хлопчика.
– У нашій родині мають бути тільки хлопчики!
Вероніка навіть не придумала, що на таке сказати.
З пологового її забирала мати. Микола вже чекав їх удома.
– А де квіти? Де зустріч дружини й дитини з пологового? Як це розуміти? – з порога почала Вероніка.
– А ти тут права не качай! Не могло бути в нас дівчинки. Робитимемо тест.
– Добре. Але тоді я з тобою розлучаюся.
– Ну ось! Ти сама все підтвердила, – відповів Микола.
– Дочко, а де ж ти житимеш після розлучення?!
– Мамо, невже ти мене не пустиш?!
– Вибач, все так складно. Квартира тата. А він подав на розлучення. Ми домовилися не турбувати тебе, доки ти була вагітна. Я тепер сама без житла. Знімаю кімнату.
– А батько де?
– Він продав квартиру і поїхав із коханкою. Адже ми з тобою прописані у діда. Він швидко продав.
– Що за мужики пішли! Ось казала тобі, що не хочу заміж, а ти познайомила мене із цим…
– Хто ж знав?
– Гаразд. Впораємося…
Дитина була спокійною, але все одно дратувала Миколу. Його дратувало буквально все. А одного разу він привів трьох друзів. Вони всю ніч обговорювали нові машини та все, що пов’язано з ними. На ранок він не знайшов грошей у своїй скарбничці і звинуватив у цьому Вероніку. Але це був просто привід.
– Збирай речі! Ти тут більше не живеш!
– Куди я піду з дитиною?
– Віддай моїй матері, це вона хотіла онуків. Ні, почекай. Завтра тест буде готовий. Тоді й вирішимо.
– Ні. Дочка моя. Ти платитимеш аліменти.
– Ти вже все взяла! Я мав багато грошей.
– Які гроші? Я навіть у ту кімнату не заходила!
Маленька Ліза спокійно спала. Вероніка збирала речі. Вона обмірковувала, що робити далі. До мами не можна.
Вихід тільки один, у дідову хату.
Дід давно подарував будинок Вероніці, а не стало його всього три місяці тому.
– Там, звичайно, все є, але все старе, – подумала Вероніка і пішла на кухню.
Все, що вона купувала, також взяла. Зняла й фіранки.
– Жив він раніше без них, хай і далі живе. От і все. До чого прийшла – від того і йду.
Викликала таксі і поїхала, залишивши ключі на тумбочці. Микола навіть не вийшов.
Таксист допоміг вивантажити речі.
– Тут нікого немає, – сказав він. – Будинок порожній. Навіть стежка заросла.
– Це мій будинок.
– Ось мій телефон. Мене Ігор звуть. Будь коли вдень і вночі. Відвезу і привезу, – таксист дав візитку і поїхав.
Вероніка зателефонувала мамі. Вона обіцяла приїхати у п’ятницю, на всі вихідні.
– Мамо, навіщо тобі винаймати кімнату? Приїжджай до мене.
– Дівчинко моя. Я ще працюю. Пенсії не маю. Як будемо жити?
– А якщо я знайду тобі тут роботу?
– Яку? Ти сама в це віриш? Я краще на вихідні приїжджатиму. Місто близько. Пів години автобусом.
Вероніка взялася за облаштування будинку та ділянки. Водночас вона працювала в інтернеті.
На вихідні приїжджала мати.
…Вероніка з тим самим Ігорем побралися, коли Лізі було три роки. Він дуже довго залицявся. Приїжджав, допомагав по господарству. Грався із маленькою Лізою. Дівчинка завжди на нього чекала.
Минали дні, місяці, роки. Ліза вже ходила до школи. Мама вийшла на пенсію я переїхала до них.
Вероніка з Ігорем відкрили автомайстерню. Справи йшли успішно.
Якось на порозі з’явився батько Вероніки. Він приїхав побачитися з дочкою, сподіваючись пожити в неї.
Але всі його надії розтанули, побачивши колишню дружину.
Вона гуляла з онуками і була щаслива. На нього вона просто глянула і відвернулася. Для неї він був просто пустим місцем.
Жити під одним дахом із колишньою він не ризикнув, а дочка навіть не запропонувала залишитися. Пробачати його ніхто не збирався.
Майже одразу з’явилася мати Миколи Ольга Миколаївна. Вона приїжджала бувало й раніше, але останнім часом дуже рідко. Жінка дуже постаріла. Приїхала побачити онучку. Вибачалася за сина.
– Я поговорити приїхала. Справа в мене до вас. Ось тут все для Лізи. Я все оформила і переробляти не буду. Тут заповіт. Мені вже недовго залишилося… Микола має квартиру, але це поки що. Він весь у боргах. Йому і моєї квартири буде мало. Все продасть. Тож нічого йому не буде. Усе Лізі. Ось ключі…
– А як же ви одна?!
– Про мене не хвилюйся. У мене є догляд… Не заважатиму вам, пора мені. Прощавайте. Напевно, не побачимося вже… Щастя вам…
Вона обійняла Лізу, Вероніку, і поїхала. Через місяць її не стало.
А за пів року з’явився Микола. Він дізнався, що спадщини матері йому не бачити. Просив відмовитися, благав, говорив про свої борги, навіть плакав. Але хто ж його слухатиме? Ніхто!
Двоє чоловіків з’явилися і зникли з життя Вероніки назавжди.
Батько більше не з’являвся. Микола теж.
Кожен зробив свій вибір. І у Вероніки зараз своє щасливе життя…
