Історії жінок

Ольга відкрила двері своїм ключем. Вона зайшла на кухню і поставила важкі сумки з продуктами на стіл. Ольга жила з бабусею, Зінаїдою Федорівною. Сьогодні дівчина вирішила приготувати смачну вечерю, бо мала сказати старенькій дещо важливе… Увечері, зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче: – Бабусю, я хочу тобі дещо сказати… – Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. – Давай кажи! – Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Працює. Живуть вони в гуртожитку… – Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся. Вона не розуміла, що відбувається

Ольга відкрила двері своїм ключем, зайшла на кухню і втомлено поставила повні сумки на кухонний стіл.

І тут одразу ж пролунав незадоволений голос бабусі:

– Скільки разів тобі говорити, що не треба ставити брудні сумки на стіл! Ми ж потім їмо на цьому столі. Ти ніяк не можеш зрозуміти!

– Бабусю, – стомлено сказала Ольга, – пакети з супермаркету зовсім не брудні, вони нові, я їх несла всю дорогу в руках, а зараз мені потрібно все викласти і приготувати вечерю…

– Вічно ти сперечаєшся, не можеш спокійно зауваження вислухати. Ти з дитинства така була, – додала бабуся і одразу запитала. – Ти купила сир і знежирений кефір? А ще я просила тебе купити зелені яблука.

Незважаючи на вік, бабуся Зінаїда Федорівна стежила за фігурою і дотримувалася здорового харчування. В Ольги забирало це зайві години на кухні, особливо, на вихідних.

Не можна було назвати життя Олі щасливим, вона жила у невеликому місті, в невеликій квартирі разом з бабусею і доглядала її, хоча особливого догляду та й не потребувала.

Вона була для своїх сімдесяти двох років квітучою, здоровою й активною жінкою. Колись вони жили втрьох у цій невеликій затишній квартирі, але мами Ольги рано не стало і дівчинка залишилася разом із єдиною рідною людиною.

Щоправда, у бабусі був ще син, дядько Ольги, але він жив десь за кордоном, не приїжджав до матері вже років вісім, та й дзвонив рідко.

Ольга, можна сказати, і не знала свого дядька Олексія.

Щиро кажучи, Оля дуже втомилася від життя з бабусею, від її вимог, але трималася, бо та обіцяла відписати їй квартиру.

Ольга думала, що колись стане одноосібною хазяйкою і знайде спокій, але часом щось їй підказувало:

– А чи не занадто пізно ти знайдеш цей спокій? Адже тобі зараз, поки ти молода і приваблива треба вийти заміж, народити дітей, а ти тільки й робиш, що миєш, прибираєш, готуєш і вислуховуєш нудні нотації?

Але Ольга швидко відкидала цю думку і казала собі, що квартира – одна з головних складових у житті. Куди без власного житла?

Щоправда, сьогодні вона мала непросту розмову із Зінаїдою Федорівною, і вона вирішила приготувати якнайсмачнішу вечерю, щоб задобрити жінку і розповісти їй про свої нові плани.

Зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче:

– Бабусю, я хочу тобі дещо сказати…

– Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. – Давай кажи!

– Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Там працює на хорошій роботі. Вероніка мене кличе до себе. Живуть вони у гуртожитку…

– Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Вероніка і ще дві дівчини, вони там у цій компанії працюють. Платять разом за житло і готують разом, всі по черзі. Вероніка каже, що дуже непогано заробляє і вже відклала непогану суму на депозит.

– Вероніка тобі наговорить! – невдоволено пробурчала бабуся. –Ти що вже зібралася до неї їхати?

– Так, бабусю, я вже подала заяву на звільнення…

Зінаїда Федорівна аж підскочила.

– Ти хочеш мене залишити?! – ахнула вона. – Залишити зовсім одну без допомоги? А як же ж квартира? Я ж тобі обіцяла її відписати? Якщо ти поїдеш, я можу й передумати.

– Бабусю, я вирішила поїхати. Ти зовсім не слаба жінка, і здоров’я у тебе хороше. Я хочу спробувати щось нове, я вже не можу сидіти тут і нудитися. Я поїду ненадовго, хоча б на рік, а потім повернуся і знову буду з тобою.

– Давай їдь, – вже трохи спокійніше промовила бабуся. – Розчаруєшся там і повернешся. Ти думаєш, там на тебе хтось чекає?

Але Ольгу вже ніщо не могло зупинити, вона жила в передчутті початку нового життя. Ці два тижні до від’їзду стали для неї справжнім випробуванням, бабуся дошкуляла своїми нотаціями, сварками, вигаданою слабістю і скаргами всім сусідкам на невдячну онучку.

Але, на щастя, все колись закінчується і дуже скоро Ольга опинилася в тому місті і почала нову роботу.

Робота виявилася зовсім не складною, за переробку платили дуже непогано, а якщо погоджуєшся вийти у свій вихідний або у святковий день, то оплата йшла вдвічі-втричі більша!

Наприкінці першого місяця Ольга отримала на руки суму, яка в чотири рази перевищувала її зарплату вдома.

– Слухай, – з подивом говорила вона Вероніці. – Я стільки років важко працювала за копійки, думала, що треба триматися за роботу, а тут я за просту роботу стільки отримала…

– Та що ти кажеш, – відмахувалася Вероніка. – Хіба це багато? Ти ж ще на випробувальному терміні, тож і отримала менше. Добре себе зарекомендуєш, отримуватимеш більше.

Ольга була скромною, працьовитою, мовчазною і дуже жвавою, тому її швидко взяли на повну ставку і зарплата ще суттєвіше зросла.

А оскільки дівчина звикла до економії, вона почала відкладати гроші на депозит і задумалася про те, як вона їх витратить.

Вона вже не хотіла повертатися до бабусі. Вона згадувала своє нудне життя, наповнене бабусиними примхами, і думала, що все це не вартує старої квартири, яка ще невідомо скільки там коштує.

Тут вона заробить такі гроші за пару років, а якщо постаратися то і тут зможе купити яке-не-яке, зате своє власне житло!

А це зовсім не те маленьке містечко, де вона виросла. І ці постійні бабусині закиди й докори, її слова переписати заповіт і віддати квартиру дядькові Олексію, який взагалі не цікавився своєю матір’ю.

Так у Ольги поступово зʼявлялося бажання ніколи не повертатися назад.

Коли наступного разу Зінаїда Федорівна подзвонила їй із запитанням, коли внучка збирається повертатися і знову взятися за розум, Ольга відповіла, що не повернеться, а залишиться тут.

– Як?! – не вірила своїм вухам бабуся. – Ти повинна, ти зобов’язана повернутися! Хто за мною доглядатиме? Я не можу і не хочу жити сама. Я втомилася обслуговувати себе. Я слаба, нічого їсти не можу. У мене тиск щодня. Якщо ти негайно не повернешся, я перепишу заповіт!

– Бабусю, – твердо сказала Ольга. – Я не повернуся. Тут я добре заробляю, маю перспективу, я познайомилася з хорошим хлопцем і живу так, як мені хочеться. Я за пару років куплю свою квартиру. Ти тримала мене при собі своєю обіцянкою заповідати квартиру, але мені вона не потрібна. Я не повернусь!

– Невдячна! – заявила бабуся. – Я тебе виховувала…

– Бабусю, ти мене не виховувала, ти мене використовувала. Після того, як не стало мами я повністю взяла на себе всі турботи по будинку. Я все для тебе робила, а ти мені все казала, що відпишеш квартиру дядькові Олексію. Тепер ти можеш це зробити і нехай він приїде і доглядає тебе. А я не повернуся!

– Значить, тобі без мене краще? – несподівано тихо запитала Зінаїда Федорівна.

– Так, – знову твердо відповіла Ольга. – Мені без тебе краще. Я сама можу заробити собі на квартиру і будувати свою долю.

Можливо, я не права, а можливо, не права ти. Коли я матиму відпустку, я приїду відвідати тебе, а поки я не втомилася і не збираюся відпочивати.

Бабусю, я віддала тобі кілька років своєї молодості, але я не хочу всю її провести біля з тобою і твоїми докорами та сварками…

Тобі було зручно жити зі мною, а як мені з тобою живеться – ти навіть і не думала!

А тепер я вирвалася на волю!

Ольга показала слухавку. Ось вона, нарешті, й розставила всі крапки над «і»…

Вам також має сподобатись...

Весь тиждень Ніна готувалася до Великодня. Квартиру вимила до блиску, пасок напекла… А вже яєць нафарбувала! І звичайних, і в лушпинні цибулі, і з чаєм каркаде! І ось настала Страсна субота. Ніна почала збиратися в церкву, щоб освятити все, що приготувала до свята… Вона вбралася в нове біле пальто, взяла яскравий шарфик і вирушила до церкви. Ніна вийшла на зупинці і пішла по тротуару до церкви… До храму, окрім неї йшло багато людей. Раптом Ніна обернулася і застигла від побаченого. – Боже, та хто це такий? – тільки й подумала вона

Мар’яна готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха. – А Дмитра, ще немає? – одразу запитала Інна Григорівна. – Немає, – підтвердила Мар’яна. – Ну тоді я його зачекаю, – оголосила свекруха. Інна Григорівна зайшла на кухню, сіла за стіл. – Ну що, годинник вже цокає? – якось єхидно запитала Інна. – Ви про що? – напружилася Мар’яна. – Ти знаєш про що! Дмитро мені все розповів! Рік всього тобі залишилося насолоджуватися життям з моїм Дмитром! – пояснила свекруха. – Інна Григорівна, який рік? Що ви говорите? – Мар’яна здивовано дивилася на свекруху, нічого не розуміючи

– Не варто мені більше виходити заміж, – зітхнувши, сказала матері Софійка. – Невдачлива я. – Працюю важко. Коли вдома, то на городі і в будинку купу справ стараюся переробити, з дітьми більше побути. А якщо в рейсі провідницею, то ти допомагаєш. – Не знаю, – відповіла мати. – Ось виростуть твої діти, і поживеш тоді вже для себе… Софійка була в рейсі, коли в її купе для провідниць зазирнув пасажир. Чоловіки йшли повз і шукали вагон-ресторан. – Не підкажете, а ще далеко до ресторану? – запитав високий блакитноокий чоловік. Не встигла Софійка відповісти йому, як сталося несподіване

Олена прокинулась рано. Вона пішла на кухню і приготувала каву з молоком. Жінка вийшла на балкон. – Так зелено за вікном! – посміхнулась вона. Кахлі на балконі були прохолодними… Олена згадала про коврик, який лежав на шафі у коридорі. Вона взяла табуретку й полізла діставати коврик. Він був біля стіни за величезним тубусом. Тубус належав її, тепер вже колишньому чоловіку Владиславу. Олена почала діставати коврик, але той не піддавався. Його ніби щось тримало… Жінка потягнула сильніше і тубус покотився на підлогу. Олена злізла з табуретки, відкрила його й оторопіла від побаченого