Життєві історії

Олексій та Оля одружилися. Весілля було в самому розпалі. Молодята, щасливі, сиділи за столом. Зінаїда Семенівна, мати Олексія, дивлячись на наречену, закотила очі і важко зітхнула: – Знайшов собі незрозуміло кого. Молодий ще, йому б гуляти і гуляти! – Та годі тобі, Зіно, не чіпляйся до Олі, – заспокоювала її подруга Світлана, яка була ще й хрещеною мамою Олексія. – Гарна дівчинка! – Нічого вона не гарна, – пирхнула Зіна. – І довго вони разом не проживуть! Є у мене одна ідея! Але тоді Зіна навіть уявити не могла, до чого призведе її задум

-Олексію, навіщо тобі так рано одружитися? – охала Зінаїда Семенівна. – Погуляв би пару років, а потім і про одруження задумався б.

– Зіно, ти припини голосити! – серйозно сказав Іван Дмитрович до дружину. – Нема чого гуляти! Повернувся з служби, нехай одружується. А то почне всякою нісенітницею займатися, як сусідський Андрій. Сама ж потім шкодуватимеш, що не одружився.

Андрій – син сусідки Люди. Повернувся зі служби, хотів одружитися з дівчиною, яка на нього чекала. Але Люда почала перешкоджати цьому, мовляв, молодий ще встигне. А коли молодий, то можна погуляти. Та так загулявся, що веселі компанії стали важливішими за його дівчину. А дівчина, як не намагалася його напоумити, нічого в неї не вийшло. Зрештою пішла від нього і вийшла заміж за іншого. Ну Андрій і опустився на саме дно “з поважної причини”, як-не-як дівчина покинула. А Люда потім переживала, що не дала йому свого часу одружитися.

Ні, такої долі Зіна Семенівна своєму синові не хотіла. Схлипнувши, вона сказала:

– Ну раз вирішив, Бог з тобою, одружись.

Весілля зіграли скромне, гостей було мало. Зінаїда Семенівна, дивлячись на наречену, закочувала очі і важко зітхала:

– Знайшов собі незрозуміло кого. Молодий ще, йому б гуляти і гуляти… так ні.

– Та годі тобі, Семенівно, не чіпляйся до Олі, – заспокоювала її подруга Світлана, яка була ще й хрещеною мамою Олексія. – Гарна дівчинка, скромна, симпатична. Олексія он як любить, дивиться закоханими очима на нього.

– І нічого вона не гарна, – пирхнула Зінаїда. – Хоч би не завагітніла, а там дивишся, Олексій одумається і знайде кого краще.

– Ти що нісенітниці мелеш! – зупинила її Світлана. – Гарна дівчина, нехай щасливо живуть. А в тобі просто ревнощі говорять.

– Багато ти розумієш! – відповіла Зінаїда. – Олексій у мене єдиний синок, а ця мені взагалі ніхто. І чому я повинна радіти, що зі мною на кухні буде якась дівка крутитися?

Після весілля молодята почали жити з батьками Олексія. Зіна, як і раніше, ображалася на невістку і при кожній нагоді намагалася сказати щось образливе. Ольга у конфлікти зі свекрухою не вступала, та й Олексію на його матір ніколи не скаржилася. Зате свекор ставився до неї по доброму, по батьківськи. Від чого Зіна ще більше ображалася на Олю.

Через півроку, дізнавшись, що Ольга завагітніла, Зіна Степанівна не витримала, і влаштувала синові сварку.

– Я не хочу, щоб матір’ю мого онука була вона! – невдоволено вигукувала вона до сина.

– А я хочу! – твердо заявив Олексій. – Я люблю її і радий, що матір’ю моєї дитини буде саме вона! З неї вийде чудова мама. І знаєш, раз ти її так невзлюбила, ми підемо на квартиру. Не хочу, щоб ти хвилювала ні мені, ні Олю.

– Ти готовий проміняти матір на цю…, – почала Зінаїда Степанівна, але Олексій не дав їй домовитись.

– Ну, годі вже, – роздратовано сказав Олексій. – Оля жодного поганого слова проти тебе не сказала. І не тому, що ти така хороша, а тому, що вона хороша і поважає тебе. Своїми сварками ти тільки себе і нас дістаєш. Будь ласка, прошу тебе, прийми мій вибір і припини сваритися.

Зінаїда Степанівна важко зітхнула. Ну не приймала її душа цю невістку. Натомість Іван Дмитрович був радий, що в їхній родині з’явиться маленька людина.

Олексій з Олею з’їхали від батьків у орендовану квартиру. Мати, як і раніше, ображалася і намагалася зробити все, щоб Олексій проводив з нею часу більше, ніж із дружиною. То її треба було кудись відвезти, щось привезти, щось відремонтувати, загалом, причини завжди знаходилися.

– Олексій, завтра у тебе вихідний, ми поїдемо до тітки Лізи, – розпорядилася Зінаїда Степанівна.

– Завтра ми хотіли сходити до батьків Олі у гості, – відповів Олексій. – Вони нас запросили, чекатимуть.

– Нічого, зачекають, – з неприязнью в голосі сказала мати. – Я теж тітці Лізі обіцяла, що завтра приїду.

– Може, іншого разу до тітки Лізи з’їздимо? – запропонував Олексій.

– Ні, завтра, – категорично відповіла Зінаїда Степанівна. – Зачекають твої родичі, нічого з ними не буде. Ми ненадовго. Чи заради них ти відмовиш матері?

– Добре, – зітхнув Олексій, – з’їздимо.

– Ти припиняла б Олексія по дрібниці смикати, – похитав головою Іван Дмитрович. – У нього своя родина, дружина вагітна. Відстань від малого.

– Ага зараз! Я – мати! – невдоволено відповіла Зінаїда. – Нехай ця від мого сина відстане!

Наступного дня Оля пішла до батьків, а Олексій повіз маму до тітки Лізи в село. Це була його остання подорож. Вантажівка виїхала на зустріч, Олексій не встиг зреагувати. Його не стало, а Зінаїді Степанівні вдалося викарапкатися.

Оля тяжко переживала втрату чоловіка. Вона одразу переїхала до батьків і ті, як могли, підтримували її. І тільки дитина від коханої людини давала їй сили пережити це горе. А Зінаїда Степанівна звинувачувала себе у всьому, що сталося, адже в неї тепер нікого не лишилося.

– Він не хотів їхати! – плакала Зіна. – Це все я! Я його переконала! Я йому життя зіпсувала!

Оля народила хлопчика. Назвала Олексієм на честь його батька. Якось, коли Оля гуляла з маленьким Олексієм на дитячому майданчику, до неї підійшла Зінаїда Степанівна. Оля навіть не одразу впізнала її. Схудла, сива, із втомленими очима. Вона зовсім не була схожа на ту жінку, яка діставала її своїми ревнощами.

– Син? – спитала вона тихим голосом, заглядаючи в колиску.

– Син, – відповіла їй Оля. – Олексій.

– Оля, пробач мені за все, – заплакала Зіна. – Це мені Бог віддячив, за те, що життя вам не давала. За те, що онука не хотіла. Як добре, що ти народила, у мене тепер хоч є онук, Продовження Олексія. Чи можна я хоч іноді відвідуватиму його?

– Можна, – кивнула Оля головою. – Ви ж його рідна бабуся.

Зінаїда Степанівна ще дужче розплакалася, але тепер уже від почуття полегшення, що в її житті знову є Олексій. Її маленький рідний Олексій.

– Дякую, доню, – обняла її Зінаїда Степанівна.

Іван Дмитрович та Зінаїда Степанівна у своєму онуку душі не чули і щодня дякували Богові, що він у них є.

Вам також має сподобатись...

Наталя Миколаївна допомагала доньці Ірині прибрати із святкового стола. Жінка помітила, що все свято донька просиділа сумна. – Ірино, я спостерігала за тобою і розумію, що в тебе щось не так. Розповіси? – запитала вона у доньки. – Нічого не сталося мамо, – відповіла Ірина. – Ви стали сваритися з Леонідом? Ти занедужала? Ти скажи, може, я допоможу, – мама уважно дивилася на дочку. – Леонід мене ображає? Не сміши мене. Але дещо таки сталося з Леонідом, – раптом сказала Ірина. – Що сталося? – захвилювалася мама. І Ірина все розповіла матері. Наталя Миколаївна вислухала доньку і застигла від почутого

Алла Сергіївна приїхала в село до дочки Ірини. Вони попили чаю, Ірина накинула куртку, і поспішила на роботу. Алла Сергіївна зітхнула. Вона пішла в іншу кімнату і лягла на диван. Гарячий чай і втома зробили свою справу. Жінка заснула… Прокинулася Алла через те, що на подвір’ї загриміло щось на зразок відра. Вона встала й підійшла до вікна. Нікого. Наче здалося. Дочки теж не було. Але коли десь неподалік пролунали якісь звуки, стало зрозуміло – хтось є! Алла Сергіївна накинула куртку, вийшла на ґанок і застигла від здивування

Тетяна з чоловіком Ігорем зібралися на весілля її брата. До кафе, де проходило свято, вони під’їхали на своєму чорному джипі. З діловитим виглядом родичі вийшли з розкішної машини. Ігор вручив нареченій букет і подарунок. – Прошу за стіл, – сказав їм наречений. Тетяна вибрала найліпше місце і поманила за собою чоловіка. Вона невдоволено подлубалася у тарілці, а потім мовчки вийшла з-за столу. Через годину, з поважним виглядом, Тетяна з’явилася в кафе. В її руках були два паперові пакети. Ігор глянув, що там несе його дружина і аж почервонів від сорому

Віра готувала обід, коли в двері подзвонили. Віра подивилася на годинник і здивувалася. – Сини ще у школі. В чоловіка свої ключі, – думала вона. Віра відклала ложку, якою помішувала суп і пішла надвір подивитися хто ж там прийшов. Біля хвіртки стояла жінка в дорогому одязі. – Доброго дня, – сказала Віра. – Віра, доню, ти мене не впізнала? – ніжним голосом заговорила жінка. -Ви хто? – запитала господиня. – Ну що ти Віра? Я твоя мати, – усміхнулася гостя. – Жінко, ви помиляєтеся! Я вже поховала свою маму, – Віра здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається