– Ну скажи мені Андрійку, ким ти хочеш бути? – любив іноді запитати Іван Іванович старшого внука.
Раніше всі мріяли економістами стати, чи юристами. А зараз все більше про багатства мріють, про бізнес свій, мало не з пелюшок…
Сам же ж дід все життя будинки для людей будував і сподівався, що хоч хтось його шляхом піде.
– Іди на будівельний, не прогадаєш, Андрійку. Завжди при ділі будеш, а я тебе секретам усіляким навчу. Навчу тебе і фундаменти заливати, і будинки будувати, і покрівлю крити, а як же ж?! Бригадиром станеш, шанованою людиною будеш, а онучик, чуєш, Андрійку? Кому ж мені вміння ще свої передати, ви ж всі в місто подалися, а в селі хто житиме?
– Та не знаю я, діду, я батьку вже пообіцяв до нього на завод піти працювати. Я після дев’ятого в технікум піду, батько сказав, що на практику мене до нього в цех візьмуть, – м’явся старший Андрій, бо не хотів улюбленого діда відмовою ображати.
– Та відчепись ти від нього, старий, чого ти лізеш! Онук добре вчиться, нехай іде своєю дорогою, на заводі теж руки потрібні, а як ти думав? От же ж усе зі своїм селом до всіх лізеш. Скажи спасибі, їздять до нас рахуй кожен вихідний. І гостинців навезли, і справи всілякі перероблять, ось що значить молоді руки! Ти ще старі часи згадай, та як ми з тобою ледве побралися! То я на фермі з ранку до ночі, то ти на будівництві, – у Віри Василівни від цих спогадів на обличчі зʼявилася щаслива посмішка. – Пам’ятаєш хоч, Іванку?
– Звісно, пам’ятаю, Віро!
– Бабусю, я грядки полив, курям дав їсти і Рекса погодував, що ще робити? – повернувся з двору молодший онук Артем. – Якщо більше нічого не треба, я до Володьки піду, у них поросятка тільки-но зʼявилися, хочу подивитися.
– І що на них там дивитися?! – посміхнувся Іван Іванович. – От же ж диво – поросятка. Теж мені, всі міські стали, поважні, а поросят не бачили!
– А ти б, Іванку, Артема теж розпитав, ким він бути зібрався, він тобі зараз таке розповість, що ахнеш! – запропонувала таємниче Віра Василівна.
– Ну бабо Віро, я краще діду потім розповім, – Артем спробував піти, але дід раптом зацікавився.
– А що, Артеме, і справді, ану-но розкажи!
– Гаразд, діду! Але це я не сам вигадав, це ми з хлопцями. З Володькою, Максимом і Толіком, – онук присів поряд із дідом і почав розповідати:
– Ми з хлопцями ферму хочемо створити, не хочу я у місті жити. У місті нудно, мені на селі більше подобається. А що, діду? Ми все продумали – наприклад, Володька поросяток буде розводити, Максим хоче на механізатора вчитися, а я директором фірми буду.
– Взагалі раніше називали не директор казали, а голова, – поправив Іван Іванович онука.
– Та облиш, діду, це ж просто назва у нашої агрофірми буде така. Ми туди людей на роботу візьмемо, бо скаржаться, що в селі роботи немає. Толік, до речі, хоче у нас у селі всім нові будинки збудувати, тож, діду, твої поради нам точно знадобляться! Ти ж удома будувати вмієш, мені бабуся розповідала. Ну все, діду, я побіг, мене Володька чекає, – і Артем помчав на вулицю…
…Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась іти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос Івана Івановича.
– Віро! – гукнув чоловік. – А наш Артем у якому класі?! – запитав Іван Іванович.
– Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий клас закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш, тобі до чого така точність?
– А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем щойно розповів? Думаєш жарти це?!
Баба Віра не розуміла, що відбувається.
– Ні, Віро, не жарти, – продовжив чоловік. – Я його характер давно зрозумів. Пам’ятаєш, коли йому три роки було, він конячку дерев’яну запрягав?
Я йому показував, а йому не виходило… Так він поки не запряг, не заспокоївся! Настирний хлопець наш Артем, ти тільки не смійся Віра.
Ото сказав він і побіг гуляти, а в мене тепло на душі стало! Знаєш, а вірю я, що так і буде, може й не величезна фірма, але зроблять наші онуки життя в селі кращим, може й ми до цього доживемо, і порадіємо.
Піду я, Віро, на ґанку посиджу з Рексом, тепло вже, літо скоро.
Розбурхав мені душу Артем.
Ох, Вірочко! Ми ж іще живі, і дай Бог, щоб справдилися добрі мрії наших онуків!
