— Бабуся, а мама колись приїде?
— Не знаю, онучко. Зайнята сильно твоя мама. Але обіцяла приїхати та гостинці привезти. Ти поспи краще, тобі відпочивати потрібно, щоб краще стало швидше. Сироп випила, зараз стане легше. Спи, моя маленька!
Даринка слухняно обернулася на бочок і заплющила очі. Баба Віра поправила ковдру, погладила по гарячій голові дівчинку і вийшла з кімнати.
В очах стояли сльози. Як так можна, кинути рідну дитину і жити на своє задоволення? Що ж вона за така мати, ця Світлана…
З дитинства вона була невгамовна. Вічно встрявала у різні неприємності. То посвариться з кимось, то в біду якусь потрапить з друзями. Хлопці постійно крутилися біля неї.
І докрутились. На закінчення школи з’ясувалося, що вона вагітна. Від кого точно не знає. Тоді ще був живий батько Світлани, він одразу сказав — ніяких процедур, народжуватимеш. А мати підтримала. Шкода ж дитинку.
— Ну, раз так, от і виховуйте самі! А мені у вісімнадцять років дитина ні до чого. Народжу і поїду до міста, щастя шукати! Не готова ще до пелюшок. Мені особисте життя влаштовувати треба!
Народила дівчинку, Даринку. Материнські почуття не прокинулися, залишила батькам доньку та поїхала до міста.
Через рік вийшла заміж, весілля не було, але грошей на підтримку молодої сім’ї попросила у батька з матір’ю. Обранець доньки їм не сподобався, похмурий якийсь — на пройдисвіта якогось схожий. Але недовго вони жили, розлучилися зі сварками.
Приїхала додому. З донькою могла пограти недовго, але поводилася більше як старша сестра, а не мати. Даринка тяглася до неї, раділа, коли мама приділяла їй увагу.
Потім Світлана знову поїхала і не з’являлася вдома рік. Дзвонила періодично. З’явилася з новиною, що знову виходить заміж. На цей раз все серйозно. Дочку до себе забирати не збиралася. Тому що обранець не хоче виховувати чужу дитину, вона вже має доньку від першого шлюбу.
— Мамо, годі мені дзвонити! Ну, занедужала Дарина, та й що? Не вперше і не востаннє, діти нездужають часто. А мені особисте життя треба влаштовувати, розумієш?
– Не розумію. Я не вічна, якщо зі мною станеться, куди Даринку? Чекає на тебе, сумує…
– Ой, все, не починай! Тобі там робити нічого, ось і займайся онукою, а мене не турбуй через дрібниці! Скажи, що потім приїду, якось… Гроші я переказую, що ще треба?
Минали роки. Дарина вже змирилася, що не потрібна мамі. Вона перестала виглядати у вікно при кожному стукоті хвіртки, сподіваючись, що мама приїхала. Бабусю дуже любила, але мама є мама.
На випускний доньки Світлана теж не приїхала. Ну, дуже важливі справи, ніколи…
Вступила до коледжу, вирішила стати педагогом. У гуртожитку дали кімнату, з дівчатками одразу потоваришувала. Навчання подобалося, бабуся допомагала, передавала продукти, гроші.
Познайомилася з Ігорем, він працював водієм, жив із бабусею, яка його виховала. Мами не стало, коли він був маленьким, не пам’ятав її, батька не було. Бабуся замінила йому всіх.
Знайома ситуація для Дарини. Тільки з однією різницею – її мама покинула, і ніколи не любила. Ігор зміг розтопити душу Дарини, вона навчилася радіти життю, кохання окриляло її. Нарешті вона щаслива, як ніколи!
Бабуся Ігора, Антоніна Іванівна, дуже тепло прийняла дівчину, і з радістю погодилася на те, щоб вони одружилися та жили разом. Квартира трикімнатна, простора, місця всім вистачить.
Весілля було скромним, але веселим, студентським. Баба Віра не змогла приїхати, погано почувалася, і молоді самі до неї приїхали, показували фотографії, відео.
– Внучко, я така рада! У тебе іскри в очах з’явилися, і Ігор такий гарний хлопець, дай Боже вам щастя! Я мамі твоїй говорила в який день весілля буде, і де сказала, постарається приїхати. Не було її, я так розумію?
– Бабусю, не було і не треба! Я вже звикла до її відсутності в моєму житті! У мене ти є і чоловік! Потім у школу піду працювати, дітей навчати, в університет хочу вступити ще. Планів повно!
Бабуся зі сльозами радості проводила онучку. Ніхто не знав, що це була їхня остання зустріч. Бабусі не стало цієї ж ночі. Радість Дарини була затьмарена відходом коханої бабусі.
На прощання Світлана приїхала одна, без чоловіка. Дарина майже з нею не розмовляла, а та й не лізла.
— Значить так, Дарино, за законом я перша спадкоємиця на мамину хату. Заповіт вона не залишила, тож через півроку я продам його. Мені дуже потрібні гроші. А ти заміжня, про тебе чоловік потурбується.
Дарина мовчки кивнула. Чого ще чекати від цієї жінки … Єдине, що забрала Дарина – це бабусину улюблену скриньку з дерева, і золоті сережки, які сама колись носила, але залишила бабусі Вірі.
Минуло шість років. Дарина народила сина, з Ігором жила душа в душу. Антоніна Іванівна допомагала їм, няньчила правнука, за що молоді батьки були вдячні. Дарина працювала вчителем початкових класів.
Якось вийшовши зі школи, вона побачила її… Свою матір. Худа, в хустині на голові.
– Доню! Привіт! Це я, твоя мати…
— Доброго дня. Що ти хотіла?
– Дочко а… Я занедужала. Все дуже запущено. Нічого не допомагає, я пізно кинулася, — слабким голосом сказала Світлана, і схопилася за голову.
— А чого хочеш від мене? Я не спеціаліст, – холодно відповіла Дарина.
— Я знаю, що не спеціаліст, але мені нема куди йти більше…
– Як це нікуди? А твій чоловік де?
– Чоловік… Не стало його. А його донька виставила мене. Квартиру на неї відписав за життя ще, дарчу зробив. А в мене кута свого ж немає тепер.
— А гроші з продажу бабусиного будинку де?
— Ой, знайшла що згадати… На відпочинок ми їздили на них та машину оновили. А тепер я ні з чим. Живу у знайомої, але й вона виганяє, переживає, що не стане мене… Дочко, допоможи мені…
Дарина дивилася на неї і не відчувала жалю. Зовсім.
— Прийшла, значить… А що ти взагалі знаєш про мене? Як я живу, чим займаюся? Адже тобі завжди я була байдужа! Звідки тепер є інтерес? Допомога знадобилася? Отож я тобі не швидка допомога і не хостел! Іди туди, де мешкала раніше, а мене не турбуй! За всі ці роки не згадувала про мене, тож і я не хочу нічого знати про тебе!
Дарина розвернулася і пішла швидким кроком. Її всю трясло.
– Доню, стій. Ось мій номер телефону, про всяк випадок, візьми, — мати кинулася наздоганяти і засунула Дарині в кишеню плаща папірець.
Дарину трясло від обурення. Ну, як так можна? Приповзла, просити допомоги… А не заслужила! Скільки сліз Дарина пролила в подушку, скільки чекала, любила, і тепер ось тільки занедужавши, згадала про дочку!
Удома Дарина все розповіла чоловікові та його бабусі, довго обурювалася. Але Ігор, на подив, не схвалив її дії.
— Дарино, яка б вона не була, вона твоя мати. Так, безглузда була молода, не думала про тебе, але вона тебе народила! І ти маєш допомогти цій нещасній жінці!
Дарина здивовано дивилася на чоловіка.
– Так? Я повинна? З якого переляку? Коли була здорова, мала чоловіка, гроші, про мене не згадувала? А тепер номер телефону сує у плащ! Тьху! Знати її не хочу!
Більше цієї теми не порушували. Яке ж було здивування Дарини, коли за кілька днів прийшовши з роботи, вона побачила у квартирі свою матір. Антоніна Іванівна розмістила її у кімнаті правнука.
— Що вона тут робить? — Дарина була шокована.
— Не сварися, Дарино. Ми з Ігором вирішили покликати її до нас. Він узяв її номер телефону у тебе в плащі того дня. Їй дуже погано і потрібна допомога.
— А мене забули спитати? Я наче її дочка і живу тут. І я не збиралася забирати її!
— Саме так, ти її дочка. Ну не можна бути такою жорстокою.
– А їй можна було? Скільки років вона не згадувала про мене… Ай, робіть, що хочете!
Дарина замкнулася у ванній і дала волю сльозам. Виходить, вона жорстока… Жаль стало бідну жінку. А про неї подумали?
Прийшов Ігор із сином і намагався заспокоїти Дарину.
— Не виганяти ж. Їй йти нікуди, зовсім … Дарино, бабуся згодна доглядати за твоєю мамою, і ти будь добріша, будь ласка. Іди, поговори з нею.
Дарина зайшла до кімнати. Мама спала на дивані. Почувши кроки, розплющила очі.
— Доню, я все розумію… Але постарайся пробачити мені. Тобі ж самій легше стане. Мені недовго залишилося, все, що мені потрібно, трохи тепла та ласки… Пробач мені…
Дарині на хвилину стало шкода цю жінку, з блідим схудлим обличчям. Але потім вона знову стала тією маленькою дівчинкою, яка не потрібна матері.
— Догляд буде, бабуся Ігора допоможе, а від мене не чекай жалю та прощення. Води я тобі подам, і тарілку з супом, на більше не розраховувай!
— Дякую і за це, дочко…
За тиждень мами не стало, коли Дарини не було вдома. Останні години життя вона провела з чужою їй людиною, Антоніною Іванівною.
— Дарино, вона просила передати, що дуже шкодує про свою поведінку раніше, казала, не розумна була, не розуміла, що робить. Пробач її, чого образи таїти, їй на тому світі легше буде…
Дарина спокійно перенесла прощання, навіть не заплакала. Але на цвинтарі, коли вже всі розійшлися, і залишилася вона та Ігор, раптом відчула гіркоту втрати тієї, якої, по суті, не було. Мами…
Сльози лилися струмком, ніби вимивали її образи, розчарування, і на душі стало легше. Дарина зрозуміла, що тільки зараз вона змогла пробачити маму.
