Життєві історії

Тетяна зі своїм коханим Миколою пішли в ювелірну крамницю. – Ну, Тетянко, вибирай, що тобі до вподоби! – діловито сказав хлопець. На вітрині виблискували каблучки, сережки… Тетяна аж розгубилася, не знаючи куди дивитися, і що вибирати. – А можна нам оцю? – сказав Микола продавчині, і показав на симпатичну каблучку з камінчиком. – Тільки я розмір не знаю… Тетяно, давай, поміряємо! – Молодята, а у вас гроші є? – продавчиня дістала каблучку, дивлячись на Миколу. – Звісно! – Микола дістав з кишені гроші. Вони чомусь були загорнуті в аркуш паперу. Тетяна глянула на згорток і застигла від несподіваної здогадки

– Ну, нарешті ти вийшла, я вже зачекався, Тетянко! – Микола відкинув грудку замерзлого снігу і підбіг до Тетяні, що випурхнула з теплого під’їзду.

– Та годі тобі! Хтось казав, що готовий на мене чекати все життя? – пожартувала Тетяна, й одразу занепокоїлася. – А ти що, змерз? Хочеш до мене підемо, мама з батьком у себе в кімнаті телевізор дивляться. Посидимо, музику послухаємо, я тебе гарячим чаєм пригощу, чи кавою, як захочеш. Мама піцу робила, ще залишилася, йдемо?

– Та ну, я що, даремно на тебе чекав, ходімо пройдемося, слухай краще, що я скажу.

Пам’ятаєш я тобі до дня народження каблучку обіцяв?

Давай у ювелірний після школи завтра сходимо, ти сама вибереш, а то я без тебе не зможу, гаразд Тетянко?

Ну що ти так дивишся, ну не купував я ніколи дівчатам каблучок, а тобі хочу купити, щоб ти знала, що я люблю тебе, Тетянко.

Скоро ми школу закінчимо й одружимося, так?

Ну чому ти мовчиш? Згодна?

Микола стояв з незалежним виглядом, але в душі він дуже хвилювався – що ж Тетяна скаже?

– Миколо, я згодна, – ніяково відповіла Тетяна. – Тільки це дуже дорого напевно?

– Я чоловік і я завжди робитиму подарунки своїй коханій, зрозуміла?! – Микола накинув каптур, дбайливо підняв Тетяні комір – вітер же ж, і обійняв її. – Ходімо у кафе, там наші були, посидимо, побалакаємо?

Тетяна згідно кивнула.

Вони з Миколою одинадцятий клас закінчують і збираються одружитися й піти працювати і вчитися далі на заочне.

Микола дуже хороший, Тетяна від нього у захваті, але намагається це надто явно не показувати.

Мама казала, що хлопців треба тримати на відстані.

До одинадцятої Микола провів Тетяну до квартири – така домовленість була з батьками.

Мама посміхнулася, їм із батьком Микола теж подобався. І Тетяна втомлено пішла у ванну.

– І ти уявляєш, він у Ніни Михайлівни сумку з рук забрав, а там гаманець, ключі, вона тільки пенсію отримала! Видно від банку за нею йшов, а біля будинку побачив, що нікого нема, і забрав! Ну як так, га? У старшої жінки! – з кухні лунав мамин обурений голос.

– І як вона, Наталко? – запитав тато.

– Та ніяк. Вдома лежить, у неї дітей не було, вона вчителькою у школі все життя пропрацювала, вже років з десять, як на пенсії.

Тетяна пропустила повз вуха те, що мама розповідала закрилася у ванній і стала під гарячий душ.

Миколка, він такий! Він ніжний, він най-най… Цікаво, а де він гроші взяв на каблучку? Невже з тих, що на ноутбук собі збирав? Ну тоді це дуже круто, значить і справді любить, якщо готовий від ноутбука відмовитися. Адже він довго вже збирав, влітку підробляв, потім батько йому додав.

А може, треба відмовитися, ноутбук потрібніший?

Ні, чудово, хай каблучку купить. Не треба відмовлятися, мама казала, що чоловіки люблять робити подарунки тим, кого люблять, бо він образиться…

…Наступного дня Тетяна з Миколою пішли в ювелірну крамницю.

– Ну, Тетянко, вибирай, що тобі до вподоби! – діловито сказав хлопець.

На вітрині виблискували й переливались під яскравими лампами каблучки, сережки, браслетики…

Тетяна аж розгубилася, не знаючи куди дивитися і що вибирати.

– А можна нам ось цю? – сказав Микола продавчині, і показав на симпатичну каблучку з камінчиком. – Тільки я розмір не знаю… Тетяно, давай, поміряємо!

– Молодята, а у вас гроші є? – продавчиня повільно дістала каблучку, підозріло дивлячись на Миколу.

– Ну звичайно! – Микола дістав з кишені гроші.

Вони чомусь були загорнуті в аркуш паперу.

Тетяна глянула на згорток і на мить застигла від несподіваної здогадки.

Вона все ж одягла каблучку на пальчик, почала її розглядати, але не могла зосередитися…

– Микольцю, а в тебе звідки стільки грошей, ти з тих, що збирав на ноутбук, узяв? – вирішила все-таки дізнатися дівчина.

– Та ні, Тетянко, уявляєш, я вчора, поки чекав тебе на подвір’ї, горбок снігу відкинув ногою, де кучугури, а звідти складені в папірець гроші випали.

Бо зна, хто їх загубив, спробуй тепер знайди. Тут же купа нібито господарів одразу знайдеться. А якщо мені трапилися – то це моя, щаслива знахідка!

Я одразу ж вирішив тобі купити каблучку. Кажуть, такі випадкові гроші треба легко витрачати.

– Миколо! – Тетяна з жалем зняла каблучку і віддала продавчині. – Микольцю, мені здається, я знаю, чиї це були гроші, загорнуті в папірець… Ходімо.

– Молодята, то ви братимете? – трохи зі смішком запитала продавчиня.

– Дякую, ми ще подумаємо, ходімо, Микольцю, – подякувала Тетяна й рішуче пішла до виходу.

– Куди ти мене тягнеш?! – Микола був засмучений, він так мріяв подарувати їй каблучку.

– Я здається, знаю, чиє це! Це, мабуть, стара вчителька випустила, у неї вчора хтось сумку взяти хотів, уявляєш? Ну, ти ж не зможеш залишити їх собі після того, що я тобі розповіла? – Тетяна різко зупинилася і подивилася на Миколу.

– Звісно ні, за кого ти мене приймаєш? – обурився Микола. – Ходімо, де ця твоя вчителька?

Вони довго-довго дзвонили, поки нарешті почулися човгаючі кроки і нерішучий голос запитав,

– Хто т-там?

– Ніно Михайлівно, це Тетяна з шостого поверху, пам’ятаєте мене? Мама сказала, що ви вчора… Що у вас учора… Ми здається щось знайшли, відкрийте будь ласка!

– Тетяна? – голос був розгублений, видно було, що після того випадку Ніна Михайлівна була дуже засмучена.

Але після хвилинних роздумів, вона все ж таки відкрила.

– Так, забрали сумку, та ви проходьте, – вона впізнала дівчину і пішла, плечі її були опущені.

– Головне ж, я все життя з молоддю, а тут він раптом підбіг, як схопить, – вона раптом обернулася, а в очах сльози. – Я й не пам’ятаю, куди їх поклала, загорнула в папірець і в гаманець не могла ніяк покласти.

Ніна Михайлівна розгублено дивилася на Тетяну й Миколу і повторювала,

– Жити мені як тепер? У мене і гречка, і пшоно, і дещо є вдома. Але жити мені тепер як, коли я все життя таких ось хлопців навчала, а він… Сумку взяв з рук! Жити як?

Вона сперлася об одвірок, і сльози котилися по її щоках, а очі почервоніли від сліз та образи.

– Все марно, жити тепер як, коли все було марно?

Микола взяв руку Тетяни, вона бачила, що він і сам мало не заплакав, і раптом сказав:

– Йому дуже соромно, Ніно Михайлівно, він кається. Він просив не називати вам його імені й обіцяв, що більше ніколи так не вчинить. Ніколи в житті! І просив пробачити його і передати вам ось це, – Микола дістав з кишені пакунок, і Ніна Михайлівна його одразу впізнала.

– Та що ви?! Ну, треба ж, він сам повернув?! Значить, є совість у людях, живе совість?! Господи, діти, вас мені янгол надіслав, а я вже зневірилася, у всьому розчарувалася.

Старість і так гнітить, а тут уже я зовсім знітилася!

Та ви проходите, Тетяно, і ви, юначе. Микола вас звуть? Як ви мене порадували! Значить, не все ще втрачено, значить живемо!

Радості Ніни Михайлівни не було меж. А Тетяна й Микола з того часу часто заходять до старої вчительки, знають, що вона на них чекає.

Коли Ніна Михайлівна дізналася про плани Тетяни й Миколи, то на чаюванні у неї після закінчення школи вона раптом з таємничим виглядом встала і щось принесла з іншої кімнати.

– Ось, хочу вам подарувати, адже мені раніше і подарувати було нікому, а тепер – є! – очі Ніни Михайлівни сяяли від щастя.

– Тобі, Тетянко, на добру пам’ять від мене каблучку, а Миколі – монета старовинна на щастя. Ви вже не кидайте мене, з вами й життя мені знову в радість стало.

– Звісно, Ніно Михайлівно! – зворушено відповіли молоді і обійняли чужу стареньку, що стала їм майже рідною…

…Буває так, що спочатку втрата, образа, розчарування. Але потім все одно добро повернулося до тієї, що сама все життя дарувала добро.

А зло повернеться тому, хто його зробив, як пил, кинутий проти вітру.

Обов’язково повернеться!

Вам також має сподобатись...

Олег прийшов додому пізно. Його мати Олена Петрівна сиділа сама за столом на кухні. Перед нею стояв свіжий торт з її улюбленої крамниці солодощів. – Синку, це ти вже прийшов?! – гукнула вона. – А тут твоя наречена Марина мені торт надіслала… Свіженький он який. Сідай давай чай будемо пити! – Торт надіслала? – пробурмотів він. – Он як… Олег сів за стіл, глянув на той торт і побачив на ньому якийсь дивний напис. Чоловік повернув тарілку з тортом до себе, прочитав напис і застиг від несподіванки

Наталя готувала вечерю, коли у двері постукали. – Ви Наталя? – сказала якась незнайомка. – Так, а ви хто? – запитала Наталя. – Я коханка вашого чоловіка, – раптом сказала жінка. – Олега? – перепитала Наталя. – Олежика, – поправила її гостя. – І ви з моїм чоловіком кохаєте один одного? А я заважаю вашому щастю? – єхидно сказала Наталя.  – Що він Вам наговорив? Що діти у нас маленькі, і він не може покинути їх? – Ні… Він сказав, що потрібно почекати, поки… поки вашого батька не стане…, – раптом сказала гостя. Наталка застигла почувши таке, жінка не розуміла до чого тут її батько

Баба Марія ошатно вдягнулася і пішла у сусіднє село, відвідати родичів. Спочатку до сестри Ольги зайшла. Та зраділа: – Маріє Василівно, дякую, що відвідала, як ся маєте, як внук ваш, Андрійко? – Добре Андрійко, допомагає мені. Ось усім вам подарунків накупив. І тобі хустку купив, дивись яка гарна! Обійшла Марія Василівна рідню і повернулась додому. А вранці Андрій з міста повернувся. – Бабусю, як ти тут? – запитав. – Я трохи заробив, але там не прижився у місті. Піду по селу знову підробляти… Баба Марія глянула куди пішов Андрій, і руками сплеснула від побаченого

Дмитро поставив сумку в коридорі і важко видихнув. З кухні вийшла мати. – О, синку, привіт! А ти чому не попередив, що зайдеш? – здивувалася жінка несподіваному візиту. – А Катю з донькою, чому не взяв? Дмитро мовчав. – Сину, щось сталося? – захвилювалася мама. – Мамо, можна я поки що в тебе поживу? – раптом промовив Дмитро. – Ми з Катею розлучаємося! – Як розлучаєтеся? Чому? – сплеснула руками мати. – Все через тещу! – тихо сказав Дмитро і все розповів матері. Жінка вислухала сина і застигла від почутого