– Як ти можеш так вчиняти?! – обурений голос Дмитра луною рознісся просторою кухнею нової квартири, відбиваючись від порожніх стін і нещодавно поклеєних шпалер. – Це вже друга! Друга квартира, мамо, тату! Ви хоч розумієте, що робите?
Скляні келихи на святковому столі ледь помітно затремтіли від його голосу.
Повітря, здавалося, загусло, така була напруга…
– Дмитро, ну чого ти галасуєш? – Ольга Петрівна нервово смикала край святкової скатертини, уникаючи дивитися синові в очі. – У тебе все добре, ти сам всього досягнув… Ти в нас сильний, самостійний…
– Сам?! – Дмитро гірко посміхнувся, і в його очах блиснули сльози образи. – Так, сам. Абсолютно сам! Тому що мені ніхто ніколи не допомагав. А Сніжанці нашій – будь ласка! Тримай чергову квартиру, доню! Може ще й нову машину купимо? А то минула вже цілий рік як куплена!
Сніжана, яка сиділа на чолі столу в новій кремовій сукні, демонстративно закотила очі:
– Ой, знову почалося… Дмитрику, ну що ти як маленький? Заздриш, чи що? Я ж не винна, що в мене життя склалося не так гладко, як у тебе!
У просторій кухні запала гнітюча тиша.
Тільки бабуся Валентина, що сиділа в кутку у своїй незмінній темно-синій сукні, важко зітхнула і похитала сивою головою.
Її зморшкуваті руки міцно тримали чашку з охололим чаєм.
Михайло Степанович нервово поправив краватку і сказав:
– Сину, ти зрозумій… У твоєї сестри зараз непростий період. Їй потрібна підтримка. Після другого розлучення…
– Непростий період? – Дмитро різко встав з-за столу, перекинувши келих з ігристим.
Воно повільно розтікалася білою скатертиною, але ніхто навіть не ворухнувся, щоб прибрати.
– У неї все життя – один суцільний «непростий період»! А в мене троє дітей, орендована квартира, і я важко працюю, щоб забезпечити сім’ю!
Він провів рукою по обличчю:
– Ліза до школи пішла цього року… Знаєте, скільки коштує зібрати дитину? А Максим у садок… Купа витрат! І це не рахуючи гуртків, секцій… А Тетяна… Їй репетитори потрібні, вона в медичний хоче…
Святковий торт з написом «З новосіллям, кохана доню!» красувався в центрі столу, забутий усіма.
Різнокольорові повітряні кульки під стелею здавались недоречними у цій важкій атмосфері.
– Дмитре… – почала було Сніжана, поправляючи ідеально вкладене волосся. – Ти ж знаєш, як мені було важко після розлучення з Ігорем! А потім ця історія з Максимом… Я просто не можу зараз працювати, мені потрібен час, щоб прийти до тями…
– Час?! – Дмитро гірко засміявся. – Тобі тридцять років! Скільки ще часу тобі потрібно, щоб «прийти до тями»? Я у твоєму віці вже…
Бабуся Валентина важко встала зі свого місця.
Її зморшкувата рука лягла на плече онука:
– Сядь, Дмитре. Давайте всі заспокоїмося і поговоримо. Як раніше, пам’ятаєте? Коли ви були маленькими…
Але Дмитро вже забирав її руку:
– Ні, бабусю. Досить розмов. Я… Я просто не можу більше…
Він попрямував до виходу, по дорозі зачепивши стілець, який з гуркотом опинився на підлозі.
У коридорі гримнули вхідні двері, і луна цього звуку, здавалося, зависла в повітрі, як останній акорд сумної симфонії…
Ольга Петрівна розплакалася, пригорнувшись в плече чоловіка:
– Мишко, що це таке? Чому він так із нами? Ми ж тільки добра хочемо…
…Тиждень тягнувся нескінченно довго. Сніжана лежала на новому дивані у своїй новій квартирі, бездумно гортаючи стрічку в телефоні.
Білі стіни тиснули на неї, а тиша здавалася приголомшливою.
– А може, Дмитро правий? – ця зрадлива думка з’являлася все частіше, хоч би як вона намагалася її відігнати.
Раптом у двері подзвонили.
На порозі стояла бабуся Валентина, з незмінною сумкою в руках.
– Проходь, бабусю, – Сніжана відсторонилася. – Чай будеш?
– Буду, внучечко. І розмова у нас із тобою буде. Серйозна.
Вони сіли на кухні.
Бабуся довго мовчала, гріючи долоні об чашку з чаєм.
За вікном мрячив дрібний осінній дощ, краплі стікали по склу, створюючи химерні візерунки.
– Знаєш, Сніжано, – нарешті сказала вона. – Коли я була молодою, у нас з твоїм дідом нічого не було. Жили в гуртожитку, раділи кожній копійці… А щасливі були так, як мало хто зараз буває.
– Бабусю, ну до чого тут це? – Сніжана роздратовано відмахнулася. – Зараз інші часи! Не можна ж все життя у злиднях прожити…
– А ти знаєш, що твій брат щоночі підробляє таксистом?
Сніжана застигла з чашкою біля губ.
– Після основної роботи, – продовжувала бабуся. – Він сідає за кермо і розвозить людей до третьої години ночі. А о шостій ранку вже встає, щоб відвезти дітей у садок і школу… Збирає на початковий внесок за житло.
Щось неприємно стрепенулося в душі Сніжани.
– Але… Чому він ніколи не казав?
– А ти питала? – бабуся гірко посміхнулася. – Хтось із вас взагалі цікавився його життям? Знаєш, що Тетяна, твоя племінниця, перемогла на олімпіаді з хімії? Або що Максим…
– Досить! – Сніжана скочила зі стільця. – Я зрозуміла! Я… Я погана сестра, так?
Бабуся похитала головою:
– Ні, дитинко. Ти просто заплуталася. Але ще не пізно все виправити…
…Дмитро повернувся додому далеко за північ.
У його орендованій двокімнатній квартирі було тихо – дружина і діти вже спали.
Він стомлено сів на кухонний стілець і дістав телефон.
Двадцять три пропущені від матері, десять від батька.
І одне повідомлення від Сніжани:
«Нам треба поговорити. Будь ласка…»
Сімейна нарада зібралася через два дні у тій самій квартирі.
Усі сиділи за великим столом, який ще нещодавно був свідком гучної сварки.
Тепер на ньому стояв лише простий чайник і бабусині пиріжки.
– Я… – почала Сніжана, нервово смикаючи руками серветку. – Я хочу вибачитися. Перед тобою, Дмитрику. І твоєю родиною.
Дмитро підняв здивований погляд. В його очах читалася недовіра.
– Бабуся… Вона розповіла мені про твої нічні зміни. Про те, як ти борешся за кожну копійку. Про твоїх дітей… Вибач, що я була такою самозакоханою.
Ольга Петрівна схлипнула:
– Синку, ми теж винні. Ми думали, що робимо правильно, допомагаючи твоїй сестрі, але…
– Ми забули про справедливість, – твердо закінчив Михайло Степанович, вперше за довгий час дивлячись синові просто в очі. – І про те, що у нас двоє дітей, а не одна.
Бабуся Валентина мовчки посміхалася, спостерігаючи за сім’єю.
В її очах блищали сльози.
– У мене є пропозиція, – раптом сказала Сніжана, розправивши плечі. – Ця квартира… Дмитре, давай розділимо її. На двох.
Тиша, що запала в кімнаті, була іншою – не важкою, як раніше, а якоюсь… Кришталево чистою.
– Ти… Серйозно? – Дмитро дивився на сестру так, ніби бачив її вперше.
– Абсолютно. Це буде справедливо. І… Правильно. Знаєш, я раптом зрозуміла, що всі ці квартири не зробили мене щасливішою. А ось родину я мало не втратила…
…Минуло три місяці.
Сніжана стояла біля вікна своєї нової, тепер уже половини, квартири й дивилася, як у дворі Дмитро вчить свого молодшого сина кататися на велосипеді.
Поруч стрибала Ліза, щось радісно вигукуючи, а Таня знімала все на телефон.
– Про що замислилась? – пролунав за спиною голос бабусі Валентини.
– Знаєш, бабусю… Я нарешті почала працювати і… Здається, у мене виходить.
– Я пишаюся тобою, внученько.
– А ще… – Сніжана обернулася до бабусі. – Я зрозуміла, що щастя не в квартирах. Воно в іншому. У тому, як Дмитрик грається з дітьми. У маминих пиріжках у неділю. У татових спробах полагодити всі розетки в домі… У тобі, бабусю…
За вікном ішов сніг.
Десь в іншому кінці міста мама накривала на стіл, готуючись до сімейної вечері.
Тато збирав онуків на прогулянку.
А в маленькій квартирці бабусі Валентини кипів чайник – вона чекала в гості всю родину.
Тепер уже по-справжньому єдину й щасливу…
