– Я з села, то й що? – Інна підняла підборіддя, дивлячись на своє відображення у дзеркалі офісного туалету. – Це в минулому! Зате тепер я міська!
Її взяли секретаркою у будівельну компанію три місяці тому.
Віталій працював там же ж – молодий перспективний юрист. Трикімнатна квартира в центрі, уважна дбайлива мати – все як у телевізійних серіалах.
– Інночко, занеси документи Віталію Сергійовичу, – попросила начальниця. – І затримайся, допоможи йому зі звітом.
Віталій підвів голову від паперів:
– О, дякую! Бо я тут зовсім втомився.
Він усміхнувся – відверто, по-доброму. У Інни тьохнуло серце.
Потім було перше побачення у кафе неподалік офісу. Віталій розповідав про матір – та викладала у школі, тепер на пенсії.
– Знаєш, вона в мене приголомшлива, – говорив він ніжно. – Після відходу батька все на собі тягнула. І мене в люди вивела, і квартиру зберегла…
Інна кивала, подумки малюючи картини майбутнього життя.
Ось вони з Віталієм у величезній спальні…
Ось вона готує на просторій кухні…
А там і дитяча кімната з’явиться – треба ж онуків народити улюбленій свекрусі…
Галина Олександрівна зустріла майбутню невістку насторожено. Окинула уважним поглядом, трохи спохмурніла:
– І де ви познайомилися?
– На роботі, мамо, – Віталій обійняв Інну за плечі. – Інна у нас незамінна співробітниця!
«Нічого, – думала Інна, награно посміхаючись. – Я доведу, що гідна. Стану хорошою дружиною, хазяйкою…
А потім можна і про свій дім подумати. Не все ж зі свекрухою жити!
…Галина Олександрівна застигла з чашкою в руках, прислухаючись до звуків із сусідньої кімнати.
Невістка знову щось пересувала, шаруділа, постукувала.
А всього ж другий місяць живе, і вже весь порядок у домі переінакшила.
– Мамо, ти не бачила синю папку з документами? – у кухню зазирнув Віталій, скуйовджений, з краваткою набік.
– У серванті подивися, верхня полиця, – озвалася Галина Олександрівна, крадькома роздивляючись сина.
Змарнів, під очима кола. Невже так завантажують на роботі? Або… Від думки, що синові може бути незатишно в рідному домя, защеміло серце.
Стіни їхньої трикімнатної квартири пам’ятали інші часи. Ось тут, біля вікна, стояло крісло чоловіка – він любив читати газету, поглядаючи на бульвар внизу.
У вітальні досі красувався старий буфет з дорогого дерева – пам’ять батьків.
А тепер все ніби чужим стає, невпізнанним.
Зі спальні молодих почувся дзвін – щось упало.
– Нічого, нічого! – квапливо гукнула Інна. – Я вже підняла.
Галина Олександрівна скривилася. Наче й акуратна дівчина, а все з рук валиться.
І готує не так, і прибирає не так. Хоча старається, звісно, цього не відібрати.
– Галино Олександрівно! – пролунав голос невістки. – А можна вас на хвилинку?
У спальні молодих панував ідеальний порядок – ні порошинки, ні складочки на покривалі. Інна стояла біля вікна, нервово смикаючи край фіранки.
– Я тут подумала… – почала вона, уникаючи дивитись свекрусі в очі. – Може, нам зробити ремонт? Шпалери зовсім вицвіли, підлога скрипить.
Галина Олександрівна поволі сіла в крісло. Ремонт? Зараз?
– І коли ви зібралися? – обережно поцікавилася вона.
– Та хоч із травня почнемо! – пожвавішала Інна. – Ви ж на дачу збиралися? От і чудово! Ми б тут усе оновили, а ви відпочили би від міської задухи.
Щось у голосі невістки насторожило Галину Олександрівну. Надто вже гладко все виходило, надто продумано.
– А гроші звідки? – спитала вона прямо.
– Ми з Віталієм назбирали, – нарешті Інна подивилася на неї. – І батьки обіцяли допомогти. Ви ж не проти?
Галина Олександрівна обвела поглядом кімнату. Справді, шпалери вицвіли, і паркет здувся. Та й люстра ця стара – скільки разів збиралися змінити.
– Гаразд, – повільно сказала вона. – Тільки щоб усе зі мною погоджували. Це все-таки мій дім.
– Звичайно, звичайно! – Інна засяяла. – Ми все разом виберемо і колір, і матеріали. Ось побачите, як гарно буде!
Переїзд на дачу пройшов сумбурно. Віталій з Інною допомогли перевезти речі, розставили меблі, розвісили фіранки.
Інна навіть квітку на підвіконня поставила – точнісінько як у міській квартирі.
Але щось було не так. Галина Олександрівна не могла позбутися якогось поганого передчуття…
Молоді приїжджали все рідше – то робота, то справи якісь. А коли приїжджали, говорили про ремонт неохоче.
– Та все нормально, мамо, – відмахувався Віталій. – Ти ж сама просила без деталей, щоб сюрприз був.
– Я такого не просила, – хмурилась Галина Олександрівна.
Інна одразу починала метушитися, розливати чай, діставати варення. І розмова якось сама собою переходила на інше.
У суботу ввечері Інна якось особливо метушилася, постійно поглядаючи на годинник.
– А ми, Галино Олександрівно, двері поміняли, уявляєте? – заторохтіла вона, нервово перебираючи вміст сумочки. – Старі зовсім розхиталися.
Ось нові ключі зробили.
Вона дістала зв’язку – три однакові ключі виблискували у світлі коридору.
– Один вам обов’язково передамо, – пообіцяла невістка, квапливо кладучи зв’язку назад.
Але чи то замок сумки заїло, чи руки тремтіли – ключі зачепилися за підкладку і повисли ззовні. Інна, захоплена розмовою з Віталієм, цього не помітила.
Галина Олександрівна проводила поглядом зв’язку, що гойдалася. Щось тьохнуло всередині – ніби саме провидіння підказувало їй рішення…
Вранці вона встала вдосвіта. Молоді ще спали – з їхньої кімнати чулося мирне сопіння. Сумочка Інни так і стояла в коридорі, ключі так само звисали збоку.
Галина Олександрівна обережно зняла їх. Майстерня через два будинки біля ринку якраз працювала.
“Встигну”, – подумала вона, стискаючи в долоні ключі.
І, накинувши легку куртку, нечутно вислизнула за двері.
А ще за кілька днів таксі зупинилося біля під’їзду рівно о другій годині дня – час, коли і Віталій, і Інна мають бути на роботі.
Галина Олександрівна розплатилася, дістала з сумки зв’язку ключів. Новий дублікат тьмяно виблискував серед старих, потертих ключів.
Ліфт повз повільно, натужно гудів. На майданчику пахло свіжою фарбою – сусіди теж затіяли ремонт.
Галина Олександрівна сповільнилася біля дверей, прислухалася. Тиша. Ключ зайшов у замок м’яко, без зусиль.
Перше, що впало у вічі в квартирі – новий коридор. Замість старої вішалки – вбудована шафа-купе із дзеркальними дверима. На підлозі – світла плитка з підігрівом. І жодних слідів ремонту – ні пилу, ні будівельного сміття.
– Як же ж так… – прошепотіла Галина Олександрівна, повільно просуваючись вглиб квартири.
Вітальня змінилася, що й не впізнати. Стіни у бежевих кольорах, модні світильники, величезний плазмовий телевізор.
А буфету з дерева немає! Зник, наче й не було ніколи!
– Куди ж вони?.. – вона заметушилася по кімнаті жінка. – Де мої речі?!
У спальні молодих панувала ідеальна чистота. Ліжко з балдахіном, туалетний столик, шовкові портьєри.
На стінах – чорно-білі фотографії Інни та Віталія. Весільні, мабуть.
А ось і її спальня… Галина Олександрівна так і стала на порозі від побаченого.
– Цього не може бути… – аж побіліла вона.
Замість її спальні – був кабінет!
Письмовий стіл, шкіряне крісло, книжкові полиці. І ні сліду її меблів і її речей.
Вона сіла на краєчок дивану у вітальні. У скронях стукало.
Значить, он як? Ремонт давно закінчено. І кімнати для неї не передбачено.
Виходить, на дачу її відвезли не тимчасово?
Руки тремтіли, коли вона набирала номер майстра по замках. Голос теж тремтів:
– Терміново… Так, зараз… Доплачу за швидкість.
Новий замок поставили за годину. Галина Олександрівна заплатила, отримала ключі. Сіла у крісло чекати.
Дзвінок у двері пролунав близько сьомої.
– Мамо, ти чого тут?! – почувся здивований голос сина з-за дверей. – А чому ключ не підходить?
– Тому що замок новий, – сказала вона, відчиняючи двері.
Віталій застиг на порозі. За його спиною маячила розгублена Інна.
– Проходьте, – Галина Олександрівна відсторонилася. – Поговоримо.
Вони сиділи у вітальні – Віталій з Інною на дивані, вона в кріслі навпроти.
Як чужі…
– І давно ви закінчили ремонт? – спитала вона, дивлячись синові в очі.
Той відвів погляд:
– Місяць тому…
– А мені сказати не вважали за потрібне? І куди мої речі поділи?
– Вони в коморі, – сказала Інна. – Ми хотіли…
– Що ви хотіли? – зупинила її Галина Олександрівна. – Щоб я сиділа на дачі до зими? А що потім?
– Мамо, – Віталій встав. – Ми думали, що так буде краще. Ти ж сама казала – тобі на дачі подобається…
– Краще? – вона теж встала. – Для кого краще, Віталю? Для тебе? Для неї? А для мене?
Інна скочила:
– Галино Олександрівно, ви не так зрозуміли! Ми збиралися…
– Все я правильно зрозуміла, – зупинила її свекруха. – І рішення я ухвалила. Збирайте речі. На орендовану квартиру, я вважаю, грошей вистачить?
– Мамо! – встав і Віталій. – Ти ж не серйозно?
– Цілком серйозно, синку. Це мій дім. І житиме тут той, кого я захочу бачити.
Вони складали речі мовчки. Інна схлипувала, Віталій хмурився. Галина Олександрівна стояла у дверях, спостерігала.
Вже біля порога син обернувся:
– Мамо… Пробач нас. Я не повинен був…
– Не повинен, – кивнула вона. – Іди. Подзвониш, коли порозумнішаєш.
Двері зачинилися. Галина Олександрівна повільно сіла на пуфик у коридорі.
У новому, чужому коридорі. Розплакатися б, та сліз немає – тільки пустка всередині.
Телефон у сумці завібрував. Повідомлення від сина:
«Мамо, я все виправлю. Обіцяю».
Вона невесело посміхнулася. Може, й виправить. Потім, коли зрозуміє. Коли подорослішає по-справжньому.
А поки що… Поки що треба розібрати речі з комори. Повернути на місце буфет.
І квітку – квітка обов’язково має стояти на підвіконні, як раніше.
І все одно на модні світильники і шовкові портьєри.
Це її дім! І вона знає, яким він має бути…
