Ганна Іванівна поверталася з магазину із важкими пакетами. Літня жінка йшла неквапливою ходою, подумки сварячи себе за те, що так навантажилася. І як би взяла всього потроху, а в результаті все одно вийшло пристойно …
Але останнім часом у неї часто били проблеми з ногами, що вийти з дому і пройтися до магазину ставало серйозною проблемою. Тому в ті дні, коли Ганна Іванівна почувала себе більш-менш нормально, вона намагалася зробити запас продуктів на тиждень, адже невідомо, яким буде завтрашній день.
Жила літня жінка одна, чоловіка давно не стало. Її єдиний син поїхав працювати в інше місто ще шість років тому, Петру зробили пропозицію, від якої було важко відмовитись. Ганна тоді дуже засмутилася, що єдиний син житиме так далеко від неї, Петрика свого вона обожнювала …
У Ганни з чоловіком довго не було дітей, вони вже й не сподівалися стати батьками, коли майже в сорок років Ганна раптом зрозуміла, що чекає на дитину. Це було просто дивом і великим щастям для зневіреної сімейної пари.
Петро виріс добрим хлопцем, закінчив інститут, влаштувався на роботу… А коли молодій людині виповнилося двадцять вісім, йому запропонували роботу у великому місті, розташованому за багато кілометрів від рідного міста… І Петро вирішив поїхати… Ганна плакала, але довелося змиритися. Вона розуміла, що не повинна втручатися у життя дорослого сина.
До матері Петро приїжджав раз на рік у відпустку, а одного разу приїхав не один.
– Ось, мамо, познайомся, це Ольга, моя дружина …
– Як дружина! – сплеснула руками Ганна Іванівна. – А що ж ти мені телефоном не сказав, що одружитися зібрався?
– Мамо, весілля ми не робили, адже це не головне, правда? Просто розписалися, бо кохаємо одне одного і хочемо бути разом. Ми всього місяць тому побралися, от я і не став тобі нічого говорити, вирішив, що приїду разом з Олею, і ви познайомитеся.
– Ну, привіт, дочко, – Ганна Іванівна хотіла обійняти невістку, але та відсторонилася і досить різко відповіла:
– Здрастуйте, Ганно Іванівно. Донькою називати мене не треба, просто на ім’я. І я вас мамою теж кликати не стану.
– Добре, як скажеш, Оля, – трохи розгубилася жінка.
Вона не зрозуміла, що зробила не так, чому невістка дуже холодна з нею… І що поганого в тому, що вона назвала її донькою? Ганна Іванівна давно для себе вирішила, що прийме будь-яку жінку, яку вирішить взяти за дружину її син, ніколи не втручатиметься і погано відгукуватиметься про невістку, навіть якщо обраниця Петра і не дуже їй сподобається…
Але тут свекруха не сподобалася невістці, так вирішила про себе Ганна Іванівна. Усі два тижні, поки син із дружиною гостювали в неї, жінка намагалася налагодити з Ольгою добрі стосунки, але та чомусь поводилася стримано і гордовито, у розмову вступала неохоче, всім своїм виглядом демонструючи, що говорити їм нема про що… Не розуміючи У чому справа Ганна Іванівна вирішила поговорити з сином.
– Не подобаюсь я Олі твоїй, синку, так? Щось, може, не так роблю чи говорю не те… Ти скажи мені, я постараюся виправитись…
– Все нормально, мамо, – відповів Петро. – Просто Оля така у мене, стримана на емоції… Серйозна дуже. Вона в мене кандидат наук, в університеті викладає…
– Ого! Розумна дуже, значить…
– Розумна, – кивнув Петя.
– Ох, ну добре, синку, аби ти був щасливий… А діток не плануєте поки що?
– Ні, мамо, Оля ще не готова до материнства, вона вся в роботі. Встигнеться…
– Та як би пізно не було, – пробурчала Ганна Іванівна собі під ніс, розуміючи, що їй не до душі Ольга…
І навіть справа не в тому, що невістка не захотіла зближуватись зі свекрухою, а щось було в цій молодій і гарній жінці відразливе, неприємне… Материнська душа підказувала, що не буде Петро щасливий з нею… І від цього на душі ставало дуже тривожно …
У наступну відпустку Петро приїхав до матері один, без дружини, сказавши, що Ольга з подругами поїхала на море.
– А чому з подругами, а не з тобою? – здивувалася Ганна Іванівна.
– Тому що я до тебе поїхав… Я ж знаю, як ти на мене чекаєш.
– Неправильно це, синку… Те, що ви нарізно відпустку проводите, ми з твоїм татом завжди разом відпочивали.
– Мамо, все добре у нас, не хвилюйся. Відпочивати один від одного теж іноді треба, так Оля каже, і я з нею згоден.
А через рік Петро не приїхав, повідомив матері, що надто багато роботи, і йому поки що не дають відпустку.
– Але як тільки зможу, одразу приїду, – пообіцяв син.
– Я дуже чекатиму, – відповіла Ганна Іванівна. – Адже в тебе все добре? Як Оля?
– Все чудово, мамо, не хвилюйся, – відповів Петро.
Але не переживати Ганна Іванівна не могла, відчувала щось материнська душа за сина, тривожно було на душі, та й погані сни снилися… Жінка навіть хотіла зібратися і незважаючи на проблеми з ногами поїхати до сина, але коли повідомила йому про це по телефону, він заборонив приїжджати :
– Не треба, мамо, я цілими днями на роботі, Оля теж… Що тобі тут робити?
– Та хоч просто побачити тебе і обійняти, синку…
– Мамо, я незабаром сам обов’язково приїду, – знову пообіцяв син. Та тільки все не приїжджав…
Перш ніж піднятися на свій третій поверх, Ганна Іванівна вирішила відпочити та присіла на лаву біля під’їзду. У цей момент із під’їзду вийшов хлопчик років дев’яти, бачила його Ганна вперше.
– Здрастуйте! – Привітався він дзвінким голосом.
– Привіт! – усміхнулася Ганна Іванівна.
– Мене звуть Михайлик, – представилася дитина. – Я тепер тут живу.
– Ось як… Приємно познайомитись, а я Ганна Іванівна. А ти, Михайлик, з ким живеш і в якій квартирі?
– У сорок п’ятій. Ми з мамою винаймаємо цю квартиру. Мама багато працює, і я майже весь час один. Але сьогодні неділя, у мами вихідний, і ми йдемо у кіно.
І тут із під’їзду вийшла молода симпатична жінка. Вона теж привіталася з Ганною Іванівною і почала вибачатися.
– Вибачте мого Михайлика, він такий балакун, стомив вас, напевно …
– Та що ви, я з радістю поспілкувалася з ним, – відповіла Ганна. – Та й як дитина може втомити? Діти – це таке щастя… Вас як звати?
– Віра.
– А я Ганна Іванівна, живу в сорок четвертій квартирі. Я рада, що ми тепер сусіди.
З цими словами жінка похилого віку піднялася з лави і взяла свої пакети, маючи намір увійти в під’їзд.
– Давайте ми вам допоможемо, – вигукнула Віра.
– Та що ви, я сама, ви ж у кіно поспішайте, – почала відмовлятися Ганна Іванівна.
– До початку сеансу ще багато часу, – сказала молода жінка і взяла з рук Ганни Іванівни пакет, а другий підхопив Михайлик.
– Тяжкий, куди ти! – Ганна хотіла забрати у хлопчика пакунок, але він не дозволив.
– Я чоловік, і я сильний! – сказав він з таким серйозним тоном, що і Віра, і Ганна Іванівна засміялися.
З цього дня, дізнавшись, що літня сусідка живе одна, Віра та її синочок взяли над нею шефство. Майже щодня Михайлик стукався до неї в двері і питав, чи не потрібно чого. У магазин сходити чи в аптеку.
– Я й підлогу можу помити, якщо потрібно. І пропилососити. Я вдома все роблю, – сказав хлопчик.
– Дякую, Михайлик, але по дому я поки впораюся. А от якщо за хлібом сходиш, буду вдячна. Сьогодні щось знову так ноги хвилюють.
На вдячність за допомогу Ганна Іванівна іноді запрошувала Віру та Михайлика в гості на пироги, їй дуже подобалася ця привітна молода жінка та її чудовий веселий синочок. Поруч із ними вона вже не почувала себе такою самотньою…
Якось, коли Михайлик напився чаю і побіг у двір грати з хлопчиками, Ганна Іванівна зважилася поставити Вірі запитання:
– Вибач, що питаю, Вірочко, але чому ти одна? Така красуня та розумниця…
– Ви про батька Михайлика? – зітхнула Віра. – Його не стало три роки тому, а його мама, моя свекруха, після цього виставила нас із Михайликом з квартири, сказала, що ми чужі для неї.
– Як це чужі! – вигукнула Ганна Іванівна. – Рідний онук і чужий?
– Вона ніколи не любила Михайлика. Я не знаю, чому… Вважала, що я нагуляла дитину, хоч це не так. Андрій, чоловік мій, заступався за мене, і доки був живий, його мати нас терпіла.
– А чому ви з нею жили? Чому квартиру не винайняли?
– Андрій не хотів знімати, ми на своє житло збирали. Думали частину суми накопичимо, іншу в іпотеку… Коли Андрія не стало, незабаром після прощання свекруха попросила мене зняти гроші з нашого спільного з Андрієм рахунку. Вона сказала, що її молодшому синові, братові Андрія, терміново треба погасити якийсь борг…
– І ти віддала свекрусі гроші?
– Вона просила, на коліна падала і казала, що я зможу й надалі жити з нею в одній квартирі, а згодом вона мені всі гроші поверне… У неї дача є, обіцяла продати та повернути… Плакала та казала, що ми одна сім’я… І що вона не переживе, якщо й другого сина втратить… Мені її шкода стало, я повірила і віддала їй усі гроші… Ну а потім вона мене з Михайликом виставила з квартири… Гроші, звісно, не повернула…
– Ой, Вірочко, у мене в голові не вкладається… Невже таке можливе? Скільки ж підлості буває в людях?
– Так, Ганно Іванівно, все так і було. З того часу ми з Михайликом по знімних кутах блукаємо … Я сама з села і повертатися туди не хочу, та й ніхто мене там не чекає особливо. Батько одружився вдруге, коли моєї мами не стало. Молода дружина йому двох дітей народила і мені з сином точно не зрадіє… Так що ось такі справи… Але я не впадаю в відчай, рада, що Михайлик в мене є, робота є, і я ще підробіток знайшла… Живемо скромно, але нам вистачає… Сподіваюся , що в цій квартирі ми затримаємося надовго, а то щось не щастило нам до цього. Тільки знімемо житло, як у господарів плани змінюються і доводиться терміново шукати щось інше…
– Погано без свого кута, – зітхнула Ганна Іванівна. – Але ти знаєш, Вірочко, якщо тобі раптом і тут відмовлять, ти до мене приходь, я вам з Михайликом одну кімнату віддам і житимете. Я вже точно вас не прожену. Син до мене все одно рідко приїжджає, таке почуття, що й не приїде вже… Або не стане мене і не дочекаюсь його… Два роки його не бачила…
Сказавши це, жінка похилого віку розплакалася.
– Ганно Іванівно, він обов’язково приїде, не плачте, – сказала Віра і обняла сусідку. – Дякую за вашу добру душу… Ви для Михайлика як бабуся тепер, а для мене як мама…
– Так по віку то я тобі, швидше, у бабусі пригоджуся, а Михайлику в прабабусі, – крізь сльози посміхнулася Ганна Іванівна…
Минуло три місяці. І одного разу в двері Ганни Іванівни постукали. Літня жінка була впевнена, що це Михайлик і поспішила відкрити, не подивившись у вічко. Але на порозі стояв Петро… Він змінився, сильно схуд…
– Доброго дня, мамо, – сказав він.
– Петро … – У Ганни Іванівни раптово закружляла голова, і вона ледве втрималася на ногах, але сильні руки сина вчасно її підхопили …
– Мамо, я зараз у швидку подзвоню, – заметушився Петро, віднісши Ганну Іванівну на диван.
– Ні-ні, синку, не треба! Це я від хвилювання і від радості, що тебе, нарешті, побачила… Вже все добре… Сідай поряд, розкажи мені, чому так довго не приїжджав… І не обманюй, я давно здогадалася, що зовсім не в роботі справа…
– Ти маєш рацію, мамо. Пробач мені, я просто не хотів тебе засмучувати, але зараз розповім усе, як є, – Петро обійняв маму. – Як же я скучив за тобою… Пробач, що не приїжджав… Я не міг…
– Синку, та що ж це я! – схаменулась Ганна Іванівна. – Накинулася на тебе з розпитуваннями. А ти ж голодний з дороги… У мене суп є твій улюблений, я як відчула сьогодні щось і зварила розсольник, хоч сто років не готувала його. Будеш?
– Буду, мамо! Смачніше за твій розсольник я нічого ще не їв.
Ганна Іванівна з насолодою дивилася, як її дорослий, тридцяти чотири річний син, за обидві щоки уплітає наваристий розсольник і не могла стримати сльози щастя.
А коли Петро наївся, він розповів матері, чому насправді так довго не приїжджав до неї. Виявилося, що з молодим чоловіком трапилася біда, коли він повертався на машині додому, і якийсь час він навіть підводитися не міг.
– Мені зробили кілька процедур, мамо, перш ніж я встав… Ольга пішла від мене одразу ж, як я опинився в палаті, подала на розлучення. У неї, як з’ясувалося, давно був роман із одруженим професором із її університету. Зараз вони разом, він пішов від дружини. Але мені все одно, нікого не засуджую і не звинувачую, життя саме все по місцях розставить.
– Господи, синку… ну чому ж ти мені нічого не розповів? Та я б приїхала до тебе, я ж відчувала, що з тобою робиться щось недобре, але ти запевняв мене по телефону, що все добре.
– Мамо, не хотілося мені, щоб ти побачила мене таким… Але я впорався, допомогли спеціалісти та друзі, які там у мене з’явилися. В одного друга дружина медсестра, ось вона мене буквально заново ходити вчила … Мамо, ти не плач, все вже позаду. Бачиш, я тут перед тобою. Живий та здоровий! І я більше нікуди не поїду.
– Правда, синку? – витираючи сльози, спитала Ганна Іванівна.
– Ну, звісно. Роботу там я все одно втратив через тривалі проблеми, з дружиною розлучився, і тому вирішив повернутися додому… Не хочу більше залишати тебе одну, мамо…
Надвечір Ганна Іванівна напекла пирогів і запросила в гості Віру та Михайлика. Їй хотілося відсвяткувати повернення сина, а ще вона дуже хотіла познайомити Віру та Петра. Жінка чомусь не сумнівалася, що вони сподобаються однин одному… Так і сталося.
Між Петром та Вірою відразу ж виникла симпатія, і вже за місяць чоловік переїхав від матері до Віри. А незабаром вони розписалися і тепер чекають поповнення. Михайлик, якому нещодавно виповнилося десять, дуже пишається тим, що скоро стане старшим братом… Він дуже прив’язався до Петра і називає його татом…
Ганна Іванівна щаслива, адже тепер у неї є не тільки син, а й донька, а ще й онук… Вона полюбила Віру та Михайлика, як рідних і дякує долі за те, що так вчасно Віра винайняла квартиру в її під’їзді і так вчасно додому повернувся Петро …
У житті багато чого відбувається вчасно, хоча ми часом цього не розуміємо і нарікаємо на те, що обставини складаються не так, як нам хотілося б. А потім переконуємося, що йшли, хай і важким, але все ж таки правильним шляхом… Як і герої нашої історії, які зіткнулися з труднощами, але в результаті здобули любов, сім’ю та щастя…
