Життєві історії

Надя прибирала в квартирі, коли у двері подзвонили. Жінка відкрила і побачила на порозі свою маму з великими валізами у руках. – Привіт, доню! – радісно вигукнула вона. – Мамо? – здивувалася Надя. – А ти чому не попередила, що приїдеш? – Хотіла сюрприз зробити, – пояснила мама. Надя допомогла матері внести сумки, зробила чай, запросила на кухню. – Надю, а я ж до тебе не просто так приїхала! – раптом з далеку почала мама. – У мене для тебе новина! – Яка ще новина? – здивувалася Надя. І мама все розповіла доньці. Надя вислухала її і застигла від почутого

– Я свою квартиру Галині віддам, а сама до тебе переїду. Ти ж однаково одна, ні чоловіка, ні дитини, – мати говорила впевнено як про вже вирішену справу. Надя навіть не знайшла слів у відповідь. А мати продовжувала.

– Відпишу свою квартиру Галинці, а то, де це бачено, утрьох живуть у кімнаті у гуртожитку. А ти тут одна в таких хоромах, – мати обвела очима простору кухню.

Надя заробила на цю квартиру сама, ні в кого нічого не просила. Так у таких родичів попросиш! Мати на пенсії, молодша сестра Галина з чоловіком та дитиною живуть від зарплати до зарплати. Мати навіть зі своєї пенсії примудряється їм допомагати, там-таки улюблена онучка.

– Галина ж у нас сімейна з дитиною, а Надя як королева живе одна у двокімнатній квартирі, – розповідала родичам мати.

Надя тут же хотіла запропонувати матері, щоб та переїжджала до кімнати в гуртожитку, коли їй так хочеться зробити подарунок Галині. Або хай живуть усі разом, розсміялася вона про себе, бо знала, що зять із Лідією Петрівною не вживеться. Ось вони і туляться там утрьох. Квартира матері – це її власність.

Надя завжди думала, що єдині спадкоємці вона та сестра та інших варіантів бути не може. Вона виїхала з материнської квартири ще десять років тому і всі ці роки платила іпотеку. Не було в неї часу ні на дитину, ні просто в кіно сходити. Галина залишилася жити з матір’ю. Ладили вони чудово, але потім Галина знайшла собі чоловіка. 

І врешті-решт живуть вони в кімнаті в гуртожитку.

– Галина не сидить на шиї у чоловіка, – гордо розповідала всім мати. – Закінчила курси манікюру, заробляє.

Надія тільки хмикала у відповідь. Ставити за приклад старшу дочку мати не стала б, якось вона її цуралася. А вже одне те, що Надя заробила собі на квартиру, говорить про те, що саме вона працює і не сидить ні в кого на шиї. Вона десять років поєднувала три посади, щоб виплатити іпотеку та не тягнути її тридцять років. За ці роки Галина одружилася, народила дитину і тепер була прикладом для матері.

Лідія Петрівна хвалилася молодшою донькою, про Надю зазвичай мовчала. Надя із родичами спілкувалася рідко. Ніхто не прагнув спілкування. Вони приїжджали до неї, щоб подивитись квартиру. Особливо заздрив чоловік Галини, по ньому було одразу видно. Він по-господарськи обійшов усю житлову площу і постійно говорив, тут треба переробити, тут відремонтувати.

Надя мовчала. Тільки тебе не вистачало, думала вона. І ось чи вони разом це вирішили, чи мати надумала, тільки прийшла вона до Надії вже з готовим рішенням.

– На тобі, дочко, можна хрест поставити. Вже тридцять п’ять років, ти все життя одна й проживеш. А якщо так, то мати тобі не завадить. Тут дві кімнати, в одній я житиму, в другій ти, – як по поличках все розклала Лідія Петрівна. – Що ж, матір на поріг не пустиш, – помітивши реакцію дочки, хитро примружилася мати.

Надя так і сказала: – Не пущу. Розбирайтеся самі, беріть іпотеку. Це ваші проблеми, а я хочу спокійно жити.

– Спокійно, значить…. Ти мені тоді не дочка.

Надя через деякий час дізналася, що це Галина попросила від матері здійснити такий обмін, або вона не побачить онучку. Мати переписала квартиру на молодшу дочку. Молода сім’я одразу переїхала. Матері тепер іти нікуди. Вона приходить до себе додому лише пізно ввечері, сподіваючись, що всі вже заснули. Аби не зустрітися із зятем!

Іноді Надя таки думає, нехай мама живе тут, місця вистачить, а іноді їй стає прикро.

Вам також має сподобатись...

Микола вже майже місяць сидів без роботи. І чоловік вже вирішив на заробітки їхати, як раптом до нього додому зайшов його дядько Андрій. – Привіт, Микола! Мені потрібна допомога. Ти зараз без роботи сидиш, от  і допоможеш. Погоджуйся. Не ображу, – сказав з порога дядько. – Я подумаю, – відповів Микола. Порадившись з дружуною він погодився на пропозицію дядька Андрія, а там може якась постійна робота підвернеться і на заробітки їхати не доведеться. Наступного дня Микола почав працювати у дядька. Але він навіть уявити не міг, чим закінчаться такі «заробітки»

Ганна з Романом вирішили одружитися. Весілля йшло добре, поки батьки нареченого, Ніна й Віталій, не взяли ініціативу в свої руки. – А тепер грошові конкурси і починаються веселощі! – раптом заявила Ніна. – Зараз ми будемо підходити до гостей, і вони зможуть покласти купюру в коробку. – Що відбувається? – бурчав батько нареченої Володимир. – Це ж ганьба якась. Його жінка Тетяна намагалася стримати сваху. – Поки ви тут розсиджуєтеся, ми подаровані гроші вже порахували, – сказала Ніна. – І я думаю, що ваші гості подарували дуже мало! – І що тепер? – здивувалась Тетяна. Вона не розуміла, що відбувається

Ірина вирішила сказати своєму коханому Євгену, що у них буде дитина. На її подив, радості на обличчі чоловіка вона не побачила. – Якщо так, то ми розлучимося! – заявив Євген. – Добре, я подумаю, – сумно сказала Ірина. Тієї ночі вона ночувала у своїх батьків. – Будь, що буде, – вирішила вона зранку. – Дитину я залишаю, а Євгену доведеться збрехати… Ірина пішла до свого коханого додому. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор. З кухні чулися якісь голоси. Ірина зайшла на кухню й оторопіла від побаченого. – Як ти міг! – тільки й вигукнула вона

Денис із Ліаною вирішили всиновити малюка. Це був дуже складний вибір. Ліана хвилювалася так, як ніколи в житті. – До кого серце потягнеться, того й виберемо, так, коханий? – запитала за сніданком жінка. – Денисе я дуже хвилююся! – Нічого, ми впораємося, – відповів Денис, обіймаючи дружину. – Все буде добре. Поїхали вже… Ганна Георгіївна, так звали завідувачку будинку малюка, зустріла Дениса з Ліаною у фойє. – У нас діти виховуються від народження до трьох років, – розповідала вона. – Ну ходімо, покажу вам все… Вони не встигли підійти до дверей дитячої кімнати, як раптом застигли від побаченого