У житті за все треба платити, багато хто не вірить у закон бумерангу, але він існує.
Ганна в цьому впевнена, сама вона добра і чуйна, але не пощастило їй у житті.
Чоловік її пішов рано в кращий світ, прожили разом одинадцять років.
Ганна місця собі не знаходила, переживала. Добре дочка була поруч, про неї треба було дбати. Так разом із донькою пережили потихеньку це горе.
Донька виросла, закінчила інститут, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до його родичів. Бачаться рідко, приїжджають вони всією родиною у відпустку, привозять подарунки, а головне онуків.
Тоді квартира Ганни наповнюється галасом та веселощами. Хлопчики-двійнята чимось займаються, вигадують собі ігри.
Ганні п’ятдесят сім років, заміж так і не вийшла, чомусь і в думках не було.
Живе вона у п’ятиповерхівці на третьому поверсі, а навпроти в однокімнатній квартирі раніше жила тітка Віра, жінка похилого віку.
Ганна з нею жила дружно, тітка Віра раніше допомагала їй із донькою.
Могла посидіти з нею, доглянути, сама вона була самотньою. Ганна часто її підгодовувала, допомагала, коли та була слаба, ходила в аптеку, викликала лікаря.
Але настав такий час, коли тітка Віра злягла і її відправила в будинок для людей похилого віку. Ганна не забувала її і там, відвідувала, але зрідка, по можливості.
Якось, коли літній день хилився надвечір, Ганна приїхала до тітки Віри з млинцями та фруктами.
Поспілкувавшись на лавці, тітка Віра пішла до кімнати – втомилася, захотілося полежати, відпочити.
– Гаразд тітко Віро, я ще навідаю тебе, ти головне будь здорова, – казала їй Ганна.
– Твої б слова, та Богові у вуха. Я чекатиму на тебе Ганнусю, дякую, що не забуваєш, – відповіла бабуся.
Коли Ганна йшла на вихід, раптом її увагу привернув якийсь дідок, який самотньо сидів на лавці під деревом.
Він відламував шматочки хліба і кидав голубам і горобцям щось примовляючи.
Дідусеві було на вигляд років вісімдесят, а то й більше, сивий і щуплий з білою невеликою борідкою.
У Ганни в сумці лежала пачка печива – купила собі додому до чаю. Щось її зупинило.
– Здрастуйте, візьміть ось печиво. Пригощайтеся будь ласка, – простягла пачку печива Ганна.
Дідусь спочатку зніяковів, але потім узяв і подякував.
– Дякую, доню, дякую…
Почалася розмова, Ганна присіла поруч з ним на лавку, познайомилися, його звали Микола Ігорович, йому вісімдесят п’ять років.
– Миколо Ігоровичу, а як ви тут опинилися? У вас немає родичів?
– Опинився випадково та за бажанням моїх улюблених дітей. Є в мене і син, і дочка. Дружини моєї Уляни не стало давно, ще в сорок років, слаба була довго. Одружитися вдруге мені не дозволили діти, так і сказали – «Не хочемо бачити в хаті чужу тітку».
Так і жили, – спокійно й неквапливо казав дідусь.
– А чому не з ними живете? Ну гаразд син, там невістка, а дочка що ж? – здивувалася Ганна.
– Син потім одружився, поїхав в інше місто до родичів дружини. А донька живе у сусідньому селі з батьками чоловіка у хаті. Каже, що мене нема куди до них взяти. Та зрозуміло мені, я чужа людина для її свекрух, я там не потрібен. Тягар. Коли діти роз’їхалися, я залишився сам у домі з кішкою та собачкою.
Діти, звичайно, візитами мене не балували, дочка якось приїжджала, документи потрібні були. А потім узимку я заслаб, довго лежав у лікарні, правда дочка приїжджала і все вмовляла продати будинок і купити мені квартиру.
Говорила, що у квартирі вода та газ, там мені буде краще. Ну, я й погодився. Адже рідна донька, не обдурить.
Старий гірко хитав головою і витирав пальцями сльози, що котилися по зморшкуватих щоках. Мабуть, сильно розбурхала його душу ця розмова.
Але Ганна відчувала, що йому треба виговоритися, тому й сиділа біля нього терпляче, заспокоюючи.
Заспокоївшись, Микола Ігорович продовжив своє оповідання.
– Ганнусю, ось свої проблеми на тебе звалюю, ну навіщо це тобі треба? Вдома мабуть на тебе чекають, а ти тут зі мною, зі старим, – питав дідусь.
– Ну що ви, Миколо Ігоровичу, я нікуди не поспішаю, теж живу сама. А вам треба полегшити душу, я це відчуваю. Тож не переживайте. Виговоріться, тоді й легше стане.
– Ось коли я більш-менш одужав і перед випискою приходив до мене в лікарню якийсь мужик, сказав, що від дочки, показав папери і попросив поставити підпис. Ну, я й підписав. А з лікарні мене вже привезли сюди, у будинок для літніх людей.
Одного разу тільки приїжджали діти, і син та дочка разом, обіцяли, що я тут ненадовго і заберуть до себе.
Клялися, що куплять мені квартиру поряд із дочкою. З того часу я не бачив своїх дітей, уже багато років минуло, я й не знаю скільки, — гірко хитав головою той.
– Ой, Миколо Ігоровичу, навіть і не знаю, що й сказати? У таких випадках важко щось радити. Все вже зроблено, залишається просто жити.
– Що ти, що ти, Ганнусю. Дякую, що вислухала мене. У мене й справді накопичилося, хочеться все виплеснути. А кому? Тут в основному всі старі з такими ж долями, зі своїми бідами, – говорив дідусь і лагідно дивився на неї…
…Довго вони ще сиділи, розмовляли. Ось так і з’явилися двоє літніх підопічних у Ганни. Батьків своїх Ганна не знала, вона виховувалась у дитбудинку, але доброта її нікуди не поділася, хотілося їй підтримати самотніх людей похилого віку.
Вона познайомила ближче Миколу Ігоровича і тітку Віру, вони один одного трохи відігріли, разом проводили час, допомагали один одному – так легше переносити самотність.
Ганна відвідувала їх і балувала чимось смачненьким. Але через два роки тітки Віри не стало. Ганна переживала, наче втратила свою маму.
А Миколу Ігоровича вона не забувала, приходила до нього з гостинцями та навіть кілька разів забирала до себе. Він був на своїх ногах, правда ходив важкувата, але любив крокувати сам до автобусної зупинки.
Хоч і пропонувала Ганна забрати його на таксі.
– Ні, Ганнусю, мені подобається дивитися на всі боки, де і що змінилося, адже я давно не виходив з-за паркану, а як втомлюся, ми з тобою сядемо…
…Одного разу Ганна надумала поїхати до його доньки, щоб звернутися до її совісті, але старий не знав її адреси.
– Не треба, дочко. Не треба їхати, тобі гірше від цього буде. Вона сваритиметься на тебе, а ти цього не заслужила. Не треба, прошу тебе. Я вже й не згадую дітей своїх, хай собі живуть спокійно. Ну, їх. Вона навіть не заслужила, щоб така добра людина, як ти, розмовляла з нею, з обманщицею, – умовляв він Ганну.
– Так, напевно, ви маєте рацію, Миколо Ігоровичу, таких людей неможливо присоромити. Але є на світі закон доброти та закон бумерангу. Все повернеться до неї. Згодом заплатить за все…
…Миколи Ігоровича не стало у вісімдесят вісім років у холодний січневий день. Просто не прокинувся вранці і все.
Але ховали його діти. Їм повідомили з будинку для літніх людей, так само, як і Ганні.
Діти таки приїхали на поминки, а Ганна не пішла. Їй не хотілося бачити дітей Миколи Ігоровича, вона боялася, що не витримає і висловить їм усе. Тож у день поминок не вийшло з дому.
На цвинтар вона поїхала наступного дня, поклала квіти на могилку Миколи Ігоровича, поплакала, поговорила з ним, пом’янула, як і годиться. Повертаючись додому автобусом з цвинтаря, все думала:
– Як же можна жити з таким кам’яним серцем, знаючи, що батько самотній і чекає на них. Прийде час і виставить свій рахунок. Як не мучить їх сумління? Хоча про що це я?
У наш час людину з совістю вважають дивакуватою…
…Ганна, ніби втратила близьких людей, спочатку тітку Віру, потім Миколу Ігоровича. Не вистачає їй їх.
Вона доглядає їхні могилки і шанує їх пам’ять…
