Історії жінок

В Оксани не стало матері. Поминки і відспівування пройшли ніби в тумані… Оксана залишилася сама в невеликій хатині. Вона дуже сумувала і тужила. Взяти себе в руки жінка змогла лише через кілька днів. Вона прибрала хату, віддячила сусідам, які допомагали проводити її маму в останню путь… Якось, зібралася Оксана в ліс по трави. Раптом вона почула дивні звуки, що долинали з галявини. Оксана звернула туди і побачила, дивну річ… Посеред галявини стояв місцевий лісник Трохим! Чоловік тримав у руках якийсь згорток. Оксана придивилася й оторопіла від побаченого

Оксані в особистому житті ніколи не щастило. Наче наврочили… Ще в молодості, коли почали хлопці заглядатися на дівчат, Оксану на посиденьки ніколи ніхто не кликав. Дівчата бігали на зустріч із коханими на берег річки, та на галявину, а Оксана, тим часом, плакала в подушку, почуваючи себе нікому непотрібною.

На той час у неї була найкраща подружка Варвара, якій вона заздрила білою заздрістю. Варвара була красуня та розумниця. З товстою, русою косою та блакитними, наче весняне небо, очима. Відбою від наречених, на відміну від Оксани, Варвара не мала, але при всьому цьому дівчина була скромна і анітрохи не зарозуміла.

Побачивши, як складно подрузі, Варвара вирішила їй хоч якось допомогти і організувала Оксани зустріч із Василем, місцевим хлопцем. Василь був баламут та балагур. На зустріч із Оксаною погодився заради сміху, але Варварі про це не сказав.

Оксана в день зустрічі з Василем вбралася у свою найкращу сукню, заплела косу, одягла намисто, що колись подарував їй батько. Після цього глянула на себе в дзеркало і здалося їй, що красою вона анітрохи не поступається Варварі.

Тільки коса в Оксани була чорна, мов смола, а очі були темні, як ніч. На ту саму галявину Оксана йшла в передчутті чогось важливого і значущого, але там, на галявині, вона здобула урок, на який зовсім не чекала.

Василь, на місці зустрічі, був не один, а у супроводі своїх друзів. Щойно Оксана з’явилася, хлопці почали жартувати і сміятися. Оксана, зовсім не чекаючи такої каверзи, застигла не в змозі зрушити з місця, а Василь з друзями продовжували свої веселощі. Як добігла до будинку Оксана не пам’ятала, зате відчуття, яке вона зазнала тоді, міцно засіло в ній і про нього вона не забувала ніколи.

З Варварою з того дня Оксана більше не спілкувалася. Звинувачувала її у всьому, що трапилося, хоч і божилася та, що зовсім ні про що не знала і всього лише хотіла для подруги кращого, але Оксана відчувала, що вона бреше! Посміятися хотіла Варвара!

З тієї ночі минуло вже 15 років, але особисте життя Оксани так і не налагодилося. Чоловіків вона цуралася, та й вони до неї особливого інтересу не виявляли.

Так жила Оксана. Займалася городом, будинком. Вечорами, разом із матір’ю, займалися вони рукоділлям.

Вишивали так, що дивитися було любо, причому картини у них виходили казковими. Особливо у Оксани… Так би й продовжувалося, але злягла в Оксани мати. Злягла так, що ні підвестися, ні сісти не могла. Та й що казати! Їсти сама і то відмовлялася, тож доводилося Оксани доглядати маму немов малу дитину, але це її не лякало.

Лякало Оксану те, що мами може не стати і тоді залишиться вона на цій землі одна, бо батька і трьох її рідних братів не стало ще коли Оксана була зовсім дівчинкою.

З того часу Оксана з матір’ю жили одні і нікого в них, окрім один одного, не було… Як не намагалася Оксана доглядати за матір’ю, але сталося те, чого вона так боялася. Одного ранку мати Оксани не прокинулась…

Поминки і відспівування пройшли ніби в тумані, а потім Оксана залишилася в їхньому невеликому будинку одна і така туга і безнадія найшла на жінку, що здавалося ніби світ змінив свої фарби і з різнобарвного і життєрадісного він перетворився на щось сіре і безлике…

Взяти себе в руки Оксана змогла лише за кілька днів… Прибрала будинок, роздала деякі невеликі вишивки, власного виготовлення, сусідам які допомагали проводити її маму в останню путь і почала вчитися жити одна…

Ох і тяжко було Оксани! Вночі плакала від самотності та долі, що випала їй, але плач не плач, а жити було треба і Оксана стала потроху звикала. У будинку з нею жили два коти, з якими часом Оксана розмовляла наче з людьми.

Своїх вихованців вона дуже любила, а більше у житті Оксани жодного щастя не було. Так пролетіли ще два роки…

Якось, весною, зібралася Оксана в ліс. Потрібно було зібрати таку траву, яку збирати можна було тільки в цей час.

Зібравшись, з самого ранку, Оксана вирушила до лісу. Шлях її проходив повз ту саму пам’ятну галявину. Оксана цю дорогу ох як не любила, та й що там казати!

З тієї ночі вона на цій галявині жодного разу не була, та й сьогодні не збиралася туди заходити, але вже проходячи повз почула дивні звуки, що долинали з галявини.

Здавалося, що плакало кошеня, а повз таку біду Оксана пройти не могла. Неохоче, Оксана звернула на галявину і побачила, дивну річ. Посеред галявини стояв Трохим, місцевий лісник. Вигляд чоловік мав збентежений, а на руках у нього пищав маленький, брудний згорток.

Оксана оцінила ситуацію одразу. Дитина!

Не розуміючи, що робить, Оксана кинулася до Трохима, забрала у нього з рук згорток і зробила такий вигляд, який говорив про те, що якщо Трохим зробить хоч одну спробу забрати у неї малюка, вона відповість йому дуже рішуче.

Лише через деякий час до Оксани дійшло, що чоловік навіть не збирається забирати у неї дитину.

– Чого витріщився? Ти де дитя взяв? Навіщо тобі дитя чуже? Говори!

Трохим знітився. Він взагалі людиною був скромною.

– Не брав я ніде, – пробурчав Трохим. – Я дитя тут знайшов, підняв, а тут ти. Я б, як не ти, так малого б у село забрав. Нащо він мені?

Тепер уже задумалася Оксана.

– Гаразд, іди! – сказала Оксана. – Я дитя сама віднесу.

Трохим зітхнув з полегшенням і навіть спробував посміхнутися.

– Ну ось це діло! А то ніколи мені тут… Справи в мене!

Трохим розвернувся, щоб піти.

– Чуєш, що… Трохиме, – озвалася Оксана. – А маму ти не бачив?

Трохим розвернувся.

– Не бачив…

– Ну добре тоді. Іди…

У село Оксана мчала швидше вітру, а як зайшла до себе в будинок, розгубилася. Що робити з дитиною вона гадки не мала, але розуміла, що робити щось потрібно. Закутавши дитину в стару хустку матері, Оксана помчала до єдиної людини якій хоч якось довіряла. Цією людиною була баба Лебедиха, місцева повитуха та ворожка. Коротко розповівши бабусі ситуацію, Оксана поклала дитину на ліжко. Лебедиха вправно розгорнула хустку і ганчірку, в яку була загорнута дитина. Це виявилася дівчинка.

– Глянь-но яка краса! – посміхнулася Лебедиха. – Ну що я тобі скажу, Оксана. Дитя здоровеньке, народилася вона, швидше за все, сьогодні вночі. Я їй тут все, що треба зроблю, а ти вже сама вирішуй, що далі з дитиною робити.

– А що вирішувати? – здивовано запитала Оксана.

– Ну що, – сказала Лебедиха. – Можеш дитину віддати, а можеш собі залишити. Говори, мовляв, що твоя. Коли звичайно ганьби не боїшся. Ти дівка скромна, мало від когось нажила… Люди поговорять, поговорять і забудуть, а тобі щастя. Не все ж таки з котами жити! Я якщо, що скажу, що під час пологів тобі допомагала… Мені люди повірять… Тільки от із Трохимом тобі домовитися треба, щоб мовчав, але думаю він проти не буде… Чоловік він непоганий…

Оксана була збентежена. З одного боку вона боялася дівчинку і зовсім не знала, що з нею робити, а з іншого боку, поки вона несла цю дитину, їй було дуже страшно, що з нею щось трапиться.

Думала Оксана недовго.

– Гаразд, бабусю, – твердо сказала Оксана. – Говори людям, що я дівчинку народила. Будь що буде! Головне, щоб мати не з’явилася!

Лебедиха посміхнулася.

– Не з’явиться! Не переживай! Такі, як вона… Вони не з’являються…

До вечора Оксана була в Лебедихи, а по темряві пішла з дитиною додому. Лебедиха пояснила Оксани, що до чого й сказала у разі чого негайно бігти до неї…

Наступного ранку село загуло, але Оксана з хати носа не показувала, а піти до неї й розпитати ніхто не міг, бо вона була самотньою.

Треба сказати, що через людей Оксана не переживала, набагато більше її хвилював Трохим.

Оксана не знала, де тепер знайти мужика, щоб поговорити з ним, але Трохим зненацька з’явився сам. Оксана, як побачила його, то оторопіла. Притиснула до себе дитину і спитала:

– Чого прийшов?

– Ти, Оксано, не сварися. – Трохим стояв, переступаючи з ноги на ногу. – Я тут новину почув… Ну… Про тебе… Так от! Прийшов сказати, щоб ти не переживала! Я мовчатиму! Тому що… Ну тому що… Ти жінка! Справжня!

Оксана здивувалася, але від похвали почервоніла.

– Дякую тобі, Трохиме! – зніяковіло сказала Оксана.

Трохим усміхнувся.

– Я ось, що хотів запитати, Оксано… Можна я зрідка хлопця відвідувати буду… Ну там ягоди принесу, або меду…

Оксана, несподівано для себе, кивнула головою.

– Добре, Трохиме! Тільки не хлопець це… Дівчинка… Донька.

– Он воно як! – здивовано простяг Трохим. – А назвала ти дівчинку як?

Оксана подивилася на дитину.

– Настею назвала, Трохиме.

– Хороше ім’я! – схвалив Трохим. – Ну гаразд, Оксано, піду я. Скоро зазирну…

З того дня Трохим почав заходити до Оксани досить часто і знову зашепотілися люди. Ось, мовляв, і татусь знайшовся!

Трохим спочатку від цих чуток червонів і бентежився, а потім, одного дня, прийшов до Оксани і Насті і так і залишився…

…Оксана йшла до лісу. За руку з нею крокувала дівчинка. На дівчинці красувався фартух з чудовою вишивкою.

– Мамо, а куди ми йдемо?

– До тата йдемо, Настю. Тато наш помічник у господаря лісу.

– Так? – дівчинка щиро здивувалася. – А я і не знала. Взагалі це правильно! Тато у нас он який!

– Це так, дочко! Тато у нас хороший!

Мати і дочка вийшли на гарну галявину.

– Втомилася, – сказала Настя. – Давай відпочинемо?

– Ну, давай, – погодилася Оксана.

Вона присіла на пеньок, а дівчинка, відразу забувши про втому, кинулася збирати квіти для матері.

– Гарна галявина, – констатувала дівчинка.

Оксана посміхнулася.

– Гарна, дочко! Гарна і щаслива!

– А чому щаслива?

Оксана замислилася, як відповісти дочці.

– Щаслива бо… Щаслива! – Оксана посміхнулася. – Тут мене щастя знайшло, доню. Велике, велике щастя!

– А яке щастя, мамо? Оксана міцно пригорнула доньку до себе.

– Таке щастя, Настю, якого ні в кого немає!

– Ясно! – розуміюче кивнула дівчинка і потягла мати за руку. – Ходімо вже до тата! Він нас чекає мабуть, а ми тут сидимо!

– Ходімо, доню, ходімо!

Оксана взяла дівчину за руку і глянула на небо.

– Дякую тобі, Боже, – тихо прошепотіла Оксана. – Дякую за щастя таке! Я його збережу, ти мені повір! Збережу і ніколи не ображу!

А десь там, на небі, посміхався Янгол, дивлячись на маму і дочку.

Усміхався і знав, що все зробив правильно! Тоді… Того дня… На цій галявині…

Вам також має сподобатись...

Лариса приїхала до батьків на паску. Жінка зайшла в кафе випити чашку кави. За сусіднім столиком сиділа якась сім’я – мама, тато і син. Жінка щось виказувала хлопцю, а батько сімейства сидів до Лариси спиною і мовчки пив чай… Лариса чомусь почала нервуватися. – Яка неприємна, – подумала вона. – Одразу видно, що саме вона виховує всіх у своїй родині. Мабуть і чоловіка свого теж… Лариса встала з-за столика і попрямувала до виходу. Вже біля дверей вона раптом відчула на собі чийсь погляд. Лариса обернулася й очі вирячила від побаченого

Ірина встала раненько, приготувала сніданок, нагодувала дітей і поїла сама. Жінка вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Вона мила вікна в кімнаті, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. – Хто б це міг бути? – здивувалася Ірина. Вона витерла руки рушником і пішла в коридор. Ірина відкрила двері, й округлила очі. На порозі стояв її колишній чоловік Микола. – О, Микольцю, здрастуй! – сплеснула руками жінка. – А чого без попередження? Микола чомусь опустив очі. – Іринко, у мене є дуже важливе прохання… – раптом сказав чоловік. – Яке ще прохання, Миколо?! – Ірина не розуміла, що відбувається

Ганна Дмитрівна набрала номер доньки Тані. – Мамо, тільки кажи швидко, щось термінове?! – сердито запитала донька. – Ні, ні, Таню, нічого термінового, так, хотіла дізнатися, як у вас справи? – відповіла Ганна Дмитрівна. – Справи не дуже, мамо, я потім передзвоню! – сказала дочка. – Все, бувай… Таня подзвонила через три дні. – Мамо, ти вибач, я зовсім закрутилася, – сказала вона. – Все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – відповіла Ганна Дмитрівна. – А мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати? – Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив? Донька не розуміла, що відбувається

До Насті приїхала в гості її давня знайома Марійка. Вони не бачилися 15 років. Марійка сказала, що поживе трохи в гостях поки знайде квартиру. Так минуло кілька днів… Прийшовши якось з роботи, Настя несподівано застала Марійку вдома. Вона спала на дивані… У її сукні! На руці виблискував її, Насті, браслет! Настя очам своїм не повірила. – Марійко, прокидайся! – голосно покликала вона. – Чого галасуєш? – Марійка відкрила очі і знову закрила. – Ти чому мою сукню одягла?! – вигукнула Настя. – Навіщо браслет узяла? Дівчина дивилася на свою подругу й не розуміла, що й думати