Інна збиралася вже йти, як в кабінету зазирнула молода дівчина.
— Здрастуйте. А ви мене приймете?
— Здрастуйте. Взагалі прийом закінчений, я йду …
– Зрозуміло. Вибачте…
Двері зачинилися. Обличчя дівчини здалося Інні знайомим, ніби бачила її раніше, чи схожа на когось… Мабуть, вже приходила.
Взяла сумку, вимкнула світло і вийшла в коридор. Дівчина сиділа на кріслі. Худенька, в простенькій сукні, стареньких босоніжках.
– Я ж сказала, прийому не буде. Чи ви чекаєте на когось?
— Я просто не знаю, що робити. І до кого йти. Мені додому далеко їхати, виходить, даремно з’явилася.
— А яка у вас проблема? Із чим прийшли? Щось термінове?
– Ага, термінове. Процедуру треба зробити. Термін підтискає…
— А вам років скільки?
– Вісімнадцять…
— Приходьте завтра, я з восьмої години працюю.
— Прийду, куди подітися. На автобус тільки спізнилася вже. Доведеться попутками добиратися …
При слові попутка Інна здригнулася.
– Краще таксі
— Я у знайомої можу переночувати, тут є одна, живе недалеко. У неї, правда, троє дітей, але нічого, я й на підлозі можу спати.
– Добре. Чекаю на вас завтра.
Інна вийшла із будівлі. Що відбувається? Чому їй так тривожно стало за цю дівчину? Може тому, що згадала, що з нею сталося багато років тому…
Інна стояла на узбіччі дороги, дивлячись вслід автобусу. Трохи не встигла. Небо затягнулося чорними хмарами, збирався дощ. Що робити? Як дістатися додому? Батьки чекають, та й вона скучила, півроку не бачилися.
Інна навчалася у медінституті, мріяла стати жіночим лікарем. Жила на орендованій квартирі, так батьки вирішили, і оплачували самі. Вона була й не проти. Навчання подобалося, давалося легко.
Зупинилася машина, за кермом сидів чоловік, років на двадцять старший за неї.
– Куди треба, красуне?
– У Калинівку. Автобус поїхав вже, не встигла…
— Сідай, я якраз у той бік їду. Та не переживай, я й недорого візьму.
Їхали спокійно, водій жартував, щось питав. Далі все сталося стрімко. Він різко звернув з дороги до лісу. Інна не розуміла, що відбувається.
Прокинулася на сирій землі. Машини не було. Ледве усвідомила, що сталося…
До батьків дісталася пішки. Розповісти про те, що сталося, не наважилася. Треба просто забути про цю історію. Інакше доведеться йти, писати заяву, шум підніметься, сорому не обереться потім.
Інна мала хлопця, але недовго. Місяць зустрічалися, і вона його покинула. Виявився моторошним занудою. Але зробити з неї жінку він встиг. Водій виявився її другим. Тільки небажаним.
Негідник, по-хорошому треба було б з ним поквитатися, але оголошувати про це не наважувалася. Скільки було випадків, коли крайніми робили дівчат, мовляв, сама винна, спровокувала. І батьків шкода, такого пережиття зазнають.
А вона сильна. Впорається. Забуде як страшний сон.
Минав час, Інна ходила на навчання, гуляла з подругами. Тільки здоров’я підводило. Слабкість та сонливість. Звернулася до спеціаліста.
— Направляю вас у жіночу консультацію. Мені здається, ви вагітні, – оголосив спеціаліст.
Інну застигла. Не може бути… Адже були ці дні, кілька разів, отже, не вагітна… Але, у жіночій консультації підтвердили вагітність, тринадцять тижнів. Процедуру робити пізно. Сказала, що так буває, коли ці дні продовжуються, навіть попри вагітність.
Інна була в паніці. А як же навчання, як батьки? Не потрібна їй ця дитина, вона її вже не любить… Раз на процедуру пізно, значить народить і залишить. І батьки нічого не дізнаються. Не буде до них їздити із животом. А на навчання ходитиме, кому яка справа…
Так і вчинила. На щастя, животика практично не було видно, і ніхто зі знайомих не здогадувався, що вона вагітна. Носила широкі кофти, сорочки, пояснювала тим, що набрала зайві кілограми.
Благополучно досягла семи місяців. Якось увечері відчула щось дивне. Зрозуміла, що почалися передчасні пологи. Викликала таксі і вирушила до пологового будинку, захопивши потрібні речі та документи.
Одразу сказала, що писатиме відмову від дитини, нехай навіть не вмовляють залишити. Народила швидко, дівчинку, два з половиною кілограми.
Сказали дівчинка здорова.
За кілька днів Інна вирушила додому. Відмова написана, життя триває. Нарешті вона позбулася цієї непотрібної дитини.
А далі було навчання, сесії, заліки. Рідко кудись ходила, не було бажання.
І ось її мрія збулася. Здобувши диплом, влаштувалася до міської лікарні. Батьки на той час допомогли купити квартиру, машину. Почала зустрічатися з братом подруги, навіть жили разом. Але недовго. Виявився любителем погуляти.
Наступний чоловік виявився одруженим. Зізнався не відразу. Довелося відправити його до дружини.
Ходила до театру, на виставки, їздила із друзями у гори. Наче життя її влаштовувало, але в душі був якийсь смуток. Почуття, що чогось не вистачає для повного щастя.
Батьки живі, здорові, постійно натякають, що настав час онуків няньчити. Інна й не проти б народити, та тільки від кого? Немає нормальних чоловіків у її оточенні…
Наступного дня до неї до кабінету зайшла дівчина, яка вчора не встигла на прийом. Вагітність малих термінів.
Коли Інна заповнювала картку, звернула увагу на дату народження дівчини. Саме цього дня Інна народила. Треба ж, збіг який, і число, і місяць, і рік…
– Ганно, може залишите дитину? Чому процедуру вирішили робити?
– Ой, та куди мені народжувати… Хлопець покинув, коли дізнався, мати насварилася і переконала йти робити процедуру. Їй не вигодувати нас… Вона санітаркою працює у пологовому будинку. Погульбанити любить… Я теж працюю, після школи одразу влаштувалася до магазину. Але там зарплата маленька, та графік не дуже.
Я росла без батька, знаю, що це таке. Тому не хочу своїй дитині таку долю. Хоча, шкода, звичайно…
В очах Ганни з’явився смуток. Інна зрозуміла, що дівчина ще може передумати. Чомусь саме її захотілося відмовити від процедури.
– Знаєте що, йдіть додому та добре подумайте. Встигнете ще зробити.
– Правда? Добре… Мамі скажу, що тести здати поки треба… Знаєте, адже я семимісячна народилася. Рідна мати відмовилася від мене у пологовому. Молода була. Напевно, приблизно в такій ситуації, як і я виявилася. Я не тримаю на неї образи.
Мама каже, що їй так шкода стало, і вона забрала мене, вона дітей не мала, чоловік покинув. Я вдячна за це дуже, що не потрапила до дитбудинку. Мама хороша, добра. Коли не гульбанить. Її на роботі з жалю тримають. Вона вдома гульбанить тільки, на роботі тримається… Гаразд, я піду…
Інна не могла вимовити жодного слова. Не може це бути збігом… Таке лише в мильних операх показують — випадково мати зустріла дочку… Що ж робити? Говорити чи ні?
А дівчина симпатична, схожа чимось на Інну. Тільки колір очей інший.
Дівчина пішла. Інна випила склянку води від хвилювання. Ну, треба ж такому трапитися! Випливла з минулого її таємниця…
Прийшовши додому, Інна не могла знайти собі місця. Це що виходить, що вона стане бабусею, якщо Ганна залишить дитину? Справжньою, рідною бабусею. Тільки знатиме про це лише Інна.
Дівчина їй дуже сподобалася. Скромна, вихована. Санітарка з пологового будинку всю душу вклала в неї, любов.
Інна не відчувала докору сумління. На той момент вона не могла вчинити по-іншому. Не той випадок, коли радий дитині.
Але тепер, коли вона знає правду, що робити із цією інформацією? Адреса та телефон дівчини в неї є, переписала про всяк випадок.
Наступного дня Ганна знову прийшла. Сумна та заплакана.
— Я робитиму процедуру. Мама наполягає. Мені лише вісімнадцять років, усе життя попереду. Та й кому я потрібна буду з дитиною… Призначайте тести, або що там належить… Це ж безкоштовно? А то грошей у мене немає.
Інна важко зітхнула. Бідолашна дівчинка… І це її дочка, яка носить її онука чи онучку. Вона має допомогти їй у важкій ситуації.
— Ганно, я маю серйозну розмову до вас. Зачекайте, будь ласка, у коридорі. За півгодини я звільнюся.
Ганна з подивом подивилася на неї, знизала плечима.
– Добре. Я зачекаю…
Як довго тяглися ці півгодини. Інна переживала, що дівчина піде, не дочекається її. Але, на щастя, дівчина сиділа на кушетці, коли вийшла з кабінету.
— Ходімо до кафе тут поблизу. Розмова довга…
Зробивши замовлення, Інна почала розповідати про той самий день. Всю правду. Так, важко, неприємно, але що робити. Обманювати вона не буде. Що сталося, те сталося.
Ганна уважно слухала її, не розуміючи, навіщо вона їй розповідає про те, що з нею колись сталося.
— І річ у тому, Ганно, що дівчинка, яку я народила тоді, — це ти… Я твоя рідна мама…
Ганна розгубилася, почала смикати носову хустку в руках.
— Та як же це… А ви не впізнали, що то за чоловік був?
– Ні. Я постаралася забути про це. Вибач, що так вчинила. Я не хотіла тобі нічого поганого… Але ти маєш знати правду.
Ганна не знала, що сказати.
— Я тебе прошу залишити цю дитину. Ти полюбиш її, ось побачиш. А я поможу. Усім чим зможу. Дитячі речі куплю, іграшки, гроші дам. Все буде добре!
– А як же мама? Ну… Мама, яка виростила мене…
— Так само залишиться. Якщо захочеш, можеш переїхати до мене. У мене умови добрі, квартира велика.
– Ні, дякую. Я маму не залишу. Мені треба обміркувати все, що ви сказали.
— Ось мій телефон та адреса. Якщо що, я тобі завжди рада…
Ганна пішла. Видно було, що вона хвилюється та переживає. І це зрозуміло. Дізнатися таке…
Минув тиждень. Від Ганни – тиша. Інна не хотіла дзвонити першою. Вона розуміла, що звалила на цю юну дівчину такий тягар відповідальності…
Подивившись серіал, Інна лягла спати, завтра на роботу. Раптом пролунав телефонний дзвінок.
— Алло, Інно Михайлівно, привіт. Моя мама гульбанила в якійсь компанії, і їй стало зле. Забрала швидка, але допомогти не вдалося… Що мені робити?
Інна чула, що дівчина плаче.
— Ганно, співчуваю… Я зараз приїду.
Ось це новини! Горе яке для доньки… Вона любила ту жінку…
Інна допомогла організувати прощання, поминки. Ганна була в не собі від горя. Розповіла, що приховала від матері те, що розповіла Інна, не знала, як розпочати розмову. І ще вона сказала, що зробила процедуру, щоб мати заспокоїлася. Але вона твердо вирішила залишити дитину.
— Я не можу перебувати в цій квартирі, мені тяжко… Все нагадує про неї…
— Знаєш що, збирай речі й поїдемо до мене. Поживеш якийсь час, а там буде видно. Можна продати цю квартиру потім, як у спадок вступиш, і купити іншу, кращу. А я поможу. Може, навіть поряд зі мною.
Ганна погодилася. Вона була вдячна за допомогу. Адже вона більше нікого не мала.
Тепер треба все розповісти батькам Інни. Це було найскладніше… Як вони приймуть таку новину?
— Ганно, пропоную поїхати познайомитися з твоїми бабусею та дідусем.
– Я не проти. Навіть буду рада. У мене їх ніколи не було. Мама росла у тітки, батьків не було.
Батьки були шоковані почутим.
— Інно, як так… Чому нам не сказала?! Ну, ми що, не зрозуміли б? Ти єдина донька… Ганнусю, онучко… Ти так схожа на маму Інну… Пробач, що так сталося…
Коли всі заспокоїлися, пили чай із тортом та розмовляли. Інна зрозуміла, що тепер по-справжньому щаслива. Таємниця більше не обтяжувала. У неї тепер є донька, і скоро народиться онук чи онука. Вона все зробить для них. І все буде гаразд!
