Світлана недолюблювала Сашка, з яким сиділа за однією партою вже другий рік. Вони вчилися в сьомому класі, і пора було б бути вже уважнішим на уроках, а Сашко часто був розсіяним, особливо на усних предметах, і все малював на листочках якісь фігурки чи мультяшних персонажів.
– Дивися, Сашко, я тобі потім вдруге після вчителя пояснювати не буду, – шепотіла Світлана, підштовхуючи Сашка ліктем, – слухай, а не нісенітниці свої малюй…
Сашко винувато починав дивитися на дошку, на вчителя, і зітхнувши і з жалем запихав свої малюнки під підручники, що лежали на парті.
У ті роки у всіх містах були фотоательє, де можна було зробити не лише фото на паспорт, документи, а й художній знімок. І майже всі ходили фотографуватися з нагоди дня народження або просто з друзями на згадку. Світлані сказала класна керівниця сфотографуватися для класної стінгазети, де в рубриці «Наші відмінники» редактор газети Віктор хотів розмістити фото кількох учнів класу.
Світлана особливо підготувалася: вона одягла ошатну блузку і трохи підправила чубчик, чому виглядала і красивішою і трохи старшою за свої чотирнадцять років. Світлина їй сподобалася. Незабаром вона красувалася на стінгазеті.
Хлопці на перервах читали статті, і милувалися на фото своїх однокласників, які були успішними цього місяця.
– А ти там гарна вийшла… – сказав Сашко Світлані.
Дівчинка почервоніла і відвернулася.
А за кілька днів хлопці побачили, що світлина з газети, що висіла на стіні їхнього класу, зникла.
– Не розумію, кому це знадобилася твоя фотографія? – сердився редактор Віктор, і звертався до класу:
– Поверніть фото! Не можна псувати газету! Що за справи?
Але всі мовчали, дивлячись один на одного.
– Не інакше, як у тебе з’явився шанувальник, – сказала вдома Світлані мати, – напевно, у себе вдома на стіні твоє фото почепив.
– Що ти таке кажеш, мамо? – почервоніла дочка. Але саме ця думка і їй прийшла в голову. І дівчинка пишалася, що комусь сподобалася.
Цей випадок був напередодні Нового року. Потім усі відпочивали, не бачились на канікули. Повернувшись знову на навчання, школярі розповідали один одному про те, хто де відзначав Новий рік та які подарунки отримав від батьків.
Сашко на запитання Світлани про канікули відповів, що він просидів майже весь час удома, бо занедужав, і його бабуся доглядала його, а батьки з молодшим братом їхали в гості до рідних.
– Бідолашний, – пошкодувала Світлана свого друга, – от не пощастило. Нудно ж тобі було…
– Та ні, – якось ясно усміхнувся Сашко, – я не дуже сумував. Звичайно, перші дні багато спав і доводилося пити всякі пігулки й бабусині відвари, а потім я малював…
– Малював? Ти й удома малюєш? – Усміхнулася Світлана.
– Так, удома мені хоч ніхто не заважає. І мені подобається малювати. Навіть часу не відчуваю… Малюю, здається, пів години, а потім гляну на годинник, а виявляється, вже півтори години минуло. Ось як.
– Значить, це твоє… – підтримала його Світлана, – а я ось, поки не знайшла свого улюбленого заняття. Тобто мені подобається багато чого: читати, в’язати навчилася, теж трохи малюю, в гурток танців ходжу… Але от як ти – такого великого інтересу до чогось одного немає.
А учбова чверть уже йшла своїм ходом. Світлана і Сашко намагалися отримувати лише гарні оцінки, щоб до кінця чверті не треба було боятися поганого результату, та виправляти трійки.
Напередодні 8 березня Сашко запитав Світлану:
– Тобі що подарувати? Книгу я тобі дарував в тому році, листівку, ну це – само собою…
– Та не знаю… Напиши мені невеличкі вірші… – Усміхнулася Світлана, – Тільки сам. А взагалі можна просто листівку.
Сашко задумався, а потім прошепотів:
– Я знаю, що подарую тобі. І це буде подарунок своїми руками … Тобі має сподобатися, – він якось загадково подивився на неї і задоволено усміхнувся.
Минуло два тижні. Перед жіночим днем хлопчики вітали вчительку, вишикувавшись перед класом, і читаючи рядки віршів, а потім вручили їй букет квітів, а дівчаткам по листівці. Зазвичай хлопчики дарували листівки тим дівчатам, із ким сиділи за однією партою.
Сашко теж подарував Світлані листівку. Вона почала читати її, і запитала:
– А де ж вірші?
– Це я не вмію. Як не намагався… Зате от обіцяний подарунок! – Він простягнув конверт розміром з листівку.
Світлана відкрила його і дістала звідти щільний аркуш паперу.
Вона глянула на нього й ахнула від побаченого.
Там був її портрет, намальований простим олівцем.
Світлана не могла стримати подиву:
– Нічого собі… Сашко. Це ти сам намалював?
Сашко задоволено кивнув і підібгав нижню губу. Хлопці чули вигук Світлани і повскакували зі своїх місць, щоб глянути чим так здивована Світлана.
Вони юрмилися біля їхньої парти, теж висловлюючи вголос своє захоплення. Нарешті підійшла і вчителька, якій ледве вдалося розсадити учнів на свої місця.
– Ну, чим ти нас так вразив, Сашко? – Вона взяла картинку в руки і примружившись вдивлялася в неї деякий час.
– А що, непогано, зовсім непогано! І схожість є, і точні лінії, впевнені такі штрихи… Справді, добре. Молодець! І давно ти цим бавишся? – Запитала класна керівниця.
– Так, здається, завжди, із дитячого садка. Але цей малюнок… спеціально для Світлани – найперший портрет, – зізнався Сашко, – тобто вдома малював з фото маму, бабусю, але так для проби. А цей – постарався…
Світлана посміхалася. Вона взяла малюнок і обережно поклала його у конверт.
– І мені вперше дарують мій портрет, – зізналася вона Сашкові, – ніхто ніколи не малював мене… Це так дивно і приємно. Дякую тобі велике. Я почеплю його в рамці на стіну у своїй кімнаті.
– Так от хто фотографію твою забрав зі стінгазети! – Раптом вигукнув редактор Віктор, скочивши зі свого місця, – художник наш таємний…
Але ніхто нічого не сказав у відповідь, бо одразу пролунав дзвінок, що сповіщав про кінець не тільки уроку, а й сьогоднішніх занять. А назавтра був святковий вихідний!
Учні скочили зі своїх місць і побігли шкільним коридором до виходу.
На вулиці вони ще деякий час кидалися сніжками, згрібаючи талий сірий сніг з узбіччя біля шкільної алеї, а дівчата з вереском відбігали вбік, і реготали.
Сашко зі Світланою йшли додому парком, вони жили на одній вулиці.
– Ти справді взяв мою фотографію? – Запитала його Світлана.
– Так, узяв. Щоб із неї намалювати портрет. А це поважна причина, – серйозно відповів Сашко.
– Ну, тоді гаразд… – кивнула Світлана, – можеш залишити її собі на згадку, у мене така ще є. А що ти ще можеш намалювати?
– А ходімо до мене, я покажу…
Вони прийшли до Сашка, і доки бабуся розігрівала обід, змусивши їх вимити руки, вони розглядали малюнки на стінах у Сашковій кімнаті.
– Оце так… Стільки багато! – Дивувалася Світлана, – мені і за рік стільки не намалювати. У тебе і в альбомах, і на стіні, і ціла папка.
– Я ходжу на студію в будинку культури. Не перший рік. Так що збираюся вступати на художника … Як ти вважаєш, у мене вийде? – Запитав Сашко.
– І сумніватися нема чого. Звісно! А ти ще й скромний… От не знала, що ти вже справжній майстер.
– Та що ти! Я тільки починаю… А ось наш керівник Ігор Іванович виставки робить за рік. Має дуже гарні роботи. Нині якраз виставка є. Ходімо у вихідний?
Так стали дружити Світлана і Сашко. І хлопчик уже не здавався їй дивним та розсіяним. Якщо помічала вона на обличчі Сашка задумливість, то питала:
– Що ти? Знову задумав щось намалювати? Скажи що?
А після школи дороги дітлахів розійшлися…
…Минули роки. Сашко став художником, почавши працювати після отримання диплома викладачем. Світлана обрала професію вчительки, повернувшись до рідної школи.
І якось випадково вони зустрілися, сходили разом у ресторан, розговорилися…
А через рік Сашко зі Світланою одружилися!
І досі зберігається у дитячому альбомі Світлани серед листівок та фотографій юності малюнок Сашка.
Найперший її портрет.
Такий боязкий, ніжний образ, що має і подібність, і вражаючу привабливість, яка була і в інших, уже зрілих роботах Олександра, видаючи його увагу до особистості, небайдужість і тепло до того, кого він малює…
