Життєві історії

Євгенія з чоловіком Василем жили не бідно. Родичі Євгенії знали, як добре влаштувалася дочка. – Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Могли б і нас до себе забрати. Он яку квартиру в центрі купили! – Мамо, це ж квартира Василя! – ахнула Євгенія. – А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Це ж он які гроші! – Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія. – А ми з батьком що?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати! Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам

Євгенія в сім’ї була середньою дитиною. Вона була звичайною дівчинкою в ніколи не робила батькам проблем.

А от її старша сестра була повною протилежністю!

Навчалася Люба погано, їй завжди наймали репетиторів, яких вона не любила і уникала.

Одразу після закінчення школи Люба народила. Її наречений ніде не працював.

Молодший брат Петро був слабим з дитинства і балуваним.

За старшою сестрою та молодшим братом завжди потрібне було приглядати.

Тому й уваги батьків Євгенії діставалося найменше.

Залишена сама собі дівчинка рано зрозуміла, що їй треба сподіватися тільки на себе.

Вчилася вона добре, старалася, як могла. Без репетиторів та допомоги батьків.

Євгенія читала наукові журнали, цікавилася наукою. Після школи вступила в інститут.

Батьки дуже здивувалися бажанням доньки вчитися. Адже зі старшої Люби нічого не вийшло.

Багато грошей вони не могли дати Євгенії, але допомагали.

Євгенія навчалася, отримувала стипендію та працювала.

Влітку теж була робота. Додому вона приїжджала всього на кілька днів.

А там нічого не змінювалося. Над молодшим її братом Петром трусилися, над онуком теж…

А сестра намагалася влаштувати своє життя.

…Євгенія вчилася добре і після інституту знайшла хорошу роботу. Платили їй дуже добре. Євгенії все дуже подобалося. Це було саме те, що вона хотіла.

Там вона познайомилася з Василем і через рік вони зіграли весілля.

Життя в сім’ї текло своєю чергою. Народився син, а згодом дочка.

Євгенія з чоловіком жили не бідно. Пізніше вони обоє переїхали в інше місто. У Василя там жила мати.

Сім’я Євгенії чудово знала, як вона влаштувалася. Але та їм допомагала, а от родичі тільки вимагали…

– Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Влаштувалися. Могли б і нас туди забрати. Он яку квартиру в центрі купили!

– Мамо, так ця квартира ж Василя! – ахнула Євгенія – Вона йому від батьків дісталася ж.

– А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Цеж он які гроші!

– Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія.

– А ми з батьком що маємо жити разом із твоїм братом, сестрою та онуками?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати.

Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам.

– А я вам не допомагала? Я ж не винна, що ніхто, крім вас, з татом не працював. Один слабий, друга балувана. Незабаром до пенсії досидить. У вас скоро правнуки підуть, а вони ще нормально в житті не працювали. Добре, що маєте пенсію. Василь не проти, якщо ви приїдете. Але тільки вдвох. Мені теж не треба проблем, як минулого разу.

– Ні. Твій брат не поїде. Ти б племінницю взяла до себе. Їй треба працювати. До твоєї роботи її б прилаштувати.

– Як прилаштувати? У неї навіть освіти немає! Прибиральницею?

– Та ти що? Яка прибиральниця? Співробітницею, секретаркою, ким там ще…

– Просто немає слів… Я розумію, що ти не знаєш, що й до чого. Але як ви до цього додумалися? Вона мріє, що просто сидітиме і отримуватиме гроші? Тут потрібно розбиратися. Про це треба було раніше думати.

– А ти прилаштуй!

– Ні!

– Ми так і знали, що ви зазналися. Ну, хоч пожити її пустіть. Їй заміж треба, нареченого шукати.

– А у вас не можна? Мені її пригоди тут з нареченими не потрібні. Ти не хвилюйся, наречені є скрізь. І більше мені нічого не пропонуйте. Ви з татом приїжджайте, чекатимемо. Кімната вільна.

– Ми тут вирішили з батьком заповіт написати. Але якщо ти не хочеш допомагати, то тебе там не буде!

– Мені й не треба. Я й так відмовилася б. А вам треба для себе вже жити. Залиште їх. Хай самі живуть.

Через місяць батько з матірʼю таки приїхали.

– Вибач дочко. Звичайно ти маєш рацію. Просто сваряться вони щодня. Життя вже немає. Та й брат слабий…

– Знаю я який він слабий. Головна його слабість це лінощі. Гульбанити, веселитися – здоровий. Працювати – слабий. Добре влаштувався.

– Ми поки що поживемо в тебе?

– Звичайно. Василь незабаром приїде з роботи.

Батьки залишились. Їм було спокійно. Ні галасу, ні сварок. Тільки дзвонили дочка й син. Чекали на них, щоб приїхали назад.

Може одного разу й зберуться батьки до них, але Євгенія сподівається, що цього не станеться…

Вам також має сподобатись...

Людмилу відпустили з роботи на три години раніше. Але додому повертатись зовсім не хотілося. – Зараз прийду додому, і знову Зінаїда Павлівна діставатиме мене своїми причіпками, – думала жінка по дорозі додому. За роздумами жінка не помітила, як дісталася своєї квартири. Людмила відкрила двері своїм ключем, зайшла в коридор. Раптом з кухні долинули голоси. Зінаїда Павлівна щось активно обговорювала з сином. Людмилі стало цікаво, що ж так завзято пояснює свекруха Віктору. Вона тихенько причаїлася в коридорі, прислухалася до розмови і аж рота відкрила від почутого

До Лесі з Григорієм в село приїхали в гості родичі. – Вам картопля на осінь потрібна? – одразу запитав рідню Григорій. – Не відмовимося! – хором сказали ті. – Он там, задня смуга на городі ваша, – раптом сказав чоловік. – Копайте, садіть і все інше! Даємо вам землю! Картоплю на посадку я теж дам. – Ага… – здивовано повідкривали роти родичі. Це було несподівано, бо раніше їм просто всі продукти давали з собою. – Гаразд, обідати пора, – сказав Григорій. – Леся суп зварила, картопельки посмажила… – Щось ви цього разу не дуже нас приймаєте, – загомоніли родичі. – Так нічого й не буде! – раптом заявив Григорій. Всі оторопіли

Михайло з дружиною Ритою поїхали в село на оглядини будинку. Вони хотіли купити собі хату. По дорозі їм трапився місцевий старенький, який зголосився показати дорогу. – Туди, – показав пальцем дідусь на один з сільських будинків. Вони всі зайшли в ту хату. Літня господиня сиділа на стільці біля столу і щось вʼязала. – Хто там ще прийшов? – запитала вона. – Я, – відповів дідусь. – Зустрічай-но, Ганно, гостей! – Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня. – А ти сама глянь! – сказав дід і увімкнув світло. Михайло, як глянув на стіни хати, то так і оторопів від побаченого

Настя пилососила килим, як раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв якийсь незнайомий хлопець. – Вам кого? – здивовано запитала вона. – Вас, якщо ви Настя, – раптом відповів той. – Можна зайти? Та не переживайте! Не на сходах же ж ми будемо розмовляти? Настя впустила гостя в квартиру. Поки він знімав верхній одяг, вона розглядала його. Модно вдягнений, симпатичний, трохи старший за неї… – Чим тут у тебе пахне? – скривився він, перейшовши на «ти». – Пахне? – Настя зніяковіла. – Я не помічаю, звикла… То хто ж ви такий?! Настя дивилася на гостя, й не розуміла, що відбувається