Зеленоока, світловолоса Надія одразу сподобалася Ігорю, коли він приїхав до приятеля у приміське село на день народження. Зі Славком вони навчалися разом у технікумі, а Надія була його рідною сестрою.
У селі Ігор пробув два вихідні дні. Було весело. Гуляли вдома, а ходили танцювати у клуб. Надія вся сяяла, бо ж Ігор запрошував танцювати тільки її. А Ігореві було дивно, що Надія – копія свого брата, тільки в жіночому варіанті, і маленька, тендітна, їй було тільки дев’ятнадцять років.
– Обов’язково подзвони мені, коли будеш у місті, – просив Ігор Надію, даючи їй на прощання листочок із номером його домашнього телефону.
У ті далекі роки ще не було мобільних.
Надія зателефонувала Ігореві скоро, бо теж навчалася у місті. На вихідні вона вже не поспішала їхати додому, у село, а все частіше залишалася в гуртожитку, щоб ходити на побачення до Ігоря. Голова в неї аж закрутилася: це було перше справжнє почуття, на яке вона так чекала.
Вони зустрічалися часто, майже щодня, і на Різдво були в селі, а потім Ігор і Славко навесні стали вже закінчувати навчання.
Після випускного компанія вже колишніх студентів зібралася на гуляння в кафе. Ігор зайшов у гуртожиток по Надію. Але вона так недобре почувалася, що не могла йти з ним.
– Я дуже втомилася сьогодні. Готувалася до іспиту, і погано спала всю ніч. Ти йди один, а я, може, згодом підійду… – попросила вона.
Обличчя її було блідим, її нудило, і дівчина була слаба.
– Може, зʼїла щось у своїй студентській їдальні? – припустив Ігор, – випий чаю і лягай спати. А я завтра тобі подзвоню чи прийду ввечері.
Він пішов, а Надія ще деякий час приходила до тями, а потім все ж таки зважилася піти хоча б на кінець вечора. Вона одягла свою найкрасивішу сукню, розпустила волосся по плечах, і пішла в кафе, яке було недалеко від гуртожитку.
Підходячи до кафе, вона почула музику. Значить, випускники ще гуляли. На вулиці вже було темно, засвітилися ліхтарі, і дівчина підійшла до прозорого високого вікна.
Вона одразу побачила у світлі різнокольорових прожекторів людей. Серед них був її Ігор. Високий, красивий, в новому костюмі. Він танцював із дівчиною, обіймаючи її за талію. Її білі руки лежали в нього на плечах, і вони щось мило розмовляли.
Надія почервоніла. Вона так захвилювалася, що й сама від себе не очікувала таких ревнощів. Намагаючись бути непоміченою, вона спостерігала за Ігорем та його пасією. Повільна музика закінчилася і почалася весела пісня. Ігор, не випускаючи руку дівчини, почав танцювати з нею у колі друзів.
“Може, він гульбанив?” – Подумала Надія, і зібралася було зайти в кафе, але ноги не слухалися її.
Вона як заворожена дивилася, як її коханий безтурботно танцює з однокурсницею, а та, як навмисне, ні на хвилину не відходила від нього, і весь час усміхалася йому і щось нашіптувала.
Тут Надю охопив розпач. Вона зрозуміла, що Ігор її не любить. І ставиться до неї легковажно і просто, можливо, як і до цієї дівчини, що зараз з ним у залі, що прагне заслужити його увагу.
Надія ще кілька хвилин дивилася на Ігоря, а потім повільно пішла до гуртожитку. Наступного вечора вона була вже вдома, у мами. Тому Ігор не зміг додзвонитися до неї в гуртожитку і тим більше зустріти. А коли він дзвонив їй додому, то Надія сказала всім говорити, що вона не приїжджала.
Цій брехні ніхто не був радий. Особливо сердилась бабуся Віра.
– Не можна ховатися, якщо щось не так. Навпаки, треба зустрітись і все обговорити. Нерозумна ти.
Але Надія не могла забути Ігоря, який так легко проводить час у кафе зі своїми друзями. Він стояв перед очима, і Надія переживала ще й від того, що Ігор скоро йде на службу, і що він поставився несерйозно до неї, не залишаючи їй навіть шансів на мрії про майбутнє щастя.
«Йому все одно. Він веселиться. А потім його довго не буде!» – думала Надія, і їй здавалося це вічність.
Ігор так і не встиг попрощатися з Надією, бо та наче зникла. Дівчина справді поїхала від нього в інше місто до тітки перед іспитами на тиждень. А коли повернулася, то дізналася, що брата й Ігоря вже взяли служити.
– Навіть зі Славком не попрощалася, – бурчала бабуся, – що ж ти так вчинила і зі своїм нареченим? Чекати не хочеться? Так би й сказала…
– Ні, бабусю. Не в цьому річ. Не хочу його турбувати. Не хочу вимагати обіцянок, зобов’язань. Я, мабуть, його ще погано знала… Занадто мало часу ми були разом, менше року, – відповідала Надія бабусі, як доросла, а сама ледве стримувала сльози, що й помітила бабуся.
– Що ти, мамо, пристала до неї? Вона молода, хай гуляє. Навіщо їй два роки вдома сидіти? Невідомо ще потім, що буде. За два роки багато може статися, – підтримала доньку мати.
Але Надія нервувала. Те погане самопочуття, коли вона не змогла піти з Ігорем на його випускний, було нічим іншим як ознакою вагітності. Дівчина, зрозумівши це пізніше, була ошелешена. І відкрилася тільки бабусі. А після закінчення навчання, вона поїхала не додому, а до двоюрідної бабці, рідної сестри бабусі, у сусіднє містечко.
Валентина Іванівна була бездітною. Вона давно жила сама, чоловіка не стало років десять тому. Бабуся Валя влаштувала внучку на роботу в дитячий садок, і Надія встигла звикнути до колективу жінок ще до декретної відпустки.
Звичайно, і мати, і бабуся знали, що Надія збирається народжувати.
– Значить, її доля така … – плакала мати Наді, – але може, і нехай поживе поки у Валентини, а то наші тут засуджували б її в очі, хто знає …
– Світ тісний, дізнаються все одно скоро. Але нічого соромиться, що народила… – відповіла бабуся.
Тим часом Ігор служив і часто згадував Надю. Йому було незрозуміло, чому вона так легко порвала з ним, і він схильний був думати, що саме його служба та небажання дівчини чекати і стало причиною.
Він писав їй листи додому, але не отримував відповіді. Наді листи бабуся передавала, але тепер, коли Надія народила доньку, почала побоюватися, що не пробачить їй Ігор приховування такої важливої події, якщо любить. А якщо не любить, то й говорити йому про це нема чого…
Але одного разу, майже під кінець служби, все–таки прийшла Ігорю відповідь всього в три рядки. Було написано адресу нерівним почерком, явно не Наді. Приписка говорила, що там Надія зараз живе.
Ігор повернувся до себе в місто, і побувавши з батьками всього день, зазбирався в дорогу.
– Куди ти, синку? – здивувалася мама, – і не побув з нами …
Він поцілував матір і поїхав, так і не сказавши, куди поспішає.
– Я скоро повернуся… Треба одну людину відвідати.
Він зайшов на подвірʼя будинку сусіднього міста, вказаного в адресі. Біля під’їзду сиділа пенсіонерка з дитячим візком. Це була Валентина Іванівна. Але ні вона, ні Ігор не знали один одного. Тому він зайшов у під’їзд і марно намагався достукатися та додзвонитися до квартири номер п’ять.
– А ви не підкажете, у п’ятій квартирі мешканці колись бувають вдома? – звернувся він до Валентини Іванівни.
– Підкажу, звичайно, ось тільки ви хто? – Насторожилася баба Валя, здогадуючись хто перед нею.
Тільки тепер вона розглянула його.
– Знайомий однієї дівчини. Надія звуть. Кажуть, що вона тут тепер живе, – відповів він.
– Мабуть, тут і живе. І не одна, – загадково вказуючи на візочок, сказала Валентина Іванівна, – я і є з п’ятої квартири – її бабуся Валя.
У цей час на подвірʼя зайшла Надія з сумками продуктів в руках. Вона йшла з магазину. Ще здалеку вона впізнала Ігоря і побіліла.
Підійшовши до лавки, вона подивилася на нього стривожено і привіталася.
– Як ти знайшов мене?
– Знайшов, добрі люди допомогли. А чому ти тоді зникла, адже в мене не було часу знайти тебе… – почав було Ігор, але замовк.
– Це твоя дитина? – запитав він, – ти заміжня?
– Дочка моя… – Надія поклала сумки на лавку, і підхопивши однорічну дівчинку, пригорнула її до себе і сіла поряд з бабусею.
– Ось адреса, – простягнув Ігор записку, – хтось мені її надіслав…
– Бабуся… – кивнула Надія, – її почерк.
Валентина взяла листа й теж прочитала.
– Мабуть, моя сестра написала. Вона – молодець. Хороша жінка.
Валентина Іванівна взяла сумки і пішла додому, сказавши Наді:
– Я зараз повернуся, Надійко, а ви поки поговоріть. І на дочку хай тато подивиться. На нього схожа.
Ігор округлив очі від почутого і сів поруч на лавку.
– Я – тато?! Дочка моя?! Надійко, це так? – він не міг відвести очей від малюка, – як це вийшло? І чому ти досі мовчала?
Він встав, намагаючись заспокоїтися, але дівчинка заплакала. Напевно, відчула хвилювання дорослих, обурення Ігоря.
– Тихо, тихо, моя рідна. Так, це наш тато приїхав, не хотіла я йому говорити, бо не повірила, що в нас з ним тоді все серйозно було. Він танцював у кафе з іншою дівчиною. Я бачила, і не підійшла до нього того вечора…
– Боже! Яка ж ти нерозумна! Яке кафе? Яка дівчина? Ти не мала права приховувати від мене дитину… Я такий самий рівноправний батько, як і ти – мати!
– Тихіше, не галасуй, а то вона знову злякається… – прошепотіла Надія, заколисуючи дитину. Дівчинка вже заспокоїлася і почала засинати на руках матері.
Ігор глянув на малечу, сів поруч, змінившись на обличчі. Він дивився на неї ласкаво, з такою ніжністю та увагою, що на серці у Наді одразу потепліло.
– Як її звуть? – Запитав він.
– Оленка.
– Можна я потримаю її на руках? – попросив він.
– Давай вдома подивишся, її треба вкладати спати. Йдемо? – запропонувала Надія.
Вони зайшли в квартиру тихо, обережно поклали доньку на ліжечко і сиділи поруч рука в руці, дивлячись, як дівчинка спить.
Він обіймав Надю за плечі, як два роки тому, ще там, у тісній кімнатці гуртожитку, де вони залишалися самі, коли подруги йшли вечорами у кіно.
– Пробач мені, я й сама не розумію, як так сталося, що ми розлучилися. Я не могла повірити, що вагітна і що тебе не буде так довго. Але мені допомогли мої бабусі, мама, ось тільки твоїм рідним нічого не відомо, – говорила Надія.
– У мене тільки від однієї думки важко на серці: що було б якби я не знайшов тебе? – Все повторював Ігор, цілуючи Надю, – я винен, що майже не говорив тобі про кохання. Але зрозумів, що люблю вже потім, бо ти в мене не виходила з голови…
– Сподіваюся, що тепер у нас буде на це час? – питала усміхнена Надія, – але врахуй, що нас уже троє. І доньці теж потрібна твоя любов і турбота. Ти – батько.
Повернувся Ігор додому один. Батьки одразу помітили новий настрій сина. Це була і радість, і щось нове, серйозне й ділове. Дізнавшись, що син має доньку, всі переполошилися. Але Ігореві вдалося все пояснити. Не одразу батьки звикли до цієї думки. Але дуже захотіли побачити свою внучку.
Тому довелося Наді приїхати до них у гості, де вони й розписалися у зі свідками та батьками тихо і скромно. Невелике гуляння влаштували вдома в Ігоря. Оленка спала в сусідній кімнаті, і Надія годувала її і стежила за нею. Бабусі й діди з розчуленням дивилися на внучку і зітхали.
– І як так могло статися? – усе повторювали вони. І тільки бабуся Віра підбила підсумок:
– Все добре, що добре закінчується. І слава Богу, що зійшлися молоді. Зрозуміли, що найважливіше – сім’я, кохання і діти.
– І вам дякую, – Ігор обійняв бабу Віру, – ви точно найкращий дипломат у цій родині. Нам із Надією тільки у вас вчитися…
Молодята залишилися жити у бабусі Валі. Вона була рада. У її великій трикімнатній квартирі всім вистачило місця. А головне – вона тепер не була сама. Приїжджали до них часто молодша сестра Віра, і батьки з обох боків молодих.
Надія після декрету залишилася працювати в садку, щоб доглядати там Олечку, та й Ігор влаштувався працювати.
– Все у житті буває. Молоді – запальні, – пояснювала баба Віра своїй сестрі Валі, а ми їм допоможемо. На те ми й бабусі, щоб своїх онуків берегти.
– І до правнуків нам Бог дав дожити, – сміялася Валентина Іванівна, – он яка Оленка красуня росте!
