У них була звичайна родина: тато, мама – обоє інженери, і вона – шестирічна Іринка…
Того року дівчинка випускалася з дитсадка і мала піти до школи, яка знаходилася у них у дворі.
Мама заради цього мала взяти відпустку на кінець серпня і бути з дочкою до кінця листопада.
А так, на решту часу батьки наймали їй няньку — тітку Марину, яка часто була з нею, коли батьки їздили у відрядження.
У мами був живий тільки батько, але жив він за кордоном з другою дружиною – полячкою, і абсолютно не цікавився життям своєї доньки і внучки.
Батьків він не мав, виховувався в дитбудинку.
…І, як виявилося, така ж доля чекала й Іринку… Її батьки їхали машиною з чергового відрядження.
Вони поспішали встигнути до першого вересня купити все необхідне до школи і відвести свою донечку в перший клас.
Але їхня машина опинилася на узбіччі. Маленька донька так і не дочекалося ані батьків, ані покупок до школи…
В перший клас вона вже пішла не в ту школу, куди планувалося.
Довгі роки, поки Ірина була у дитбудинку, держава зберігала їй квартиру, і плюс вона здавалася в оренду, а гроші йшли на рахунок дівчинки.
Тож Ірині не довелося бідувати, і на момент випуску вона повернулася у своє житло.
За батьками вона особливо не сумувала, тому що практично їх не знала, а ось за тіткою Мариною спочатку – так.
Характер у неї свій був вольовий, від батька передався, і з життєвого шляху вона не збилася, тому що на її щастя, дитбудинок, в якому вона виросла, був дуже хороший.
Там директорка була людиною з великої літери. Майже всі діти звідти вийшли в люди.
Були й погані звісно, але вони якось не приживалися, швидко втікали.
Когось повертали і вони перевиховувалися.
…Ірина закінчила одинадцять класів і легко вступила на державне в медінститут. Її мрія стати лікаркою практично здійснилася, залишилося довчитися.
В інституті у неї з’явилося багато друзів, у неї часто збиралися вдома щось відсвяткувати, але зайвого вона собі ніколи не дозволяла.
Зустрічалася з хлопцями, були стосунки, але не дорослі, бо вона чітко пам’ятала повчання тітки Люби – їхньої виховательки з дитбудинку.
Літня жінка дуже любила Ірину.
– Пам’ятай, Іринко, – казала тітка Люба, коли Ірина була вже майже доросла. – Гуляти з хлопцями до весілля – це не погано. Але ось тільки життя потім навскіс піти може.
Адже не кожен, хто гуляє із жінкою, одразу одружується з нею.
А якщо завагітнієш і залишишся одна з дитиною, тоді що?
Ти краще вивчись, а потім зустрінеш обов’язково свою людину і почнеться в тебе прекрасне життя. Потім згадаєш мене і спасибі ще скажеш!
Настанови це добре, але не завжди ми їх пам’ятаємо, на жаль…
На третьому курсі вона познайомилася з Дмитром, який навчався на два курси старше за неї. Це було її перше і справжнє кохання. Щастя тривало трохи більше року, Дмитро закінчував інститут, складав іспити і після складання останнього Ірина піднесла йому сюрприз, повідомивши про свою вагітність.
Щойно дізнавшись про це, її «Ромео» зник у невідомому напрямку.
Ось тоді й згадала Ірина повчання тітки Люби, але було пізно. Вона не могла відмовитись від дитини — народила, брала рік академвідпустки, а потім довчилася.
І так, було дуже важко, але вона не давала собі розкисати і розслаблятися. Їй зовсім не хотілося, щоб і її дочка виховувалась у дитбудинку.
Витримала Ірина. Світланку виховувала в любові та ласці і вона платила мамі такою ж монетою.
Росла гарною і слухняною дівчинкою. Світлана вже пішла в третій клас, а Ірина все ще була самотня.
Не могла вона зустріти того, на якого вона могла б покластися і піти за ним не озираючись. Намагалася зустрічатись, але не більше двох-трьох вечорів. Їй цього вистачало, щоб зрозуміти, що за людина перед нею…
…Якось Ірина йшла з магазину з важкими пакетами продуктів у руках.
А як же ж?! Хочеться і донечку та й себе побалувати смачненьким!
Ірина хотіла наварити свіженького борщу, насмажити пиріжків, а на десерт приготувати медовик.
Жінка вже підходила до свого будинку, як раптом її хтось гукнув.
Ірина обернулася на приємний чоловічий голос. До неї назустріч йшов якийсь молодик.
Він був гарно одягнений, високий і симпатичний. Щось у ньому було знайоме, а що саме – Ірина не могла зрозуміти…
– Не впізнаєш, так, Іринко?! – засміявся молодик.
Ірина придивилась до нього й застигла з пакетами в руках!
– Це ж Мишко! – ахнула вона.
Він ріс із з нею в дитбудинку. Характер мав впертий, сварливий. Він двічі втікав із дитбудинку, а його повертали.
Мишко їй подобався і зовні, і своїм вольовим характером, хлопець був лідером за вдачею.
І вона йому подобалася, Ірина це відчувала.
А коли його повернули вдруге, Ірина, проходячи повз хлопця, який похмуро сидів біля дверей кабінету директора, сказала зневажливо:
– Боже мій, Михайло! Ти як вирішив повернутися, то не крутися. Краще на хороші справи свою завзятість спрямовував, а то так і будеш потім все життя десь ошиватися…
– Багато ти в житті розумієш! – обурився той. – Ідеш – іди, нема чого тут повчати мене!
– Я піду і житиму потім, як людина, а ось ти…
– А давай закладемося, що я не гірше за тебе буду, а може, навіть і краще?!
– Сумніваюся…
– Що боїшся закластися?
– Не боюся! На що закладаємося?
– Якщо я стану крутим і успішним, ти за мене заміж вийдеш!
– Недолугий, для цього кохати треба!
– Покохаєш.
– А якщо ти програєш?
– Сама, що захочеш, те й буде…
…На тому їхня розмова й закінчилася. Але Мишко залишився і несподівано для всіх став нехай не зразковим, але навчання підтягнув і більше не тікав.
Він намагався залицятися до Ірини, але вона його й близько не підпускала.
А потім їхні шляхи розійшлися і вона, звичайно ж, забула про ту смішну дитячу суперечку…
…– Мишко, та тебе не впізнати, чудово виглядаєш! – сказала Ірина.
– Дякую. А ось ти ще більше погарнішала. Тебе можна на чашку кави запросити, посидимо, поговоримо?
– Звісно! Тільки не сьогодні. Я буду зайнята. А от завтра у мене вихідний.
Вони обмінялися номерами, а наступного дня зустрілись у кафе.
Ірині було приємно бачити Михайла в такому чудовому вигляді.
– Значить, він таки дотримав свого слова! – подумала вона. – От же ж, та він суперечку виграв.
Ірина засміялася.
– Ти чого смієшся, я ніби нічого такого не казав? – здивувався Мишко.
– Не ображайся, я просто подумала, що ти дотримав своєї обіцянки, а потім згадала – ти ж суперечку виграв.
– Ну так, виграв, ось приїхав зі столиці, одружуватися з тобою буду!
– Чудовий жарт. А я, як і в дитинстві відповім – для цього треба любити.
– Так у чому справа, я прямо зараз і почну дбати про тебе, а ти поступово полюбиш мене, – чоловік ніби й сміявся, але відчувалося, що Михайло говорить серйозно.
Ірина знітилася. Потім вони сиділи в кафе, і Михайло розповів, що він закінчив інститут заочно, потім з другом вони взяли кредит і відкрили свою справу, пов’язану з комп’ютерами.
Справа дуже добре пішла і зараз у нього своя велика фірма у столиці.
– І ось що я тобі хочу сказати, що я всього досяг лише завдяки тобі! Ти мене тоді зачепила. Дівча, яке мені дуже подобалося, показує мені на те, що мені й самому не подобалося.
І я вчепився за нашу суперечку і вирішив довести тобі, і собі, що я не зовсім пропащий. Ось так от, Іринко. А тепер, як чесний чоловік, я просто зобов’язаний виконати умови суперечки!
– А може я одружена?
– Ні, я перш аніж до тебе підійти, все дізнався. Ти зараз одна, виховуєш чудову дочку. Я вас якось бачив разом, ви з крамниці йшли. Прошу тебе, не відмовляйся одразу і дозволь стати поки що твоїм другом. Не полюбиш – я відійду вбік…
…Але вона полюбила, бо Михайло був справжнім чоловіком, з таким і у вогонь, і у воду!
Та й він, освідчуючись їй у коханні, сміючись сказав:
– Іринко, ти найщасливіша жінка на світі, тобі пощастило більше, аніж іншим, адже я люблю тебе в подвійному розмірі! Спершу закохався в дитинстві, а зараз ще й по-новому покохав!
Ну, як такому чоловікові не відповісти на такі глибокі почуття?
Тому через рік Ірина вийшла заміж за Михайла і переїхала з донькою жити до нього…
