Життєві історії

Ірина напекла пирогів і стала чекати у гості своїх доньок. Вчора вона подзвонила до Олени і Наталки, попросила зайти, бо має до них серйозну розмову. Ближче вечора у двері подзвонили. – Мамо, це ми! – озвалися доньки. Ірина відкрила і запросила дівчат на кухню. – Ну, що там сталося? – одразу запитала Олена. Ірина важко опустилася на стілець. – Ой сталося дівчатка, сталося… Навіть не знаю з чого почати, – важко видихнула мати і зупинилася. – Мамо, розповідай, не тягни…, – поквапила Наталя. І Ірина все розповіла донькам. Наталя та Олена вислухали матір і застигли від почутого

– Дівчатка, тітці Зіні потрібна денна доглядальниця, давайте подумаємо – як це зробити. Так, я прошу у вас грошей із ваших накопичень, і знаю, що вони у вас є. Будь ласка, давайте складемося хоч на якийсь час у важкий період. Через чотири місяці я вийду на пенсію, сама її доглядатиму, але поки не можу – працюю. Ну, чого мовчите?

Ірина дивилася на своїх дочок і сподівалася на їхню совість. Наталя з Оленою переглянулись і опустили голови.

– Мамо, але ж вона ще в палаті, – сказала Олена. – А потім, коли вона до себе в будинок повернеться, напевно, там сусіди їй допоможуть.

– Куди її везти у цей будинок? – обурилася Ірина. — Тітка Зіна злягла, хто там доглядатиме там у селі? Зручності на вулиці це хіба нормально?

– То почекай, не зрозуміла, ти її до себе хочеш забрати? – Здивувалася Наталка. – А як ти онуків братимеш, коли слаба людина вдома?

– Ти ж знаєш, що тітка Зіна, клопоту не завдасть. А у онуків є свої батьки, Наталю, це вам ними треба займатися. Тому я й говорю – поки я ще працюю, давайте скинемось на доглядальницю.

– Мамо, та хто тобі по суті тітка Зіна? – Запитала Наталка. – Двоюрідна тітка? Вона ж для нас далека рідня вважається.

– Далека? – обуренню Ірини не було меж. – Та вона мене з 13 років ростила, відколи моєї мами не стало, а так би мене до дитбудинку забрали. А самі ви куди влітку на канікули їздили? Хіба не до бабусі Зіни? А коли вона вам гроші на солодощі та брязкальця давала, то це ви забули?

– Ну ти ж сама розумієш – я з дітьми вдома сиджу, в декреті з молодшим, – сказала Наталя. – Мій чоловік просто не дозволить витрачати гроші із сімейного бюджету, хоч він і непогано заробляє.

– Ой, це він не дозволить? Ти ж у нього всю зарплату до копійки забираєш! Він навіть не знає, на які дрібниці ти витрачаєш великі гроші, а тут на рідну людину шкодуєш?

– Мамо, ну є вихід із цього становища! – Заступилася за сестру Олена. – Вона самотня жінка, її може прийняти соціальний будинок для людей похилого віку, там за нею доглянуть і витрачатися не треба. Вона старенька, їй вже байдуже!

– А давай я тебе зводжу до такого будинку на екскурсію і подивлюся на твою реакцію! Та ще й спитаю – такої ти старості б собі хотіла? А приватні коштують дуже дорого. І чому це тітці Зіні все одно? Вона після недуги злягла, але це не означає, що вона нічого не розуміє! Вона розмовляє зі мною, переживає, тому не бачу нічого поганого, щоб ми втрьох скинулися на доглядальницю, одній мені поки не потягнути. Що скажете? Олено, твоє слово! Ви ж із чоловіком обоє працюєте, дітей немає.

– Мамо, ми на машину почали збирати, не хочеться чіпати накопичене. Та й взагалі, тітка Зіна має пенсію, можна з її грошей оплачувати.

– Ти ж знаєш, яка у неї мізерна пенсія, а її ще й годувати треба! Я ж не прошу багато, по три тисячі хоча б скиньтеся, на місяць, якщо вже вас так тисне, з рештою я розберуся. Нічого, я сама на кашках якось переживу. Усього чотири місяці, дівчатка!

Почалися відмовки – діти, проблеми.

– Ну що ж, на вас я тоді розраховувати не зможу, ну гаразд, доведеться взяти кредит, – спокійно сказала Ірина. – Ніколи у житті не брала, але доведеться взяти.

Ірина всередині вся кипіла. Вона не розуміла такої реакції дочок – начебто росли добрими, чуйними дівчатками, бабусю Зіну поважали. Що з ними сталося? Для тутешніх місць чоловік Наталі отримує дійсно пристойно, і три тисячі на місяць їй не проблема, навіть потай від чоловіка гроші відкладає. Олена з чоловіком працюють обоє, дітей немає, ну можуть на чотири місяці забути про накопичення на машину. Нічого не вдієш, треба викручуватися самій, взяла кредит, забрала тітку Зіну. Ірина її дуже любила – тітка Зіна все життя була самотньою і коли взяла племінницю під опіку, то жаліла Іринку і балувала. Іра вийшла заміж, народила доньок, розлучилася, а тітка Зіна завжди поряд, як рідна мама – і за дітьми подивиться, і допоможе чим може.

Після виписки тітка Зіна витримала лише два місяці – її не стало. Було дуже важко, особливо від слів доньок на похороні: «Ну тепер буде легше». Де вони були, коли Ірині було складно? Ну та гаразд вже все позаду. А ще через два місяці Ірина вийшла на пенсію, трохи пізніше – вступила у спадок на будинок тітки Зіни.

– Ти вирішила, що ти робитимеш з цим будинком? – Запитали доньки, крокуючи по ділянці. – Ми думаємо його продати треба, якийсь він уже непоказний та зручності на вулиці.

– Ви ж пропонували до цього будинку бабусю привезти після виписки! Що – хіба не так?

– Ну, ми ж не знали, що все так погано!

– Та гаразд, я все одно його продаватиму, вже й покупці є. Будиночок непоказний, а місце та земля хороша, тому непогану ціну пропонують.

Дівчата посміхнулися, зашепотілися між собою про щось. Усміхалася й Ірина – вона розуміла – про що шепочуться доньки, вже спадок на трьох між собою подумки поділили. Але вона вирішила по-своєму розпорядитись грошима. Після продажу будинку вона покликала дочок додому – вони приїхали радісні, крутилися на дивані від нетерпіння.

– Дівчата, підійдіть до вікна. Бачите, там на стоянці синеньку красуню? Це моя машина! Ну, правда, не нова, але на відмінному ходу, я консультувалася, коли купувала. Вся спадщина пішла на цю машину!

Здивування, пауза! Перша прийшла в себе Наталка:

– Мамо, навіщо тобі вона? Ти ж водити не вмієш!

– А я здала на права після того, як тітки Зіни не стало. Залишалися кредитні гроші. Я тільки жити почала – на пенсію вийшла, тож вирішила жити для себе.

– Мамо, але ж у мене діти, твої онуки! Що ти думала, коли машину купувала?

– А у дітей є батьки!

– Мамо, ну ти ж знаєш, ми теж на машину збираємо, – вигукнула Олена. – Я вже думала, що ти нам частину даси і ми скоро будемо біля мети! Це ж егоїзм із твого боку! Ні копійки нам із Наталкою не дала!

– Це ви мене в егоїзмі звинувачуєте? А коли ви по три тисячі на місяць не захотіли скидатися заради тітки Зіни – це не егоїзм? Адже могли! Зараз би я оком не моргнула, гроші на всіх би розділила, якби ви мені тоді допомогли, але я так вирішила – вистачить вам давати рибку, вам вудка корисніша! Нічого, ви самі собі заробите ще те, що хочете.

Сестри спочатку образилися на матір, але через якийсь час образа зам’явся. Ось тільки в Іри зараз важко на душі – трапиця що з нею, доньки її напевно відправлять у якийсь будинок для людей похилого віку. А може й ні – хто знає?!

Вам також має сподобатись...

У Ігоря не стало його коханої дружини Аліси. Чоловік сидів на дивані і дивився в одну точку. Дружини не стало, діти живуть без нього… Що робити далі він не знав. – Господи, в мене ж сьогодні ще й день народження! – раптом згадав чоловік. Він сумно зітхнув, як раптом пролунав дзвінок у двері. – Дивно, кого там ще принесло, – пробурмотів він і пішов у коридор. Ігор глянув у дверне вічко і аж відсахнувся від побаченого! – Ні, мені це здається, цього просто не може бути, – тільки й прошепотів він

Оксана виходила заміж. Весілля було в самому розпалі. Гості вітали молодих, говорили тости. – Діти мої, бажаю вам великого кохання, щастя, порозуміння, – взяла слово мама Оксани. Всі підняли келихи, і після цього тосту почалися танці. Оксана з нареченим потанцювали перший танець, і пішли за стіл трохи відпочити. Раптом до нареченого підійшла його мама і щось шепнули йому на вухо. Оксана ненароком почула слова свекрухи, звернені до сина і застигла від почутого

– Віро, у нас проблема, – схвильовано сказав Сашко. – Моя мама збирається приїхати. – Коли? – спокійно запитала Віра, сідаючи на диван. – Нууу…, вона… ніби… вже їде, – нерішуче відповів Сашко. Віра глянула на нього і суворо запитала: – Чому ти мені раніше не сказав? – Я сам не знав, – приречено відповів Сашко. – Вона мені щойно подзвонила. Із поїзда. – Отже, так, – вирішила Віра. – Ти сьогодні залишаєшся вдома. Зустріти маму. А ввечері я приготую святкову вечерю і разом посидимо, відзначимо її приїзд, – сказала Віра і побігла на роботу. Але жінка навіть уявити не могла, чим закінчиться приїзд свекрухи

Зоя Петрівна попросила свого зятя Леоніда полагодити їй дах. Леонід прийшов не один. За ним слідом ішли ще двоє людей. – Хто це? – строго запитала хазяйка. – Моя команда, – незворушно відповів Леонід. – Один я не зможу полагодити вам дах. – Поки ви тут працюватимете, я піду до сусідки. Не люблю я всі ці ремонтні роботи, – сказала теща і пішла. Повернулася жінка ближче до вечора. Зоя Петрівна здалеку оглянула новий дах і залишилася задоволеною побаченим. – Ось, тримайте! – сказав зять і дав жінці якийсь папірець. Зоя Петрівна розгорнула його і оторопіла від побаченого