Іра уважно вивчала вміст холодильника, подумки підраховуючи, на скільки днів вистачить продуктів. Півкіло сиру, пачка кефіру, близько кілограма яблук – її раціон найближчими днями. На нижній полиці красувалися свинячі відбивні, яйця, ковбаса та сир – це для Віктора, її чоловіка.
– Вітя, ти о котрій сьогодні прийдеш? – гукнула вона у бік ванної, де чоловік збирався на роботу.
– Не знаю, як вийде, – долинуло звідти. – Може, затримаюсь. В нас проєкт не вкладається в терміни.
Ірина зітхнула. Проєкт у нього не вкладається вже третій місяць, а зарплату не підвищують. Сама вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі – стабільно, але без особливих перспектив.
Віктор з’явився на кухні, на ходу застібаючи сорочку.
– Що на сніданок? – запитав він, заглядаючи через плече дружини в холодильник.
– Тобі яєчню посмажити? – запропонувала Іра. – З ковбасою.
– Давай, – кивнув чоловік, сідаючи за стіл і діставши телефон.
Ірина дістала сковорідку, розбила три яйця, нарізала ковбасу. Для себе вона поклала у тарілку сир і додала ложку меду.
– Знову ти зі своїм сиром? – скривився Віктор, спостерігаючи за дружиною. – Ти ж скинула вже зайве, їж нормально.
– Мені подобається, – відповіла Іра, ставлячи перед чоловіком тарілку з яєчнею. – Приємного апетиту.
Віктор з ентузіазмом накинувся на їжу, а Ірина повільно їла свій сир, спостерігаючи за чоловіком. Сорок п’ять років, а апетит, як у підлітка.
– Слухай, я сьогодні, мабуть, затримаюсь в офісі, – сказав чоловік, доїдаючи яєчню.
– Знову допізна? – Ірина намагалася, щоб голос звучав нейтрально.
– Ну, а що робити? Робота така, – Вітя знизав плечима. – Натомість потім премію обіцяють.
– Обіцяють вже півроку, – зауважила Іра.
– Не починай, – скривився чоловік. – Я й так стараюся.
Ірина промовчала. Сперечатися не хотілося. Вітя працював програмістом у компанії, яка постійно перебувала «на межі прориву», але чомусь цей прорив все відкладався та відкладався. А зарплата залишалася середньою на ринку.
– До речі, перекинь мені тисячі три, – ніби між іншим сказав Віктор, встаючи з-за столу. – Потрібно щось купити для роботи.
– Що саме? – поцікавилася жінка.
– Так, по дрібниці, – ухильно відповів чоловік. – Перехідник для ноутбука, нові навушники. Старі зовсім розвалюються.
Ірина подумки зітхнула. Навушники у Віктора з’являлися із завидною регулярністю – то бездротові, то з шумопоглинаючі, то ще якісь особливі. І щоразу це були «необхідні робочі інструменти».
– Добре, переведу, – кивнула вона. – Тільки давай домовимося: це із спільного бюджету на продукти.
– У сенсі? – насупився Вітя. – До чого тут продукти?
– До того, що у нас спільний бюджет і якщо ти витрачаєш на свої потреби, то на щось інше грошей не вистачить.
– Ірино, ну не будь такою дрібʼязковою, – сказав чоловік. – Це ж для роботи. Щоби більше заробляти.
– Звичайно, – зітхнула Іра. – Я переведу.
Коли за чоловіком зачинилися двері, жінка відчинила додаток банку. Загалом залишалося трохи більше десяти тисяч – до зарплати ще тиждень. Вона перевела чоловікові потрібну суму і задумливо подивилася на решту.
Їхня фінансова система склалася давно: загальний рахунок на продукти та побутові потреби, куди вони скидалися порівну. Принаймні так було задумано. Насправді виходило, що Ірина вносила свою частку повністю, а Віктор – як вийде. То на новий гаджет витратиться, то інші термінові потреби виникнуть.
– Гаразд, переживемо, – сказала вона вголос і почала збиратися на роботу.
У бухгалтерії було тихо та спокійно. Ірина любила свою роботу за передбачуваність та порядок. Цифри ніколи не обманюють, не викручувалися, не вигадували відмовок. Зійшлося – не зійшлося, все чітко та ясно.
Увечері Іра повернулася до порожньої квартири. Віктор, як і обіцяв, затримувався. Вона відкрила холодильник, дістала сир і кефір – свою стандартну вечерю. Так повелося ще з того часу, як вона задумала скинути зайве: вдень у їдальні щільний обід, вдома – легка вечеря.
Телефон пискнув повідомленням. Вітя писав, що затримається та буде близько десяти. Ірина відправила коротке “ок” і сіла за стіл.
У голові крутилися думки про гроші та справедливість. А чи вона не утримує чоловіка? Ні, це якась нісенітниця. Вони обидва працюють, обидва заробляють. Просто Віктор має зараз складний період. Скоро все налагодиться, буде й премія та підвищення.
Жінка відкрила додаток банку та почала переглядати витрати за останні кілька місяців. Комунальні платежі – з карти. Продукти – переважно з її карти. Одяг – кожен сам собі. Розваги… тут було цікаво. Коли вони вибиралися кудись разом, зазвичай платив Віктор. Це був його спосіб показати, що він дбає про дружину.
– Але на що йдуть інші гроші? – пробурмотіла Іра, дивлячись на цифри.
Вітя повернувся ближче до одинадцятої, втомлений, але задоволений.
– Уявляєш, ми сьогодні такий прорив зробили! – Повідомив він з порога. – Бос обіцяв усім премію, якщо вчасно вкладемося.
– Здорово, – посміхнулася Іра. – Будеш вечеряти?
– Так, я дуже голодний, – відповів Віктор.
Ірина кивнула і пішла на кухню розігрівати вечерю.
– До речі, я тут подумав, – гукнув Вітя з кімнати, – може, мені ноутбук новий взяти? Цей вже гальмує, для роботи не дуже.
Ірина застигла з контейнером у руках.
– А старий куди? – Запитала вона.
– Та він уже застарів, – відмахнувся чоловік. – Три роки вже, давній за нинішніми мірками.
– І скільки коштуватиме новий? – Зайшла жінка в кімнату.
– Ну, нормальний, для роботи тисяч вісімдесят, – Віктор старанно не дивився на дружину. – Але це інвестиція у майбутнє.
– Вітя, у нас зараз немає таких грошей, – тихо сказала Іра.
– Можна в кредит взяти, – запропонував чоловік. – Чи ти можеш позичити? У тебе є накопичення.
Ірина відчула, як піднімається роздратування. Її накопичення – це те, що вона відкладала роками, економлячи на всьому, включаючи їжу. Маленька подушка безпеки на чорний день.
– Ні, Вітя, не можу, – твердо сказала вона. – Це наша страховка. На випадок, якщо щось станеться.
– Та що може статися? – пирхнув Вітя. – Ми обоє працюємо, здорові. Для чого тримати гроші просто так?
– Тому що ніколи не знаєш, що буде завтра, – відповіла Іра. – І потім, чому ти сам не назбирав на свій ноутбук? Ти ж заробляєш не менше за мене.
– Ну, були витрати, – ухильно відповів Вітя. – То одне, те інше.
– Які саме? – Ірина схрестила руки. – Вітя, я серйозно питаю. Куди йдуть гроші?
Віктор насупився:
– Ти що, звіту вимагаєш? Я ніби не хлопчик, щоб мене контролювати.
– Я не контролюю, – заперечила Іра. – Я намагаюся зрозуміти. Ми начебто домовлялися скидатися на загальні витрати порівну, але чомусь основна частина платежів йде з моєї картки. При цьому ти постійно просиш у мене в борг. І тепер хочеш взяти мої збереження на новий ноутбук. Щось не сходиться, не думаєш?
– Ой, тільки не починай, – скривився чоловік. – Я втомився, у мене був важкий день. Давай не зараз це обговорюватимемо.
– А коли будемо? Щоразу, коли я намагаюся поговорити про гроші, ти або втомився, або поспішаєш, або просто не хочеш про це думати.
– Тому що ти робиш із мухи слона! – Віктор підвищив голос. – Подумаєш, попросив грошей на ноутбук! Не даси – і гаразд, знайду інший спосіб.
– Справа не в ноутбуці, – Іра намагалася говорити спокійно. – Справа в тому, що у нас якийсь перекіс у фінансах. Я заощаджую на всьому, навіть на їжі, а ти постійно щось купуєш собі.
– До чого тут їжа? – здивувався Віктор. – Ти ж сама казала, що тобі подобається твій сир.
– Подобається, – кивнула Іра. – Але річ не в цьому. Справа в тому, що я відчуваю несправедливість. Ми домовлялися ділити витрати порівну, а насправді виходить, що я оплачую більшу частину. Навіть твоє харчування.
– Ну, вибач, що я не рахую кожну копійку і люблю котлети! – огризнувся Віктор. – Я думав, ми сім’я, а не бухгалтерія!
– Саме тому, що ми сім’я, я й хочу розібратися, – Іра відчувала, що починає закипати. – Вітя, я просто хочу зрозуміти, куди йдуть твої гроші.
– Не твоє діло! – заявив Віктор. – Це мої гроші, я їх заробив, і витрачаю, як хочу!
– Ось як? – Ірина підняла брови. – А коли потрібно скинутися на продукти чи комуналку, це раптом стає «нашою спільною справою»?
– Знаєш що, – Віктор підвівся, – Набридло. Я пішов їсти. А ти сиди тут, рахуй свої копійки.
Він пішов на кухню, а Іра залишилася сидіти у кімнаті, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
Наступного ранку Віктор поводився так, ніби вчорашньої розмови не було. Він був веселий, жартував за сніданком, розповідав про плани на день. Іра відчувала, як усередині все кипить. Її дратувало, що він поводиться так, ніби їхня розмова про гроші була дрібницею, яку можна просто забути. Але для неї це було не дрібницею. Це був ком недосказаності, образ і несправедливості.
– Вітя, – сказала вона, відставивши чашку з чаєм. – Нам треба поговорити серйозно.
– Знову? Ірино, ну що ти хочеш? Ми ж учора обговорили все.
– Ні, ми нічого не обговорили, – твердо сказала Іра.
– Ти знаєш, що я не люблю ці розмови. Навіщо вони потрібні?
– Тому що я більше не можу так жити, – Іра відчула, як голос здригнувся. – Вітя, я втомилася. Втомилася від того, що все на мені. Втомилася від того, що я заощаджую на їжі, на одязі, на відпочинку – щоб у нас вистачало грошей на життя. А ти живеш так, ніби не маєш жодних зобов’язань.
Віктор насупився:
– Ірино, ти перебільшуєш. Я теж вношу свою частку.
– Яку частку? – Ірина підняла брови. – Навіть продукти я купую за власний рахунок! Я подивилася витрати за останні місяці – більшість платежів йде з моєї картки! А ти тільки просиш у мене гроші на свої потреби. Навушники, ноутбук, годинник – все це ти називаєш “інвестиціями в майбутнє”. А де це майбутнє? Де результат?
– Ірино, ну ти ж знаєш, що зараз складно… – почав Віктор.
– Важко всім! – зупинила його Іра. – Але я справляюся! Я працюю, заощаджую, планую бюджет! А ти просто витрачаєш гроші та сподіваєшся на премію, яка ніколи не приходить!
Чоловік спохмурнів ще сильніше:
– Ти хочеш сказати, що я поганий чоловік?
Іра зітхнула:
– Я хочу сказати, що я почуваюся твоїм спонсором. Я працюю та заробляю для нас обох. А ти тільки витрачаєш.
Ці слова зачепили Віктора. Він різко встав із-за столу:
– Знаєш що? Якщо тобі так важко зі мною жити – давай розлучимося! Знайди собі когось іншого! Можливо, він рахуватиме копійки разом з тобою!
Іра відчула холод усередині. Вона не чекала такої відповіді.
– Ти так думаєш? – тихо спитала вона.
– Так! – Віктор махнув рукою. – Якщо тобі зі мною так погано – навіщо закривати очі?
Іра мовчала кілька секунд, а потім повільно кивнула:
– Добре. Давай розлучимося.
Чоловік застиг:
– Ти серйозно?
– Так, серйозно, – відповіла Іра твердо.
Віктор мовчав.
Ірина встала з-за столу та почала збиратися на роботу. Її рішення було несподіваним навіть для неї самої – але вона відчула полегшення. Нарешті вона перестане почуватися використаною.
За тиждень Іра переїхала до невеликої квартири ближче до роботи. Їй було важко звикати до нового статусу – самотньої жінки сорока п’яти років – але вона відчувала свободу та легкість.
Віктор намагався дзвонити їй кілька разів – спочатку з вибаченнями, потім із звинуваченнями. Але Ірина більше не хотіла розмовляти з ним. Вона збиралася розпочати нове життя.
