Іван зрадив дружині. Ну добре б зараз зрадив. А минуло вже чотири роки, майже п’ять. Вони тоді ще й одружені не були. Навіть і зрадою назвати не можна. Нічого серйозного між ними тоді ще не було. Юля якимось чином дізналася. Хтось знайшовся, розповів їй все. Сварка була… Іван не одразу й згадав про ту зраду. Та й взагалі спочатку не зрозумів, про що мову дружина завела. А як зрозумів, не витримав, речі в пакет зібрав і пішов. Тільки на вулиці згадав про той випадок. А йти нікуди. Квартира у них спільна. Мати далеко живе. Та й була б мати поряд, не пішов би до неї.
До коханки йти взагалі не варіант, було давно й одного разу. З того часу жодного разу не зраджував. Та й живе вона з батьками, а може й заміжня давно. Його, напевно, і не згадує. Адже її теж ледь згадав. Ніхто не міг знати. Як не думав Іван, не міг збагнути, хто його дружині розповів.
Бродив нічним містом з пакетом. А в пакеті футболки зі шкарпетками. Скажи кому – засміють. Навіть документи вдома залишив.
Та й навіщо йшов, дітей двоє. Та й дружина знову вагітна. Хвилюється напевно зараз, а їй не можна. Як вона з дітьми одна буде. Та й він без дітей як, любить усіх. Вирішив повертатися. Перша година ночі, діти вже сплять. Відчинив двері. Тиша. Тихо до дружини на ліжко приліг, із самого краю. Навіть не розбудив.
Вранці дружина, як ні в чому не бувало, приготувала сніданок. Яєчня, кава, бутерброди. Поки Іван свою виправдувальну промову обмірковував, дружина перша заговорила.
– Ну що? Як там твій товариш?
– Який?
– Тезка твій. Де, питаю, влаштувався? Адже Ліда його виставила, негідника. Застала його із сусідкою. А ти, як почув вчора, побіг йому допомагати. Допоміг? Ти дивися, дізнаюся, що про тебе, підеш слідом за своїм Іваном. Зрозумів?
– Зрозумів.
До Івана тільки зараз дійшло, що говорила Юля про його друга Івана. Тезки вони. А Юля того Івана вчора сварила, наче його. Вони ж із Лідою подруги. Зрозумій цих жінок. Та й сам винен, слухати треба було уважно. Добре ще промовчав, виправдовуватися не став, а мовчки пішов.
– Ти чого мовчиш? Як друг твій? – знову запитала Юля.
– Та не бачив я його, не знайшов, – пояснив Іван.
– Не знайшов. Ти дивися мені, якщо щось дізнаюся про тебе, пеняй на себе.
– А я що? Іван гуляє, а я мушу переживати. Він хай і пеняє.
– Ну, йому Ліда покаже, якщо назад пустить. Я не пробачила б і не пустила. Тож знай. Це тобі на майбутнє.
– Ти головне не хвилюйся, не можна тобі. Знайшла через кого хвилюватись. Самі хай розбираються. Збирай дітей у садок, сам відвезу. І заберу також. А ти відпочивай. Тобі корисно.
– Який ти сьогодні добрий? Що вже накоїв? – раптом запитала Юля.
– Ти ще поговори, сама підеш дітей відводити. Для тебе ж стараюся
– Та гаразд. Пожартувала я. Їж, а то в садок запізнитеся.
– Пожартувала вона…
Іван полегшено зітхнув, даремно хвилювався. Нічого дружина не дізналася, та й не дізнається. Не зраджував він їй і не збирається. До весілля не рахується.
Увечері дітей із садка забрав, квіти купив.
А може не треба було квіти, подумав він, а то виходить, що вибачається за щось. Але вже купив її улюблені хризантеми. Дивна вона в нього. Усі дівчата троянди люблять, а вона хризантеми. Ну, значить, не всі. А вона в нього найкраща.
