Життєві історії

Славко занедужав. Його поклали в лікарню. Він дуже переживав за своє невелике кафе. Але бабуся Катя щодня відвідувала його в лікарні і заспокоювала внука. – Справи в кафе йдуть добре, – казала вона. – Мʼясце для відвідувачів готує дід Михайло. Наша Наталка подає обіди, вечері й сніданки. Все встигає! – Ой, точно справляєтеся? – питав Славко. – Точно, любий, спи, відпочивай, і видужуй! – казала бабуся. – Лікарі кажуть, що все буде гаразд, могло бути й гірше. Бабуся пішла. Славко заснув… Прокинувся він аж вранці. Хлопець відкрив очі і застиг від побаченого

Славко ріс у селі в бабусі Каті і діда Михайла без батька.

Мати його в молодості, так би мовити, «в подолі принесла».

Довго Михайло соромився такого вчинку дочки, сварився спочатку, але розтануло його серце, коли привезла дочку з пологового будинку синочка – Славка, викапаного діда.

Ріс хлопчик, і навіть родимки і характер – все було від діда.

– Копія тебе, – сміялася дружина. – Народила нам внука наша донечка й поїхала в місто знову щастя шукати…

– Аби знову не принесла, – побоювався дід. – Невже тепер розуму не вистачить не наступити на ті ж граблі?

Але Ліза вийшла заміж у місті, а Славко так і залишився у бабусі і дідуся в селі. Звісно, мати відвідувала його часто, але забирати від батьків так і не стала.

Славко був улюбленцем у бабусі також.

– Я завжди мріяла про внучку, – говорила чоловікові Катерина. – А ні – хлопчик народився першим. Ну, гаразд, виховаємо не гірше, аніж в інших сім’ях.

Баба Катя старалася. Вона передавала Славку усі свої вміння. Хлопчик уже до школи вмів читати й писати, знав напам’ять вірші, непогано для свого віку малював.

Але на цьому уроки бабусі не закінчувалися. Коли дід ішов працювати сторожем, пекли онук із бабою пироги в печі, ліпили разом вареники, варили в чавунці борщ.

– Ось тільки ти його і чоловічим справам вчи! – сердився дід Михайло, коли дізнавався від онука, що вони знову готували з бабусею. – Не чоловіче це діло – біля печі з горщиками стояти! Мало того, що він батька не знає, так ти його жіночим звичкам давай ще вивчи.

– От ти недолугий! – сердилася бабуся. – Хіба вміти готувати це погано? У ресторанах, між іншим, кухарі, здебільшого – чоловіки! А якщо вже так, то й юшку он наприклад і шашлики чоловіки тільки так готують!

Дід махав рукою, і якомога частіше водив онука у свою майстерню: показував, як працювати з різними інструментами, вчив рубати дрова, підгодовувати рибу в ставку, а потім уже й рибалити.

– Славку пощастило, – говорили сусіди, бачачи, як сперечаються дідусь і бабуся у вихованні хлопчика. – Навчиться усьому, і тільки хорошому. Хоч немає батька, і матір рідко баче, а хлопчик росте добрий і ввічливий до людей.

Будучи вже студентом, Славко жив із матір’ю й вітчимом у місті, де росла його сестричка.

Славко хоч і ходив там гуляти з приятелями й подругами, але кожен вихідний неодмінно відвідував у селі бабусю і дідуся, бо сумував за ними.

Славко як пішов працювати, то подався на кухаря. Він влаштувався в кафе, де пропрацював два роки, а зібравши трохи грошей, відкрив з другом свій невеликий ресторанчик.

Спочатку справи йшли непогано, місце було хорошим, і Славко тішився першим успіхом. Але невдовзі стали відкриватися й інші подібні заклади, і друзям стало невигідно працювати разом, тому Славко поступився товаришеві бізнесом, і поїхав на якийсь час у село, щоб обміркувати, чим займатися далі.

Село його було біля траси, буквально за триста метрів від великої дороги.

– От би на трасі кафе відкрити. Тут день і ніч машин купа. Багато хто зупинявся б перекусити, і конкуренції великої немає, – мріяв Славко.

– То в чому ж річ? – підтримала бабуся, – для водіїв не проблема доїхати триста метрів до околиці нашого села. Тим більше, що дорога у нас непогана. На околиці можна відкрити заклад. Ти чудово готуєш. Я допоможу тобі з прибиранням перший час, з миттям посуду, а в нашому селі обов’язково знайдуться охочі підробити, не треба їздити в місто…

– Давай, Славко, – підтримав його й дід Михайло, – я теж на підхваті буду, можу продукти підвозити які потрібно. А взагалі, в нашому селі багато хто б тобі збував натуральні овочі, молоко, сири, і м’ясо. Тільки раді будуть…

– Невже й ти радий, що Славко повернеться? Ти ж був невдоволений, що він став кухарем? – здивувалася бабуся рішенню діда.

Славко обійняв бабусю і дідуся, і вирішив спробувати. Якийсь час знадобився, щоб домовитися з орендою ділянки з невеликим міцним будиночком, замінити електрику, купити обладнання. Навіть два банери довелося замовити і встановити їх на трасі, коли все було готове.

Почав Славко з шашликів і з найпростішого обіднього меню, а годував гостей влітку на свіжому повітрі під навісом, де смажив мʼясце на очах у відвідувачів, підкидаючи вугілля у великий цегляний мангал. Поруч була влаштована зона відпочинку з лавками, туалетом і душовою.

Біля його літнього кафе був природній ставок, який Славко мріяв наповнити рибою.

Але відвідувачам вже й так сподобалися його страви, ціни, чудовий краєвид.

Славко одразу ж найняв собі помічника, крім того, що бабуся з дідом теж йому допомагали. Відвідувачів з кожним місяцем все більшало. Навколо навісу з дерев’яними лавками і столами невдовзі з’явився дитячий майданчик, шезлонги для відпочинку, а біля ставка – містки для риболовлі.

Не минуло й пів року, як Славко вже прийняв на роботу Наталю, колишню однокласницю, старанну дівчину з приємною зовнішністю.

І Наталя на свята подавала гостям обіди у вишиванці, чим особливо розчулювала бабу Катю.

– Як думаєш, налагодиться у них, чи ні? – тихо питав дід Михайло свою дружину, киваючи у бік Наталі і Славка.

– Ось уже не можу сказати, одне ясно, що вони дуже захоплені своїм кафе. Славко без вихідних і відпусток працює, і розвиває свою справу, і думаю, якщо Наталя оцінить його, то не пошкодує, – висловила свою думку бабуся.

– Пора йому вже мати дружину, одному в такій справі непросто, та й ми з тобою не завжди будемо йому допомагати, все-таки на пенсії, і справа ця для молодих, – міркував Михайло.

Як не стежили нишком за Славком і Наталкою бабуся з дідом, але не бачили ознак кохання.

Наталка була дуже зібраною, діловитою, і працювала нарівні зі Славком. Вона закінчила курси кухарів і отримала документи, а також навчилася пекти хліб, не кажучи вже про пироги і різну солодку випічку.

Але якось Славко занедужав і зліг. Наталці з бабусею і дідом і з працівниками довелося вести роботу кафе без господаря.

Славко дуже переживав, але бабуся щодня відвідувала його в лікарні, заспокоюючи онука, що справи йдуть добре, шашлики готує дід, не гірше за справжнього кухаря, а Наталя подає обіди, вечері і сніданки по меню, і встигає пекти.

– Ой, невже справляєтесь? – зітхав Славко, а бабуся витирала йому піт з чола і примовляла як у дитинстві:

– Нічого, любий, спи, відпочивай, і видужуй. Лікарі кажуть, що все буде гаразд, що вчасно ми тебе привезли до лікарні. А якби впирався, то могло бути й гірше. Найголовніше – здоров’я, а про роботу не думай. Адже у нас чудова компанія, де всі один за одного…

Славко заснув. Прокинувся він аж вранці. Хлопець відкрив очі і застиг від здивування.

Він побачив перед собою… Наталю!

– Як? Ти тут, Наталко? Не треба було через мене їхати…

– Нічого страшного. Сьогодні дощ стіною. Відвідувачів мало. Але ж у нас всього наготовлено. Там дід, бабуся керує кухнею, а моя мати з батьком поїхали у місто по товар. Я їх попросила. Все одно їм треба в магазин для себе, – Наталка оглядала Славка. – А ти змарнів, але вагу потім набереш, головне, щоб ти не хвилювався. Якщо хочеш, я дзвонитиму тобі хоч кілька разів на день, аби ти не турбувався. І без тебе все йде добре.

– Дякую, Наталко … – Славко поцілував її руку, коли вона поправляла йому подушку. – Ти моя опора. Ти навіть не уявляєш яка.

– А бабуся і дідусь? Вони золоті у тебе. І ти сам – такий…

– Який? – поцікавився Славко. – Звичайний кухар…

– Ні, не звичайний. Таких пошукати ще треба. Не будь скромним, Славко. Ти завжди таким був дуже цілеспрямованим. Я дивувалася тобі ще зі школи… – Наталка трохи почервоніла і погладила його по голові. – Ну, я їду. Дзвонитиму. Спи…

Славко зітхнув після того, як вона пішла, і вперше у лікарні заснув як немовля. З цього моменту його самопочуття стало покращуватись.

Повернувшись з лікарні, Славко на слабких ногах одразу ж поспішив у кафе. Там було все як завжди: затишно, чисто, пахло запашними пирогами. Відвідувачі обідали за столами, насолоджуючись краєвидом та сонячною погодою.

Наталя посадила Славка обідати, поряд сіли й бабуся з дідом.

– Тепер тебе відгодовуватимемо, – сказала бабуся. – А тобі наука буде – бережи себе.

Дід кивнув на знак згоди, і його відверто жалісливий і добрий погляд розчулив Славка до глибини серця.

– Дякую, мої рідні… – обізвався Славко, і почав пити чай, – а добре б, Наталю, нам свій фірмовий чай, а не магазинний, подавати гостям, га?

– Ти тут хазяїн, – відповіла Наталя з усмішкою, – як скажеш, так і буде.

Дід з бабою перезирнулися й пішли на кухню. А Славко взяв Наталю за руки:

– Ти дуже допомогла мені. Не знаю, що було б з кафе, якби не ти… Справжня господиня…

– Посада в мене така. Нічого особливого, Славко. Якби занедужала я, ти теж впорався б… – вона почервоніла, а він не випускав її руки.

– Я знав, що ти розумниця, і роботяща дівчина… І мені завжди хотілося мати таку дівчину в житті… Щоб бути на одній хвилі, розумієш? – Славко хвилювався.

А Наталя опустила руки на коліна і встала.

– Тобі треба більше відпочивати, сиди, зустрічай відвідувачів на касі, а я піду до своєї випічки, – вона посміхнулася і пішла готувати.

Славко провів її поглядом і здивувався з того, що вона перевела розмову і пішла.

– Невже я їй не подобаюсь? А в лікарні начебто хвалило мене і захоплювалося… Не розумію…

– Що? – підійшла до онука бабуся. – Поговорили?

– І так, і ні. Коли я натякнув, що мені потрібна така жінка в житті, то вона встала і пішла на кухню… – раптом розповів він бабусі зміст розмови.

– Ех, ти… Потрібна жінка! – сказала бабуся. – Усім потрібна така дружина. Дівчина золота! І охайна, і вміла на всі руки. І ділова, трудяга. Втім, як і ти. Але найголовніше для жінки – що?

– Що? – незрозуміло дивився на бабусю Славко.

– Любов! – сказала бабуся.

– Ну, то це зрозуміло, коли пропозицію роблять, – видихнув хлопець.

– Кому зрозуміло? – запитала бабуся, переходячи на шепіт і озираючись на машини, які під’їжджали. – Тобі зрозуміло? А треба прямо сказати їй! Вона має це почути, і не раз. Якщо ти її, звісно, ​​любиш. По-справжньому. Як чоловік, ти маєш зробити свою дружину щасливою. А не тільки працівницею в домі і на роботі. Така Наталя – одна… Так чи ні?

– Звичайно, бабусю… – відповів Славко.

Увечері того ж дня Славко проводжав Наталю додому. Обоє були втомлені, але щасливі.

– Як я рада, що всі вдома… – говорила Наталка, – ось тільки зараз і я можу зізнатися, що хвилювалася і за тебе, і за роботу, і навіть за бабусю і діда твоїх. Вони так старалися й переживали, що мало відпочивали.

– Влаштував я вам усім клопіт. Але від завтра я даю тобі відпустку. Відпочивай, якщо хочеш – кудись поїдь… – запропонував Славко.

Наталка здивовано подивилася на нього.

– Ти ще слабкий. Нікуди я не поїду, і зараз не візьму вихідні чи відпустку. Краще потім, – вона здавалася засмученою.

– Вибач, я думаю, що скоро буду у формі. І тоді, як зміцнію остаточно, то ми… – почав Славко і осікся.

Він зупинився і знову взяв Наталку за руку.

Вона дивилася на нього і посміхалася.

– Тоді ми з тобою одружимося, Наталко, – видав він, – тому що я люблю тебе. І ми маємо бути разом. Я намагатимусь зробити тебе щасливою. Віриш?

– Так, – відповіла вона. – А я тебе… Я так сумувала, поки тебе не було. Звикла, що ми пліч-о-пліч…

– А працювати ми дуже багато не будемо. Це зараз, поки все влаштовується. Як станемо на ноги, так і буде вже легше. Мені дзвонив мій приятель по бізнесу у місті. У нього там все закрилося. Конкуренція у місті велика. Так хоче поряд тут, у нас, відкрити гостьові будиночки. І буде ще веселіше… Як ти думаєш?

– А чому б і ні, якщо він вважає, що в нього піде справа? – усміхнулася Наталка. – А нам з тобою і з кафе турбот вистачить. Усіх грошей не заробити. Аби не сваритися і всім вистачило б місця.

– Тільки ми все знову з тобою про роботу… – засміявся Славко. – А я тепер буду щодня тобі говорити, що люблю, Наталю, і ми одружимося якнайшвидше…

Вони цілувалися біля її порога, ніби їм було по сімнадцять років. І були щасливі, як ніколи.

Щасливі були й дід із бабою.

– Ну, не йде? – тихо питав Михайло дружину.

– Нема, – шепотіла Катерина, дивлячись з-за фіранки на дорогу. – Кажу ж – проводжати він її пішов, і думаю, що він налаштований рішуче.

– Тобто, як я розумію, – знову прошепотів Михайло. – Він їй зараз, у цей момент, пропозицію робить?

– Саме так. Правильно ти розумієш, але точні дані будуть, коли він повернеться. Однак ми не повинні тут вичікувати, давай лягати спати. Він сам нам все скаже, – відповіла Катя.

Вони лягли спати, але не спалося. Баба і дід дочекалися обережних кроків Славка, який прийшов у свою кімнату. Однак, внука розпирало від щастя… Він підійшов навшпиньки до бабусиного ліжка і запитав дуже тихо:

– Спиш, бабусю?

– А що таке? – теж пошепки спитала бабуся і тут же сіла.

– Ну, справа зроблена, – тихо сказав Славко, переживаючи розбудити діда. – Згодна вона. Про кохання, зрозуміло, тільки мова і йшла… Так що скоро ми збираємося одружитися.

– Молодчина, Славко, так воно й добре, так воно й краще. По-людськи.

Славко пішов до себе в кімнату спати. А коли за кілька хвилин бабуся почула, що він заснув, то тихенько встала і підійшла до ліжка Михайла, де він спав за піччю.

– Ну, спиш, чи що? – вона торкнулася його плеча, присівши поряд.

– Та ні, що ти… – почула вона шепіт чоловіка.

– Все добре в них.

– Чув я, – Михайло сів, і видно було в місячному світлі, що він витирає очі.

Потім він ніжно обійняв дружину…

– Ось і дожили ми, Михайло, до весілля онука… Як же ж добре… – Катя встала і поцілувала чоловіка. – Спи, любий…

Вам також має сподобатись...

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого

Ліда з Сергієм готувалися до весілля. Святкувати вирішили по-молодіжному – погуляють самі, а потім вже з родичами. Та раптом на порозі зʼявився мати Ліди. – Привіт! – радісно привіталась жінка. – А я сюрпризом до вас приїхала! – Ну й сюрприз! – Ліда намагалася усміхнутися, але їй хотілося плакати. – Ну заходь, давай. Чому ж ти не попередила? – Так сюрприз же ж! – ахнула мати. – Гаразд, мамо, давай так – ми сходимо з тобою на розпис, а потім ви можете посидіти з сусідкою – тіткою Валентиною. Вранці вони вирушили у ЗАГС. Вже з самого початку почалися проблеми

Ірина бігала по квартирі, не знаходячи собі місця. Декілька хвилин тому на її телефон подзвонили, і повідомили, що з її чоловіком трапилася біда, коли він повертався на машині додому. – Боже, хоч би все обійшлося, – крутилася в голові Ірини лиш одна думка. Жінка швидко зібрала сумку, одягнулася, взяла документи Миколи, і вже хотіла було їхати до чоловіка. Раптом, Іра почула, як відкрилися вхідні двері. – Мама, прийшла? – подумала вона. Ірина швидко кинулася в коридор…і заціпеніла на місці, від побаченої картини

В Аліни не стало матері. Після прощання, до жінки підійшла її сестра Марина і передала невелику коробку з-під цукерок, обмотану скотчем. На коробці, фломастером великими літерами було написано «Аліні». – Це тобі! Я в маминих речах знайшла. Твоя спадщина. Відкривати не стала. Думаю, нічого цікавого, – хитро посміхнулася Марина. Ця дивна усмішка важко зачепила Аліну. Вона забрала коробку та пішла додому. Відкрити коробку Аліна зважилася пізно увечері. У коробці лежав якийсь зошит. Аліна взяла цей зошит, прочитала його і… остовпіла від прочитаного