Життєві історії

Катя крутилася перед дзеркалом і милувалася своєю весільною сукнею. – Катя, до тебе Роман прийшов, – гукнула з коридору мама. – Хай зачекає! Не можна, щоб він бачив мою сукню до весілля, – гукнула Катя, швидко зняла сукню, одягнула домашній халатик і вийшла в коридор. – Привіт, коханий! – усміхнулася вона Роману. – Привіт, – сухо промовив хлопець. – Щось сталося? – захвилювалася дівчина, помітивши, що Роман дивно поводиться. – Знаєш, Катю, я передумав. Весілля не буде! – раптом сказав чоловік. – Роман, що ти таке говориш? Як не буде? Чому? – Катя здивовано дивилася на свого нареченого, не розуміючи, що відбувається

Катя крутилася перед дзеркалом і милувалася своєю весільною сукнею. І хоч вона до своєї зовнішності ставилася критично, але в цій дивовижній сукні, розшитій стразами, вона собі подобалася.

Краса Каті була непомітна, спокійна, як у ромашки на лузі, ніби нічого особливого, а подивишся, і хочеться дивитися не зупиняючись.

– Зачіска, макіяж… і я відповідатиму своєму красивому нареченому, – посміхнулася вона своєму відображенню в дзеркалі.

Катя вважала Романа найкрасивішим чоловіком на всьому білому світі. І така думка виникла не на порожньому місці. Роман, високий і широкоплечий, був гарний яскравою, зухвалою, чоловічою красою.

Катя та Роман все життя жили по сусідству, в дитинстві грали в одному дворі, потім ходили до однієї школи, і нічого такого між ними не було. Все сталося раптово та несподівано.

Катя закінчила педагогічний коледж  та приїхала вчити дітей до рідної школи. Роман відслужив і працював на місцевому підприємстві. Якось увечері вони поверталися разом із останнього кіносеансу, біля будинку прощаючись, він раптом поцілував її. І закрутилося, і помчало…

Через два місяці вони подали заяву до ЗАГСу. Батьки і з того, і з іншого боку схвалили їхнє рішення.

Правда, мама Каті турбувалася: – Гульбанить Роман частенько. Батько його Федір, царство йому небесне, теж любив це діло.

Дочка тільки відмахнулася: – Це він поки ще неодружений. Все буде добре!

Через два дні їхнє весілля. Замовили ресторан на п’ятдесят осіб, гостям рознесли запрошення.

Весільну сукню можна було взяти напрокат, але Катя купила нову, не діло це в чужій сукні заміж виходити. Катя зняла сукню і акуратно прибрала до шафи. Сама вона одяглася в легкий халатик, незабаром має з’явитися Роман, не треба йому показувати наперед весільне вбрання.

Роман прийшов десь за годину. Катя одразу зрозуміла, що він дуже «веселий».

– Знаєш, Катю, я передумав, рано мені ще одружитися, не дозрів я для сімейного життя. Скасуйте весілля. Я завтра поїду. Вибач, якщо зможеш, – з порога видав він, і зачинив за собою двері.

Наречена не встигла й слова сказати.

Катя потім довго не могла зрозуміти, як вона тоді все це пережила? Сором! Вони жили в невеликому містечку, де після цього випадку всі обговорювали покинуту наречену.

– Бог вберіг, – намагалася заспокоїти її матір.

Катя досі пам’ятає, як, обливаючись сльозами, вночі розіляла ножицями на дрібні шматочки своє біле плаття. Пережиття для неї не пройшли безслідно, вона занедужала. Вона стала замкненою, а чоловіків ще довго оминала.

Минуло п’ять років. Катя заспокоїлася. Заміж вона вийшла тільки без весілля і без білої сукні. Занадто важкі спогади залишилися після першої невдалої спроби. Вони з чоловіком Павлом організували невелику урочистість для найближчих.

У неї добрий, дбайливий чоловік. Він із багатодітної родини. Шлюб їх можна, без жодного сумніву, назвати щасливим. У них народився та виріс син. Зараз син закінчує школу. Він мріє стати лікарем.

Із Романом Катя більше не зустрічалася. Він жив у місті. Після весілля, що не відбулося, його мати теж перебралася в місто, там жила і її старша дочка.

Катя зустріла колишнього нареченого зовсім випадково біля автовокзалу. Вона приїжджала у справах та збиралася повертатися додому.

– Жінко, не допоможете? Три дні нічого не їв, – звернувся до неї високий чоловік, від якого за версту несло неприємним запахом.

Катя підвела на нього очі. Господи, перед нею стояв Роман! Так він безхатько! У брудній незрозумілому кольорі футболці, в зношених кросівках, неголений. Він теж упізнав її, зрадів, посміхнувся.

– Катя, ти чи що? Ось це так зустріч! Я тимчасово на мілині, ти не подумай нічого поганого. У мене все добре, я поки що без роботи, скоро влаштуюся. У мене є і дружина. Ти не подумай… Тільки вона також тимчасово без роботи. Дай грошей скільки-небудь, я тобі потім надішлю, ти тільки адресу напиши, – просив він.

Катя сунула йому в руку сотню і побігла до свого автобуса.

Зустріч із Романом її трохи засмутила. До неї доходили чутки, що життя його склалося не найкращим чином, але вона не думала, що все настільки погано.

– Права була мама. Все що не робиться, все на краще, – подумала Катя, і з легкою душею продовжила шлях до своїх коханих чоловіків.

Вам також має сподобатись...

Від Ані пішов чоловік. Прийшов, зібрав речі і сказав, що йде. Жінка не могла прийти до тями. Аня вирішила написати подрузі, про те що з нею відбулося. Раптом жінка помітили, що до неї в друзі попросився якийсь незнайомий чоловік. Після цього від нього надійшло повідомлення: – Аня, привіт! Це Сергій! Ти не пам’ятаєш мене? Нарешті я знайшов тебе! А наступного дня у двері подзвонили

Лариса поверталася з роботи додому, зайшла в магазин купила продуктів. – Так, треба ще Галині Федорівні хліба купити, – згадала жінка про сусідку. Лариса швидко справилася з покупками і вирушила до Галини Федорівни. Старенька сиділа сумна, дивилася у вікно, як раптом сказала: – Не стане мене скоро, Ларисо. – Не вигадуйте! Ви ще до ста доживете! – спробувала Лариса відволікти її від поганих думок. – Слухай мене! Хочу я тобі зробити один подарунок. Простецький, але ти бережи його як зіницю ока! – несподівано сказала сусідка і простягла якийсь пакуночок. Лариса відкрила його, роздивилася і застигла від здивування

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Ігор з коханою Софією поїхали в село. В цьому селі жила якась знайома Ігоревого дідуся Петра. Звали її Зінаїда Іванівна. Молоді хотіли дещо розпитати в неї про покійного діда… Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор покликав її. – Що ви хотіли, молодь? – посміхнулася бабуся. – Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна? – запитав Ігор. – Так, – сказала старенька. – А чим я можу вам бути корисною? Ігор простягнув жінці якусь фотографію. – Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла та. Зінаїда Іванівна глянула на знімок і її обличчя так і змінилося від побаченого