– Дякую, я не буду. – Катя відсунула від себе тарілку із запеченою картоплею та куркою, залишивши тільки салат зі свіжих овочів.
– Курка за твоїм улюбленим рецептом. – Мама здивовано підвела очі на дочку.
Каті було двадцять, і вона завжди відрізнялася добрим апетитом. Це не заважало їй залишатися у чудовій формі.
Ще зі школи, незважаючи на середній зріст, вона займалася волейболом, грала в міській команді. У вільний час вони з друзями любили вирушити в турпохід чи велопрогулянку влітку, кататися на лижах чи сноубордах узимку. Загалом, дівчина вела дуже активний спосіб життя, та й до повноти в сім’ї ніхто не був схильний, тому апетитна курочка не відкладалася на стрункій талії Каті.
– Не готуй так більше. Краще котлетки на пару. – Попросила вона у відповідь.
– Я проти котлет на пару. Інакше зовсім змарнію, залишитеся без годувальника. – Тато постарався пожартувати, але все ж таки насторожено подивився на дочку, пережовуючи соковитий шматочок м’яса. – Що трапилося?
– Хочу трохи схуднути. – насупилась Катя.
За столом на кілька секунд запанувала мовчанка. Мама з татом перезирнулися, а бабуся Раїса Степанівна, татова мама, яка жила з сім’єю молодшого з синів, сумно посміхнулася.
– Катрусю, з твоєю фігурою все добре. З чого ти взяла, що тобі треба схуднути? – першою заговорила мама.
– Вадим сказав, що не завадило б скинути кілька кілограмів. – сказала Катя.
– Вадим! Знову цей Вадим? Де ти тільки взяла цього… – Тато не почав продовжувати, побачивши, як гнівно почервоніли щоки дочки.
Хлопець йому відверто не подобався: зарозумілий і надто балуваний. Краще б дочка вибрала когось із хлопців, з ким ходила в походи, вони всі були прості, веселі, міцні та мужні.
Але нещодавно Катя ходила у клуб з однокурсницями, там і познайомилася з Вадимом. Після цього дочка почала змінюватись. Спершу вона обстригла, випрямила і перефарбувала на кілька тонів темніше своє русяве, пухнасте і неслухняне від народження волосся.
– Подобається? – постала вона перед домашніми у новому образі.
– Незвично. Ти така доросла з цією зачіскою. – Розгубилася мама.
– Раніше було краще, якось живенько. – Батьку теж не сподобався новий образ доньки.
– Раніше я була як простачка. – насупилася Катя.
– Хто тобі сказав? – здивувався тато.
– Вадим сказав. Нині в моді зовсім інші образи. До речі, дай, будь ласка, грошей, хочу губи трохи збільшити. – Попросила вона.
– Губи? Оцього не буде. – заявив тато. – Ще що Вадим сказав?
Мама підтримала батька, відхиливши ідею з губами, на що Катя дуже образилася. Мати кілька разів намагалася поговорити з дочкою, пояснити, що Вадим їй не підходить, але Катя нічого не хотіла слухати. І ось зараз за вечерею знову пролунало це ім’я.
Катя не стала сперечатися з батьком, вискочила з-за столу і втекла до своєї кімнати.
– Ірино, ну поговори ти з нею! Вона з цим Вадимом зовсім вже. – Попросив тато.
– Я вже неодноразово намагалася пояснити їй, що Вадим їй не пара. – зітхнула мама.
– Я з нею поговорю. – Раїса Степанівна скромно посміхнулася і подивилася на сина з невісткою.
Раїсі Степанівні було вже сімдесят шість, її чоловіка, з яким вони прожили в любові і злагоді все життя, не стало майже десять років тому. Тато Каті – Сергій, був четвертим, молодшим із дітей, майже одразу вони забрали Раїсу Степанівну жити до себе.
Старші діти роз’їхалися хто куди, у них теж були свої діти і навіть онуки. Всі спілкувалися між собою по–сімейному часто і дружно, кожен готовий був забрати маму до себе, але їй було звичніше в цьому місті. Раїса Степанівна була скромною, навіть лагідною, ні в що не втручалася, якщо її не питали, по господарству зі своїми порадами до невістки не лізла, а якщо хотіла допомогти, завжди питала:
– Ірочко, нічого якщо я пил протру? Або: – Може, супчику зварити до вашого приходу?
Ірині це подобалося, дві господині на одній кухні територію не ділили, тож між невісткою та свекрухою панував мир.
Катя бабусю теж любила, ще маленькою вона пам’ятала, як гостювала у них із дідом за містом.
Сергій засумнівався, що мати з її м’яким характером зможе вплинути на внучку.
Ірина теж подумала, що Раїса Степанівна навряд чи щось розуміє у сучасних звичаях і від неї буде мало користі.
Але Катя була її онукою, звичайно, вони не могли заборонити розмовляти з нею.
– Катрусю, ти на батьків не злись. – Почала Раїса Степанівна, вмостившись у кріслі в кімнаті Каті.
– Бабусю, ти теж на їхньому боці? – Образилася Катя.
– Та я, напевно, по–старому нічого не розумію, ти мені поясни. – попросила Раїса Степанівна.
Онука не помітила, як хитрий вогник майнув у бабусиних очах.
– Розумієш, ми з Вадимом зустрічаємось. Я люблю його. Хочу бути кращою для нього. – Почала Катя.
– А він тебе любить? – уточнила бабуся.
– Любить. Напевно… Ми не говорили про це… – Катя замʼялася.
Раїса Степанівна кивнула і запитала.
– Ось ти для нього намагаєшся бути кращою, а він для тебе, що робить?
– Він найкрасивіший, найкращий. – Катя мрійливо усміхнулася.
– Ну а дає він що тобі? – не відставала бабуся.
Катя задумалася, а потім насупилась і відмахнулася:
– Ой, ти зовсім нічого не розумієш, бабусю.
– Може, й не розумію, тільки я любила, і дідусь твій мене любив. – посміхнулася Раїса Степанівна.
– Ох, це коли було! – розсміялася Катя.
– А кохання – воно у всі часи однакове. Ми коли з твоїм дідусем познайомилися, я на першому курсі навчалася.
Худа була, ох яка. А мені з чого повніти було?
Втомлювалася, тільки встигай і вчитися треба, і батькам допомогти, і за молодшими братами, сестрами доглянути, знову ж таки, що смачніше, теж їм, маленькі ж.
І сукня в мене була одна – темно-синя, скромна така.
Взимку чоботи, навесні-восени черевики, незграбні, зате міцні. Бідно жили.
Дівчата вберуться, туфлі на каблучках прихоплять і в клуб, на концерт чи танці, а я не ходила, соромилася.
Навіть здивувалася, коли Василь підійшов, він уже на старшому курсі вчився, і теж у клуб запросив.
Я відмовилася, незручно стало, що все ошатні прийдуть, а я…
Хоч і сподобався мені відразу Василько. Він здивувався, ще потім кілька разів запрошував, а я все відмовляюсь.
А потім якось наздогнав мене дорогою додому.
– Тримай – каже, – а сам хустку простягає, гарна така яскрава.
– Ти і так найкрасивіша, так ще краще будеш! А якщо все одно в клуб не хочеш, ходімо просто погуляємо, морозива поїмо!
Виявилося, Ольга – моя подруга, розповіла йому, чому я в клуб не ходжу.
Ось він і вирішив хустку мені гарну подарувати, модно було тоді хустку на плечі.
А ось коли побралися, нічого в нас не було: кімнату дали в гуртожитку, стіл, і ліжко, а він з першої зарплати потягнув мене в магазин сукню купувати і туфлі.
І все життя потім про мене дбав, балував, допомагав у всьому.
І завжди запитає: чи все добре, як день минув, чи не втомилася, і чи поїла.
Про це особливо переживав.
Спочатку наллю йому суп густіший, собі зрідка, за звичкою, а він тарілки змінює – думає, я не побачу.
Раїса Степанівна посміхалася, неквапливо розповідаючи про минуле, ніби й зараз був із нею поруч її Василь.
– Ось так і покохав мене твій дідусь худорляву, в скромній сукні. Воно якщо любиш людину, то любиш всю. І в немодній сукні і в чому хоч, тоді і не бачиш всього цього.
Катя слухала мовчки. Згадала, наприклад, що Вадим завжди говорить тільки про себе, ніколи не цікавиться, як у неї справи в інституті чи як пройшла гра.
А коли Катя поскаржилася, що в туфлях на високих підборах їй незручно, відповів:
– Краса вимагає терпіння.
Або, наприклад, минулого разу, коли в кафе Катя хотіла замовити десерт, сказав, що на її місці обмежився б салатом.
І коли бабуся закінчила свою розповідь, Катя сказала:
– Дякую, бабусю, я все зрозуміла.
Наступного дня, коли вони зустрілися з Вадимом, Катя запропонувала йому піти разом у похід.
– Жартуєш, чи що? – засміявся Вадим. – Спати в наметі і годувати комарів біля багаття? Ні. Та й тобі не варто витрачати на це час. І твій волейбол… – Вадим скривився. – Краще б манікюр зробила, такий знаєш, довгі червоні нігті мені подобається, – порадив він.
Катя нічого не відповіла, розвернулася й пішла.
– Дивна якась, – знизав плечима Вадим і продовжив пити каву.
…Через рік, на черговій сімейній вечері, Катя представила рідним нового хлопця.
Вони з Петром познайомилися на екскурсії. Після вечері Катя вийшла його провести.
– Мені подобається. Приємний, – винесла вердикт мама і посміхнулася.
– Одразу видно – наша людина! – підтримав тато.
– На Василька мого схожий, – додала Раїса Степанівна, яка помітила, як Петро під час вечері віддав Каті свою тарілку з пирогом – там шматочок був побільше…
