Життєві історії

Лариса орендувала кімнату в одному з приватних будинків. – О, явно ця пані приїхала знайти собі супутника життя! – подумала хазяйка будинку Наталя. – Знаю я таких! Лариса була ефектною блондинкою з пишною зачіскою і бездоганною фігурою. Рано–вранці вона вставала, робила зарядку, а потім лягала на шезлонг у дворі й засмагала. Після сніданку вона кудись ішла, іноді поверталася сумна. – Не пощастило їй поки що з пошуками, – думала Наталка. А одного разу Лариса раптом прийшла не сама. Наталя, як глянула на її супутників, то так і оторопіла від несподіванки

Лариса була вродливою жінкою пʼятдесяти років. Вона орендувала кімнату в одному з приватних будинків біля моря.

Хазяйка будинку Наталя знала заздалегідь про її появу – кімнату було заброньовано.

– О, явно ця пані приїхала знайти собі супутника життя, – подумала Наталя. – Знаю я таких.

Лариса була ефектна блондинка з пишною зачіскою та бездоганною фігурою. Рано–вранці вона вставала, робила зарядку, а потім лягала на шезлонг у дворі і засмагала.

Після сніданку вона кудись ішла, іноді поверталася сумна.

– Не пощастило їй поки що з пошуками! – думала Наталка.

А одного разу Лариса раптом прийшла не сама. Наталя, як глянула на її супутників, то так і оторопіла від несподіванки!

Вона була з двома дітьми – дівчинці років шість і хлопчику чотири роки.

– Ходімо гратися у мою кімнату, – ласкаво попросила їх Лариса.

Але ті не хотіли сидіти в жаркій кімнаті. Спочатку вони гралися за дерев’яним столом у дворі, потім їм набридло сидіти на одному місці, і вони розбігалися по всій території.

Наталка дивилася з вікна на їх переміщення і її це дратувало: невиховані діти, шалено бігають навіть по маленькому городику, яким так дорожила Наталя.

Лариса за ними бігає, робить зауваження, але якось виходить у неї надто ніжно.

– Ану, годі гасати, – строго сказала їм Наталка з вікна. – Ларисо, ну море ж є, відведіть дітей туди і бігайте собі на здоров’я.

– Вони вже накупалися, їх від води не забереш, – поскаржилася Лариса. – Вибачте нас, ми скоро підемо, у нас ляльковий театр на другу годину.

Хто ці діти? Дивно, мабуть, Наталя помилялася щодо намірів Лариси. Та й самі діти називають її не інакше, як тітка Лариса

Чи варто було їхати до моря, щоб няньчитися з племінниками?!

Ну нічого, може потім все прояснитися, випитувати про особисте у квартирантів і Наталі не було звички.

Ближче до вечора Лариса знову прийшла зі своїми дітлахами. За дерев’яним столом вона намагалася їх нагодувати кашею, але ті морщились і відсували тарілки, намагаючись стягнути якомога більше цукерок із сумки.

А потім прийшла надвір якась молода жінка, явно мати цих дітей. Вона була якась похмура, неусміхнена.
Побачивши, що діти наминають цукерки, а до каші навіть не доторкнулися, вона почала виказувати Ларисі:

– Ларисо Василівно, я ж просила не купувати їм цукерки, вони ж погано вечеряють!

– Оленко, ну як не порадувати дітей? Адже їм хочеться. Не сварися, дівчинко моя!

Лариса спробувала обійняти Олену, але та раптом різко вибралася з її обіймів.

– Ніяка я вам не дівчинка, і даремно я вам дітей довірила! Але буде мені уроком!

Олена швидко забрала дітей за руку і попрямувала з двору.

Наталя не розуміла, що відбувається.

– Хочемо залишитися з тіткою Ларисою! – галасували діти. – Мамо, ти недобра, з тобою нудно!

– Ну зрозуміло, – думала Наталка. – Ситуація стара як світ – свекруха й невістка. Швидше за все, Ларисин син розлучився з цією Оленою, і вона намагається побачитися з онуками. Тільки чому діти називають її тіткою? Дивно, дуже дивно!

Смеркало. Наталка дивилася з вікна на Ларису, яка, майже не рухаючись, сиділа за дерев’яним столом, склавши перед собою руки, і про щось думала. Якось шкода її стало. Може, їй хочеться з кимось поговорити? Наталя розлила чай по чашках і вийшла надвір до Лариси.

– Попʼємо чайку? – запропонувала Наталка.

Лариса стрепенулася. Вона кивнула і з вдячністю прийняла чашку.

– Ви вибачте нас, Наталко, – сказала вона. – Ми тут у вас трошки потопталися. Я ще до ладу не знаю своїх онуків, намагаюся на них не сваритися.

– То це ваші онуки?! – ахнула Наталя. – А чому вони вас називають тіткою?

– Оленка вважає, що я не гідна такого звання.

– Ох вже ці молоді невістки, багато вони знають хто кого вартий!

– Оленка не невістка, а моя дочка, і вона має рацію. Не маю я жодного досвіду з дітьми.

Наталка замовкла й уважно подивилася на Ларису. Вона не хотіла її випитувати, якщо треба – сама розповість.

– Я її в дитинстві покинула, і моя мама, царство їй небесне, була солідарна зі мною:

– Нагуляла у 17 років, сама й займайся! – казала вона.

Той, від кого я нагуляла, відмовлявся одружуватися, та й взагалі – не вірив, що це його дочка.

Ось я тоді й сказала його матері, що віддаю в дитбудинок дитину і мені все одно, що з нею буде.

А вона забрала, зробила тест на батьківство, поїхала сюди й сама виховала Олену.

Я ніколи не цікавилася дочкою, а більше дітей не маю. І ось, яка я погана, тільки після 40 років почала цікавитись.

Писала їй, дзвонила, але вона мене ігнорувала. Рік тому вперше приїхала – Олена мене на поріг не пустила, я здалеку дивилася на своїх онуків.

Цього року якось домовилася, щоб спілкуватися, і ось результат – даремно цукерки купила.

Я не знаю, яка з мене була б мама, але й бабуся зовсім ніяка.

Наталка навіть не знала, як на це все реагувати – в душі вона осуджувала Ларису, але не могла висловити свої думки вголос, якось її шкода було.

Так пізно покаялася вона за гріхи своєї молодості! Наталці захотілося змінити тему.

– А я подумала, що ви сюди по курортний роман приїхали – вся така ефектна!

– Ой ні, по чоловіках я вже пас. Дуже безглуздо життя прожила, надто бурхливі романи заводила. Це я для онуків хотіла бути гарною бабусею. А вийшло, що не бабуся я, а так якась тітка непотрібна. Поїду звідси завтра, нічого в мене не вийде.

І справді, наступного дня Лариса зібрала речі й попрощалася з Наталкою.

– Дякую за гостинність, добре тут у вас. Я поїду на вокзал, візьму квитки, невдовзі поїзд.

Але не минуло й тижня, як Наталя зустріла Ларису на ринку разом із її дітьми. Вона вибирала дітям свіжі фрукти.

– Ви як тут? – здивувалась Наталя. – Ви ж збиралися на поїзд!

– Так–так, я зі станції ж Оленці зателефонувала, попередила, а вона з чоловіком і дітьми приїхала на вокзал.

Чоловік у неї хороший, запропонував у них пожити, сказав, що онуки всю ніч плакали, до мене просились.

Ось, дітлахи стали мене вже бабусею називати, мені приємно.

Дочка, справді, ще до мене з острахом ставитися і по імені, по–батькові називає, але я сподіваюся, що колись виправлюсь перед нею… Дуже сподіваюсь…

Вам також має сподобатись...

Микола запросив у гості свою тітку Валентину. Сказав, що буде якийсь сюрприз. – Ну, племінничку, показуй свій сюрприз! – сказала тітка, як вийшла з поїзда. – Зараз поїдемо, – весело відповів Микола. – Тут недалеко. – А ми, наче, в бік нашого рідного села їдемо, – сказала по дорозі Валентина. – Ти зупинись, я хоч одним оком гляну на наш колишній будинок. – Добре, – загадково посміхнувся Микола. Машина зупинилася біля хати. Тітка вийшла на вулицю й ахнула від несподіванки. – А твій батько, що тут робить?! – обернулась вона до Миколи. Валентина дивилася на родичів і не розуміла, що відбувається

В Олексія з Тетяною народився син Миколка. Подивитися на онука приїхали новоспечені бабусі Ганна й Світлана. – Діти, ми зі свахою хочемо вручити вам подарунок на народження онука, – сказала Ганна. Це – гроші. Не хвилюйтеся, вони в нас не останні, ми назбирали заздалегідь. Купуйте на них самі, що вам потрібне! Ми не хочемо дарувати непотрібні речі, зараз стільки всього сучасного… – Дякуємо! – сказали молоді батьки… Невдовзі вони пішли у кімнату. Свахи ж вирішили подивитися бразильський серіал. Раптом з кімнати Олексія й Тетяни почувся галас! Світлана з Ганною прислухалися й застигли від почутого

Валентина готувала вечерю, деруни з м’ясом, улюблену страву її сина Андрія. – І де ж це Андрій? – глянувши на годинник подумала Валя. – Вже мав би бути вдома. Жінка вирішила подзвонити до сина і запитати, коли він повернеться. Але телефон Андрія не відповідав. – Та що ж це таке?! – почала хвилюватися Валентина. Пройшла година, за нею ще одна, Андрія все не було. Валя ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Андрій! – вигукнула Валя, підняла слухавку і почула те, що навіть уявити собі не могла

Марія з Віктором поїхали знайомитися зі своїми сватами – Ігорем та Ритою. Віктор подзвонив у дзвінок. Двері відкрилися. На порозі стояв сват Ігор, а за ним – його дружина Рита. – Ну, здрастуйте! – привіталась вони хором. – Проходьте, проходьте, – сказав Ігор. Марія з Віктором зайшли в коридор. Рита стала оцінювати зовнішній вигляд свахи. – Так, вдягнена модно, коштовності справжні, – думала вона. – А чого це Марія на мого Ігоря так дивиться? Рита здивовано глянула на чоловіка. – І мій на неї! – подумала жінка. – Марічко, це що ти?! – раптом запитав Ігор. Всі застигли, не розуміючи, що відбувається