Після сорока років Ліда про кохання і думати забула. Працювала у районній поліклініці, жила у невеликому будинку на краю міста.
Хата залишилася їй від бабусі, яка її виховувала, батьків не пам’ятала. Батька взагалі вона й не знала, а мати кудись зникла, поїхала і все, залишивши трирічну доньку бабусі…
Ліда в кохання не вірила, і до сорока років його так і не зустріла.
Вона завжди була повненькою і вважала, що в неї хлопці не можуть закохатися, тому що поряд багато дівчат струнких і гарних.
А вона з дуже світлими і невиразними очима, та й одягалася старомодно, як бабуся навчила.
Був, звичайно, випадок у школі, коли Миколка-однокласник у восьмому класі запросив її в кіно. Тоді вона подумала:
– Миколка зовсім, чи що? Мене таку непоказну в кіно запросив, вибрав із симпатичних дівчат мене. Правда він худенький, тоненький, але якщо придивитися, то нічого ще.
Вона все таки погодилася сходити з ним у кіно. Прийшла, довго чекала на нього біля входу, а Миколка так і не прийшов.
У кіно Ліда сходила сама, а на однокласника образилася.
Наступного дня у школі Миколка навіть не підійшов, нічого не сказав і навіть не дивився у її бік.
– Ну і грець із ним, з цим Миколкою! – вона була рада, у класі ніхто не дізнався, що він запросив її в кіно, а сам не прийшов. – Мабуть, він не пліткар, раз усі однокласники мовчать. Інакше б сміялися.
Отак закінчилося її перше побачення, так і не розпочавшись.
Списувати математику вона Миколці більше не давала, а він розумів і не звертався до неї.
Після школи Ліда закінчила місцеве чилище, влаштувалася в поліклініку і з того часу там і працювала медсестрою.
Про кохання майже й не думала, хоч із заздрістю дивилася на дівчат і жінок, які під руку йшли зі своїми половинками або зі своїми малюками.
– Що поробиш, мабуть доля в мене самотня, коли народилася такою простачкою, – говорила вона колежанкам, коли ті цікавилися, чи є в неї хлопець і чи не збирається вона заміж.
Правда одного разу блиснув промінчик надії. Звернув на Ліду увагу чоловік, який приходив до них на прийом.
Вона виписувала рецепт, який продиктувала лікарка.
Чоловік якось з цікавістю глянув на Ліду. Сам він був високим охайним, і ввічливим. Коли вона виходила з поліклініки ввечері, той раптом підійшов до неї.
– І знову привіт, Лідо, впізнали мене, я Степан! – спитав чоловік усміхаючись.
– Доброго дня, – серйозно відповіла та. – Звичайно впізнала, ви були у нас на прийомі.
– А давайте з вами прогуляємося, якщо на вас ніхто не чекає вдома? – запропонував той.
– Ну, давайте, – просто відповіла Ліда.
З того часу вони гуляли в парку. Степан читав їй вірші, тримав за руку, але зайвого нічого не дозволяв.
Та якось таки поцілував її в щічку. А потім сказав:
– Лідочко, мені треба повертатися додому, в інше місто. Адже я тут у відрядженні.
– А ти їдеш назавжди?! – наївно запитала Ліда, сподіваючись, що він запропонує і їй теж поїхати з ним.
– Вибач, Лідочко, так. У мене там дружина і двоє дітей…
Ось така платонічна любов виявилася у Степана і Ліди. Знову її надії зникли і ще більше вона зневірилася в коханні.
Світлана Петрівна, лікарка, з якою вони багато років працювали в одному кабінеті, заспокоювала її, коли побачила, що та прийшла без настрою:
– Не хвилюйся, Лідо, зустрінеш ти ще своє кохання. Поки десь ходить воно, шукає тебе, але знайде, повір мені.
– Та де ж воно, кохання те?! І чи є воно?! – запитувала її Ліда.
Багато її знайомих, були одружені, у багатьох діти. Але Ліда бачила, у когось кохання було, і швидко пройшло, тільки звичка і залишилася, а у когось кохання взагалі не було, одружилися по зальоту.
– Дивлюся я на чужі весільні фотографії і ніби видно, що кохання, – думала Ліда. – А як за деякий час подивлюся на цих знайомих, у них на обличчях зовсім інші почуття, втома, невдоволення, роздратування та байдужість.
Але правда не всі… Наприклад, моя сусідка Ольга досі береже кохання з чоловіком, приємно на них завжди дивитися…
…Так і жила Ліда одна в хаті на краю міста, коли раптом лютневим холодним вечором хтось несміливо постукав до неї у двері.
Вона звикла одна, вміла за себе постояти, тому не переживала, але до неї ніколи вечорами гості не заходили…
– Хто там? – гукнула Ліда через двері.
– Хазяї, а можна у вас погрітися? – почувся чоловічий голос. – Холодно… Машина моя на дорозі зламалася. Стільки часу порався, темно вже, зовсім змерз. Дальнобійник я…
Ліда відкрила двері і побачила незнайомця. Той тихо переступив поріг.
– Двері закрий, холоду напустиш в будинок, – чомусь одразу на «ти», сказала Ліда.
Розглядаючи невисокого, але міцного, плечистого чоловіка, Ліда показала рукою, куди йти.
– Давай свою куртку, просушити треба, біля батареї покладу.
– Дякую, мене Ігор звуть, а як ваше ім’я, господине?
– Лідія, але краще Ліда, я так звикла. Проходь, чай поставлю, а ти, мабуть, голодний? – сплеснула руками жінка. – Зараз борщу гаряченького наллю.
– Лідо, можна і чаєм обійтися, ну навіщо вам даремно напружуватися? – тихо сказав Ігор. – Мотор у мене заглух, от і йшов кілометрів зо два і побачивши перший будинок, постукав. Змерз я, та й сил немає.
Ліда зауважила, що борщ він їв без апетиту, чай випив. Якось підозріло він хитався, обличчя червоне, але на гульвісу не схожий.
– Мені б прилягти Лідо, щось не зовсім добре я почуваюся…
Вона показала йому на диван, де лежала подушка, швидко принесла ковдру, а він уже лежав на дивані із заплющеними очима.
– Втомився, треба ж як його швидко зморило, – накриваючи його ковдрою, думала Ліда.
Сама вона лягла в спальні, прокинулася дуже рано, і застала Ігоря з високою температурою. Вона поставила йому градусник, температура дуже висока, але вона ж усе таки медсестра.
Ігор трохи прийшов до тями, але була слабість, навіть не міг підняти голову.
– Та-а-к, мабуть дуже змерз мужик, – подумала Ліда, і присівши з кухлем чаю та баночкою меду, напоїла його з ложечки.
Він знову заснув…
Ліда поїхала на роботу, треба було відпроситися, не залишати ж на весь день одного його слабого. Два дні вона дбайливо виходжувала Ігоря, і він уже розповів їй про себе:
– Був я одружений, але три роки тому розлучилися з дружиною. Не було у нас останнім часом жодних стосунків, перегоріло все, пішла вона до іншого.
Дочка доросла і зібралася заміж, я навіть познайомився з її нареченим, хороший хлопець їй начебто трапився. Ми навіть на рибаловлю разом з ним з’їздили. Дав я їм грошей на весілля, через два тижні одружаться.
Ліда більше мовчала і слухала, їй і розповісти про себе особливо не було чого. Ігорю сорок сім років, неспішний, впевнений, не красень, звичайний чоловік із сірими очима і робочими руками.
Через три дні Ігорю стало легше і він зазбирався додому.
Погода стала теплішою.
– Дякую, господине. Я б ще в тебе полікувався, – ніяково сказав Ігор. – Але машина на дорозі стоїть, переживаю, щоб ніхто в неї не заліз.
До побачення, Лідо…
Він трохи притримав її руку, потім відкрив двері і вийшов.
Ліда стояла на ґанку й дивилася, як іде Ігор до траси. Він їй дуже сподобався.
– Нічого такий Ігор, говорить правда багато, але мені здається, це від збентеження, щоб не було між нами незручних пауз.
Ну та гаразд. Пішов та й пішов, правда, обіцяв зателефонувати, — думала Ліда, збираючись на роботу.
…Минув час, а дзвінка від Ігоря так і не було. Ліда вже почала забувати цю історію…
…Якось у суботу Ліда прокинулася рано. Вона встала з ліжка, потягнулася і виглянуло у вікно.
– Яка ж хороша погода! – посміхнулася дівчина.
Ліда зробила собі запашну каву, приготувала омлет і гарненько поснідала.
– Ну все, тепер до роботи! – сама собі сказала вона.
Ліда ще вчора вирішила зробити генеральне прибирання в будинку.
Вона вже майже поприбирала і дістала з духовки пиріг з яблуками.
Раптом хтось наполегливо постукав у двері.
– Зараз! – гукнула Ліда, загортаючи пиріг рушником.
Вона відкрила двері і рота відкрила від несподіванки.
За порогом стояв Ігор з букетом квітів.
Він ніяково посміхаючись, дивився на Ліду і простягнувши їй квіти, промовив:
– Нічого, що я без запрошення? Я загубив твій номер телефону, який ти написала мені на папірці.
Мабуть випустив на дорозі, коли порався з машиною. Та ще й в рейсі був, учора тільки приїхав…
– Нічого нічого! У мене якраз пиріг із яблуками, тільки з духовки тільки, проходь, – ледве стримуючи радість, сказала Ліда.
Вона переживала, що Ігор почує, як стукає її серце.
Сьорбнувши чаю з чашки і, зʼївши шматок пирога, Ігор захоплено сказав:
– Не пиріг, а смакота, давно я такого не їв! Яка ж ти хороша господиня, Лідо. Чисто, затишно, тепло і смачно. Я ще тоді помітив…
– Ну що ти мене бентежить Ігорю, я така ж господиня, як і всі жінки, – зашарілася та.
– Ні, не як усі. Ти вже мені повір, я чоловік і знаю, що говорю. Це тобі здається, що всі жінки хороші господині. Ні, не всі. А я ж до тебе з діловою пропозицією…
– З якою такою пропозицією, та ще й діловою? – трохи збентежено запитала вона.
Ігор, підвівшись і трохи соромлячись, серйозно промовив:
– Лідо, ти може подумаєш, що я поспішаю, бачилися ми мало і то я слабий був.
Але я весь цей час тільки й думав про тебе. Я пропоную об’єднатися з тобою. Ой, щось не те я говорю…
Ну одним словом, подобаєшся ти мені дуже, а може навіть закохався я, причому сильно!
Я довго думав над цим і вирішив, що ми повинні жити разом, та й одружимося звичайно…
Якщо ти не проти? Як ти на це дивишся?
Ліда дивилася на нього злякано, потім на її обличчі з’явилася усмішка:
– Ну, як я дивлюся на це? Позитивно я дивлюся і дуже навіть згодна! Я теж думала про тебе. Як ти думаєш, Ігорю, а може це все-таки воно? Кохання? Все ж таки воно існує?
– Ще й як існує! Це точно кохання, Лідочко! І живе це кохання на краю нашого міста, в цьому будинку!
І чоловік ніжно обійняв свою кохану Ліду…
