Життєві історії

Ольга їхала в автобусі. Вона щойно була на цвинтарі, відвідувала батьків… На душі було сумно. Автобус повернув до міста. Ольга вийшла на найближчій зупинці у передмісті. Жінка йшла по вулиці зі старими двоповерховими будинками і боязко думала, що вже й не знайде свого рідного будиночка. Не знайде місця, де пройшла найщасливіша пора її життя… – Ти когось шукаєш? – раптом пролунав поряд чийсь голос. Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку. – Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш… Ольга придивилася до жінки й застигла від несподіванки

На душі в Ольги було сумно, як завжди буває після відвідин цвинтаря. В автобусі разом із нею їхали ще кілька людей. Всі у своїх думках.

Автобус завернув з окружної дороги до міста. За вікном потяглися одно та двоповерхові будинки околиці. Незабаром і вони зникнуть, а на їхньому місці виростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерховими будинками.

Ольга, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці.

А раптом, коли вона наступного разу приїде, район, де вона виросла, піде в минуле?

Вона йшла вулицею з облупленими приземкуватими двоповерховими будиночками і тривожно думала, що не знайде свого будинку, де пройшла найщасливіша пора її життя.

Скла в більшості вікон не було, двері під’їздів відчинені. Мешканців вже виселили у нові квартири. Порожньо, тільки машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Оля зраділа йому, як давньому другу.

Без мешканців будинок здавався порожнім, не живим. Збереглася лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А за два будинки від нього вже виднілася стріла підйомного крана. Ось-ось знесуть і цей будинок.

Оля заплющила очі й ніби побачила маму у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчаток, які граються у дворі. З відкритих вікон чувся дзвін посуду, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі бубонів телевізор. З вікна тітки Наталі лунав їй різкий голос. Вона сварилася до свого чоловіка-гульвіси.

– Олю, обідати! – пролунав з далекого минулого дзвінкий голос мами.

Оля стрепенулася й розплющила очі. Немає ні мами, нікого, тільки порожні вікна байдуже дивляться на неї темрявою…

Але Оля вже не може зупинитись і згадує, згадує…

…– Олю, ходи обідати! – гукає у вікно мама.

І вона біжить щербатими сходами на третій поверх, забігає в квартиру і ще в коридорі чує мамин голос:

– Мий руки й за стіл!

А тато сидить між столом і холодильником і читає газету в очікуванні, коли всі сядуть обідати.

Оля так швидко згадала це, навіть відчула запах борщу. З очей потекли сльози, лоскочучи шкіру. Кінчиками пальцями вона провела під очима, скидаючи їх.

А ось вона з портфелем йде до школи. Не встигла відійти від будинку на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт ніг Юрка.

– Олю, почекай! – гукає він.

Наздогнав, пішов поряд.

– Даси алгебру списати?

– А чого ввечері не зайшов? – запитала Оля.

– Твоя мама дивиться на мене так підозріло, ніби переживає, що я заберу щось.

– Не вигадуй, – Оля повернула голову і подивилася на профіль Юрка.

Он як змінився за літо, вимахав. Темне волосся вицвіло на сонці, засмага…

Коли він став таким? Оля впізнавала і не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрка, який жив у тому самому під’їзді, на першому поверсі. Побачив її у вікно і вибіг услід.

Юрко відчув погляд Олі, теж глянув на неї. Оля не встигла відвернутися. Погляд очей чайного кольору, щоки та вуха почервоніли, серце стрепенулося.

– Ти куди вступатимеш? – раптом запитала Оля.

– В інститут. Після закінчення піду інженером, а потім стану директором і все зміню тут.

– Що, справді? – здивувалася Оля. – Ніколи не чула, що хтось мріяв стати директором.

– Не віриш? А ось побачиш, – впевнено сказав Юрко.

– Про інженера зрозуміло, а навіщо тобі тут працювати? Підприємство наше ось-ось закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати, – безтурботно зауважила Оля.

– Його ніколи не закриють. Без нього багато людей опиняться на вулиці, – серйозно сказав Юрко. – А ти?

– А я вступлю в університет, тільки не тут, а в іншому місті. Буду перекладачкою, побачу багато країн.

Останньої неділі вересня вони всім класом поїхали до однокласника на дачу відзначати його день народження.

Дача неподалік міста, на березі річки. Під ногами шаруділо золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь порідліле листя.

Батьки з дівчатами накривали стіл у саду. А хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розбрелися лісом. Там Юрко вперше поцілував Олю.

Який це був рік! Обоє раптом подорослішали, шаленіли від кохання, до знемоги обіймалися і цілувалися. Якось мама Олі чергувала в нічну зміну в лікарні, а батько теж затримався. Юрко прийшов до Олі списати завдання.

Тоді все й сталося швидко, незручно. Обоє розгублено дивилися один на одного, не знаючи, що роблять. Оля взяла з Юри обіцянку, що це більше не повториться. Засмучений Юрко кивнув і пішов. Наступного дня вони йшли до школи разом, але мовчали всю дорогу, не знаючи, про що говорити.

Лише за кілька днів змогли поговорити про це.

– Ми закінчимо школу й одружимось, – сказав Юрко.

– Але я поїду, – тихо нагадала Оля.

– А ти не їдь, – попросив Юрко.

Тоді вперше вони посварилися.

На різдвяному святі в школі Оля випадково побачила, як у напівтемному класі Юрко цілувався з Оленкою.

Оля заплакана побігла додому. Почалися зимові канікули, і стало легко уникати Юрка. Але він прийшов до Олі додому.

– Ти уникаєш мене, чому? – запитав він.

– У тебе тепер є Олена. Я бачила, як ви цілувалися, – тихо сказала Оля, щоб у сусідній кімнаті не почули батьки.

– Вона сама полізла цілуватися, – виправдовувався Юрко.

Оля знала Оленку, знала, що вона не втрачала жодного гарного хлопця. А Юрко став справді гарним. Оля шаленіла від ревнощів.

Але час минав, поряд з Юрком вона більше не бачила Оленку. Й Оля заспокоїлася.

Весь одинадцятий клас вони були разом. Їх непереборно тягнуло один до одного, але вони стримували себе, намагалися стати просто друзями як раніше.

Після останнього дзвоника всім класом поїхали на природу. Посиділи, а потім Оля з Юрком непомітно втекли у ліс. І знову цілувалися…

– Не їдь, можна й у нас вчитися, – знову почав Юрко.

– Поїхали зі мною, – замість відповіді запропонувала Оля.

– Навряд чи мене відпустить мати. У батька серце. І тут хороша практика. П’ять років пролетять швидко. Ти повернешся і тоді…

…До іспитів готувалися разом, поки батько Юрка не прийшов одного разу раніше з роботи і не застав їх за поцілунком. Він нічого не сказав, прикрив двері.

Але до кінця іспитів сидів удома на лікарняному. Юрко більше не ходив до Олі.

А після випускного його одразу відправили до бабусі в село допомогти з городом. Юрко навіть не зміг провести Олю на навчання.

Спочатку вони зідзвонювалися часто, по кілька разів на день. Але батьки обох сварилися, що надто багато грошей йде на телефонні розмови. Зв’язок був не такий, як зараз.

Стали дзвонити рідше один одному, а потім Юрко одружився з Оленкою. Як Оля пережила, вона не пам’ятала, мало не завалила сесію. Через рік теж почала зустрічатися з хлопцем, на останньому курсі вийшла за нього заміж. Але швидко зрозуміла свою помилку і розлучилася.

Оля працювала перекладачкою, часто їздила за кордон, стала вся така міська.

Коли батька не стало, вона забрала маму до себе. Вони продали квартиру, у батька в банку були деякі заощадження.

Оля взяла кредит, і вони з мамою купили квартиру у спальному районі.

Два роки тому мами не стало. Оля привезла її сюди і поховала поряд із батьком. Щороку приїжджала, доглядала могилки. Юрка вона не бачила. Він давно переїхав зі старого будинку…

…– Ти когось шукаєш? – раптом пролунав голос поруч.

Оля озирнулася й побачила якусь стареньку жінку.

– Давно я вже спостерігаю за тобою, – сказала та. – Стоїш все, дивишся, розглядаєш…

Ольга придивилася до неї й застигла від несподіванки.

– Тітко Наталю?! – впізнала вона в старенькій колишню сусідку.

– Так. А ти хто така? Щось не пригадаю тебе, – старенька підсліпувато примружилася.

– Я Ольга, Оля. Жила у цьому будинку на другому поверсі. Пам’ятаєте мене?

– Оля? Не впізнала. Ти ж начебто виїхала, матір забрала з собою.

– Так. Приїхала на могилку до батьків.

– Значить, Анастасії теж не стало, – бабуся перехрестилася. – Давно?

– Два роки тому, – зітхнувши, відповіла Оля.

– Змінилася ти, прямо не впізнати. А я ніяк не піду в засвіти. Не бере мене Господь до себе, – вона покивала головою. – А я часто приходжу сюди. Квартиру хорошу дали, гріх скаржитися. А звикнути не можу. Все там чуже.

Усе життя тут прожила. Думала, й не стане мене тут, проведуть мене всі сусіди. Але он як вийшло. Роз’їхались усі, хто куди. Будинок знесуть. Набудують нових. Що це за життя? Сусіди один одного в очі не знають. Прости, Господи.

Бабуся перехрестилася.

– А Юрко ж таки став директором нашого підприємства. Так. Це він все й придумав – зносити старі будинки і будувати нові. Не знала? Його це ідея. Каже, що так краще. А кому краще? Ой, заговорилася я. Дочка шукатиме мене, мабуть, сваритися буде…

Неподалік зупинився чорний джип. З нього вийшов високий чоловік у строгому костюмі, і ще один, старший і нижчий на зріст. Молодий щось пояснював старшому, жестикулюючи руками.

– А ось і він, Юрко. Тут, як тут. До нього так просто тепер не під’їдеш. Поважним став. Піду, спитаю, коли будинок знесуть, щоб встигнути попрощатися.

Бабуся подріботіла до чоловіків.

Оля не стала чекати, чим закінчиться зустріч, квапливо пішла геть. А серце стрепенулося. Думала все минуло давно, а побачила і зрозуміла, що нічого не минуло, ні кохання, ні образа.

Їй розхотілося гуляти містом, вона сіла в автобус і поїхала в готель. А там лягла на ліжко й розплакалася. Наплакавшись досхочу, Оля заснула. Прокинулася вже ввечері. За вікном майже стемніло. Оля причепурилася і вирішила спуститися в ресторан перекусити. Від самого ранку нічого не їла. Та й нестерпно сидіти у номері одній. Серед людей легше…

Оля одягла сукню, востаннє подивилася в дзеркало, і тут хтось постукав у двері. Вона відкрила й оторопіла – перед нею стояв Юрко з букетом квітів.

Високий красивий, дорослий Юрко. Вона так часто уявляла їхню зустріч, а тут розгубилася, застигла.

– Ну, привіт, Олю. А я думав, мені здалося там, біля будинку. Баба Наталя сказала, що ти приїхала. Не дивуйся. Окрім готелю тобі нема де тут бути. Я дізнався. Знайти тебе не складно було. Щоправда, прізвище в тебе інше. Заміжня?

Оля не відповіла. Вона все ще не могла повірити, отямитися. Ось він, Юрко, стоїть навпроти, тільки руку простягни.

– Ти кудись збиралася? – він окинув її ладну фігуру в чорній вузькій сукні.

– Повечеряти, – сказала Оля.

– Постав квіти у вазу і ходімо.

Юрко тримався впевнено, тільки очі чайного кольору напружено дивилися на Олю. За столиком ресторану вони пили приємне ігристе і розмовляли. Тихо грала музика. Людей в залі було небагато.

– Я знав, що рано чи пізно ми зустрінемося. Ти гарно виглядаєш. Заміжня? – повторив Юрко своє запитання.

– Це ти одружився. На Оленці. Чому ти перестав дзвонити? – запитала Оля.

– А що я міг тобі запропонувати? Убоге житло в такому ж старому будинку, в якому ми з тобою виросли? Студент без грошей. Думав, що так краще. Ти в місті, де багато всього, гарна, – Юрко помовчав.

– А Оленка… Був я з нею один раз. Недобре було дуже, коли батька не стало. А вона набрехала, що завагітніла. Але я швидко розібрався, що обманула. Щоправда, ми з нею ще якийсь час жили разом, намагалися жити принаймні. Але потім все ж таки розлучилися без взаємних претензій один до одного. А ти? Для чого приїхала? На батьківщину потягнуло?

– Ні. До батьків на могилку. Я на зло тобі теж вийшла заміж, але швидко зрозуміли, що ми не підходимо один одному і ми розійшлися через рік. Дітей не встигли народити. Ти молодець, домігся того, про що мріяв.

– Так. Тільки не всім подобаються мої реформи. Місто має бути розвиненим, цікавим, красивим, врешті-решт. Щоб не тільки старі люди спокійно доживали свого віку, а й молодь залишалися жити і працювати тут, а не їхали кудись.

– А я стала перекладачкою, працюю з іноземцями, часто виїжджаю за кордон. Навіть книги перекладаю, – сказала Оля.

– Домоглися ми з тобою всього, а щастя в обох немає. Як так вийшло, Олю? Чому? Недолугі були, молоді. Але й тепер не старі. Не пізно розпочати спочатку. Адже не просто так ми з тобою зустрілися за стільки років?

– Спочатку? А що робити з минулим? З пам’яттю? – запитала Оля.

– А нічого. Нас колишніх немає. А що заважає стати щасливими зараз? – Юрко не зводив очей з Олі.

Вони провели ніч у її номері. Рано вранці задзвонив його телефон.

– Візьми слухавку, нарешті, – сказала Оля.

Поговоривши, Юрко став одягатися.

– Мені треба їхати. У тебе колись поїзд? Я постараюся приїхати, ні, я обов’язково приїду провести тебе. Але я більше нікуди тебе не відпущу. Я приїду до тебе.

Ольга ще полежала в ліжку, роздумуючи над його словами. Тоді, закоханий, він зник з її життя. А зараз? Вони провели ніч і тільки.

У неї робота, друзі. І як вони будуть між містами? Можна поміняти квиток і поїхати раніше. Оля встала, прийняла душ, швидко зібрала речі й поїхала на вокзал.

Але коли до відходу поїзда залишилося хвилин п’ятнадцять, раптом поїхала на підприємство.

– Не можу я ось так взяти й поїхати. Я не можу знову жити спогадами. Якщо поїду, шкодуватиму все життя… – думала вона всю дорогу до заводу.

– Юрій Володимирович зайнятий, у нього нарада, – сказала молоденька секретарка, схожа на модель з обкладинки гламурного журналу.

– Не хочу, щоб він дістався їй. Я заслужила на щастя, – Оля рішуче потягнула двері кабінету на себе.

За довгим столом просторого директорського кабінету сиділи чоловіки. На чолі стола стояв Юрко і про щось палко говорив, розмахуючи руками. Він побачив Олю і замовк.

– Перерва п’ятнадцять хвилин, – сказав він.

Коли всі вийшли з кабінету, Юрко підійшов до Олі.

– Ти не поїхала? – запитав він.

– Я хотіла ще раз побачити тебе.

– От і добре. Без роботи не залишишся, я тобі обіцяю. У мене будинок великий, а господині нема. Ми маємо бути разом, – тихо додав Юрко.

– Юрко… – почала Ольга і замовкла.

Вона дивилася в його очі чайного кольору і розуміла, що нікуди вона більше не поїде, просто не зможе…

Вам також має сподобатись...

Сергій посварився з матірʼю і пішов на цвинтар провідати свого батька. Його не стало рік тому… Було тихо. Сергій дістав із кишені цукерки й поклав поряд з хрестом. – Як же ж мені тебе не вистачає, тату, – промовив він. – Навіть порадитися немає з ким. Мати тільки командує. Тату, тату, от би з тобою поговорити… Сергій ще трохи побув на кладовищі і пішов додому маленькою стежкою. – Сергію! – раптом гукнув його хтось. – Почекай! Сергій обернувся і застиг від несподіванки

Михайло з Вірою приїхали в гості до тещі. – Я трохи побуду, Віро, і поїду. Дуже багато роботи. Добре? – сказав по дорозі Михайло. – Звісно, – погодилася дружина. Приїхавши, вони попили чаю, і Михайло зазбирався. Вже на виїзді з села, він зрозумів, що забув телефон на маленькому столику, що стояв неподалік альтанки. Він розвернувся і під’їхав до будинку тещі. Жінки так і сиділи у садку. Він вирішив забрати телефон і непомітно піти, як раптом почув і голоси тещі та дружини. Вони розмовляли. Михайло прислухався до розмови і застиг від почутого

Ольга прокинулася від дивного шуму. Вона прислухалася, звідкись знизу лунав сильний гуркіт. – Євген, ти чуєш? – сказала вона до чоловіка. Чоловік протер очі і теж прислухався – знизу справді долинали якісь звуки. – Подивися, хто там, – пошепки промовила Ольга. Євген схопився з ліжка і, накинувши на себе халат, вийшов за двері. Жінка з трепетом почала прислухатися до кроків чоловіка, які невдовзі стихли. Кілька хвилин жінка чекала на чоловіка і, не дочекавшись, вирішила сама сходити і глянути, що там відбувається. Ольга обережно спустилася на перший поверх, зайшла на кухню і застигла від побаченого

Михайло привів у батьківську хату молоду дружину Галину. Одразу після весілля Галя взялася хазяйнувати. Попросила Михайла город виорати. Місця багато, а земля пустує. Старша сестра Михайла, Леся тільки посміювалася з того всього. Але восени Галя з Михайлом зібрали хороший врожай. І він вийшов більший, аніж в Лесі! А наступної весни Галя ще й квіти розводити почала. Краса біля будинку неймовірна! – Теж хочу таке! – прибігла Леся до свого чоловіка. А якось вона зайшла до Михайла в гості, глянула на стіну й очі вирячила від побаченого