Люба стояла перед батьками, похиливши голову.
Сьогодні Іван приходив до них свататися.
Батько навіть не дав хлопцю договорити й одразу вказав на поріг.
А після цього покликав дочку:
– Що, у всьому селі нормального хлопця знайти не змогла?! У нього і мати з «привітом» була, і батько не кращий.
У лісництві працював, а паркан коло будинку з гнилих стовпчиків стояв! Їли тільки те, що на городі виросло. Єдиний синок узимку черевиків нормальних не мав, а влітку босоніж бігав. Нормального взуття дитині купити не могли!
– Та це було двадцять років тому. А зараз Іванко і будинок відремонтував, і огорожу, і кухню літню збудував. А ще він вивчився у місті на електрика, і всі в селі, у кого щось там зробити по світлу треба, то одразу Іванка кличуть. Ти сам же ж його торік і запрошував! – намагалася заперечити дочка.
– Навіть слухати тебе не хочу! Вечорами тепер вдома сидітимеш. З роботи – додому, і ні кроку з двору. Зрозуміло? Жінко, – звернувся він до дружини. – Телефон її візьми і сховай.
Але Люба з Іваном вечорами все одно спілкувалися.
А через тиждень після невдалого сватання Люба непомітно спакувала у дві великі сумки свої речі і вночі, коли батько з матір’ю спали, передала їх хлопцеві через вікно, а потім і сама вискочила на вулицю.
На роботу дівчина вже пішла з будинку Івана. А біля сільради на неї чекала мати.
– Батько сказав передати, що, якщо ти сьогодні додому не повернешся, він тебе більше знати не хоче і дочкою не вважатиме…
– Мамо, я Іванка люблю, ми все одно одружимося. Не захочете знатися зі мною – як бажаєте. У вас дуже вже застарілі погляди на життя, так що отак!
Люба з Іваном і справді одружилися. Реєструвала їхній шлюб в сільраді Віра Федорівна – рідна тітка Люби.
Під час церемонії вона жодного разу не посміхнулася молодятам, швидко прочитала текст і видала їм документ.
Батько слова свого дотримав: до дочки й зятя не ходив.
Зустрівши їх на вулиці, відвертався. І дружині сказав з дочкою не спілкуватися. Навіть коли Люба народила первістка – Миколу – батьки не привітали доньку й зятя і не прийшли подивитися на онука.
Кілька разів мати з вікна бачила, як Люба з візочком проходила повз їхню хату. Вона йшла із сином у магазин.
Хотіла мати вискочити на вулицю, але побоялася порушити заборону чоловіка.
Та й сама вона небажаного зятя не любила, а на дочку досі була сердита.
Іноді сусідки чи просто односельці у магазині намагалися їй розповісти про те, як живе її дочка, але вона такі розмови різко зупиняла.
Тож онука свого, Миколу бабуся побачила лише через сім років, коли Люба з Іваном вели його, ошатного, з яскравим букетом осінніх айстр, до першого класу сільської школи.
І знову не вийшла надвір, щоб познайомитися з онуком.
А взимку стався випадок, який змусив Любу прийти до батьків…
Хлопці поверталися зі школи і бігли повз магазин. Біля нього стояв дід Миколи, Василь із двома чоловіками.
Хлопці почали кататися з крижаної гірки метрів за десять від магазину.
Микола вирішив теж з’їхати, але в якийсь момент не втримав рівноваги.
Діти підбігли до чоловіків, що стояли біля ґанку, і попросили покликати фельдшера.
У цей момент Василь відвернувся і пішов геть. Допомогли хлопцеві сторонні люди.
Фельдшер наклав шину на руку і направив Миколу в районну лікарню на рентген. Іван одразу відвіз сина до лікаря.
А ввечері Люба вперше за дев’ять років зайшла на подвірʼя батьківського дому. Вона зайшла на кухню – батьки якраз вечеряли.
Подивившись на батька, вона сказала:
– Я тебе знати не хочу…
Потім обернулася й пішла.
Коли Микола навчався у другому класі, Люба народила доньку – Оленку.
А взимку трапилося нещастя – будинок Івана та Люби загорівся… Винесли тільки документи.
Олена стояла, тримаючи на руках загорнуту в ковдру тримісячну доньку і дивилася, як зникає те, що будувалося з такою любов’ю.
Іван з Миколою стояли поруч.
– Нам треба десь переночувати, а завтра вирішуватимемо, що робити, – сказав Іван. – Ходімо до твоїх.
– Батько не пустить, – відповіла Люба.
– Пустить, – впевнено сказав Іван. – Не зовсім він вже.
Але Люба мала рацію – Василь не дозволив їм навіть переступити поріг.
– У моїй хаті чужим не місце, – сказав він, дивлячись на Любу, що тримала на руках дочку, на Миколу й Івана.
– Васильку! – почувся за спиною батька голос матері.
Вона плакала.
Але той щільно зачинив двері.
Прихистила їх сусідка – самотня жінка похилого віку Валентина Степанівна.
– Живіть поки що, – сказала вона.
Прожили вони у Степанівни майже два роки.
Навесні Іван розчистив згарище.
На роботі йому дали матеріальну допомогу, колеги допомагали хто чим міг.
Іван купив матеріали й у травні почав будуватися. Були б гроші, справа, звісно, пішла б швидше. Але Іван наполегливо зводив стіни будинку. Кожна зароблена копійка йшла у справу.
Того літа, коли йшло будівництво, Любі довелося багато працювати на городі. Вона намагалася виростити і зберегти якнайбільше, щоб купувати в магазині тільки найнеобхідніше. Вона навіть завела козу й кроликів, хоча раніше навіть не думала про це.
У свій будинок вони змогли заселитися аж восени, наприкінці жовтня, коли ранкові заморозки вже покривали калюжі льодом.
Цієї зими важко заслабла Валентина Степанівна. Майже три тижні пролежала вона у ліжку. Люба виконувала всі процедури. Вона топила піч у будинку сусідки, приносила їй гарячу їжу, допомагала вмитися і переодягнутися.
– Додала я тобі клопоту, Любо, – говорила Валентина Степанівна.
– Нічого страшного, головне, одужуйте. Зараз Миколка вам молока принесе.
І справді, хвилин через п’ять прибіг Микола:
– Бабусю, мама сказала, щоб ти молоко одразу випила, поки тепле.
Так вони й жили.
І ось Миколі вже чотирнадцять. Зростом він батька наздогнав, над верхньою губою вусики вже є. І Оленка теж підросла – допомагає матері на городі смородину збирати.
Якось наприкінці липня біля їхнього будинку з’явилася мати Люби. Підійшла, зупинилася біля паркану. Чує:
– Бабусю, я воду в бочку налив, увечері прийду сам все поллю.
– Дякую, Микольцю, дякую, внучику, – відповідає Степанівна.
Люба побачила матір, підійшла.
– Батько дуже заслаб, одну сторону не відчуває, не може говорити. Три дні як із лікарні привезли. Не впораюся я сама – і він, і дім, і город. Прийшла б, допомогла, – сказала мати.
Люба подивилася на матір:
– А ви мене допомагати не навчили. Не прийду я.
– Люба, це ж твій батько! Рідня ж!
– У мене рідня – чоловік, діти, і Степанівна нам усім рідня. Не прийду я, – повторила Люба.
Вона обернулася, покликала дочку, пішла собі на город.
А їй услід стояла й дивилася заплакана мати…
