Життєві історії

Сергій Миколайович приїхав у рідне село, де він народився. Він вирішив попрощатися… Чоловік добре знав, що будинок його дитинства, був проданий покійними батьками, і давно вже знесений. Він припаркував машину неподалік від місцевого базарчика і вирушив у бік своєї рідної вулиці. По дорозі був квітковий кіоск. – Квітів купити, чи що? – раптом подумав Сергій Миколайович. Усередині кіоску сиділа продавчиня пенсійного віку. – Що шукаємо, юначе?! – грайливо звернулася вона до нього. – Дружині, чи коханці? Ой стривай, любий, це ти чи що?! – Не зрозумів? – здивувався Сергій Миколайович. Чоловік не знав, що й думати

Сергій Миколайович приїхав у рідне село, яке знаходилося зовсім поряд з його містом, прощатися…

Було Сергію Миколайовичу сімдесят років.

Чоловік добре знав, що будинок його дитинства, проданий покійними батьками, і давно вже знесений.

Ще років двадцять тому йому хтось сказав, що на місці цього будинку, за величезним залізним парканом, стоїть тепер невеликий завод із виробництва залізобетонних виробів.

А ось з іншого боку вулиці ще залишилися будинки його колишніх сусідів.

Але власники тих будинків теж змінилися, і не лишилося там уже нікого зі старожилів.

Тому Сергій Миколайович раніше туди і не поспішав їхати.

Але тепер…

Тепер йому дуже захотілося знову опинитися на рідній вулиці дитинства.

Чому йому цього захотілося?

А тому що він точно знав – прийшов час прощатися із цим світом…

А з чого розпочинався його світ?

Правильно – з дитинства.

Ось із цього місця і треба починати прощатися…

…Припаркувавши машину неподалік від місцевого базарчика, якого раніше на цьому місці точно не було, Сергій Миколайович вирушив у бік своєї рідної вулиці.

– Квітів купити, чи що? – майнула раптом думка у його голові, коли він побачив квітковий магазинчик. – Купити, а потім пробратися на цей завод, і покласти їх там, десь…

Подумав і самому стало смішно. Уявив, як він покладе букет, і його одразу затримають охоронці. І розпитуватимуть – що це за дивний перформанс він влаштовує?

Усередині квіткового кіоску сиділа продавчиня пенсійного віку.

Сергій Миколайович крізь вітрину бачив, як вона ліниво спостерігала за людьми.

– Що шукаємо, юначе?! – грайливо звернулася вона до Сергія Миколайовича, коли той зайшов у кіоск і застиг навпроти неї. – Квіточок мабуть хочете купити? Дружині, чи коханці?

– Якій ще коханці? – хмикнув той. – Мені, пані, потрібні такі квіти, щоб я міг покласти їх на могилку…

– Пластмасових квітів ми не продаємо, – завчено відповіла жінка. – І гвоздик у нас також немає. Але можу запропонувати вам живі айстри. Недорогі. У вас там хто лежить?

– Дитинство моє там лежить, – спокійно відповів Сергій Миколайович.

– Хто? – продавчиня уважно почала розглядати дивного покупця, намагаючись зрозуміти, пожартував цей чоловік, або він трошки не в собі.

– Так-так, – усміхнувся їй Сергій Миколайович. – Дитинство там моє поховане…

– У якому сенсі – дитинство? – перепитала жінка.

– Хочу я квіточки покласти на тому самому місці, де колись стояв мій будинок, де я виріс.

– А що, вашого будинку вже нема? – розгублено спитала жінка.

– Давно вже.

– І що там тепер?

– Кажуть, завод якийсь. Який залізобетонні вироби виготовляє. Для будівництва.

– Завод? – вона все ще дивилася на нього з підозрою. – Це наш завод? Який – місцевий?

— Ну, якщо й ви місцева, то виходить, ваш, — кивнув він.

– Стривай, любий… – одразу перейшла жінка на «ти», і стала уважно розглядати покупця. – Я щось не розумію… Ти хочеш сказати, що ти жив у тому самому будинку, на місці якого стоїть тепер цей завод?

– Так.

– І хто ти тоді? – вона почала дивитися на нього ще уважніше.

– Не зрозумів? – здивувався Сергій Миколайович. – Що значить – хто я?

Чоловік не знав, що й думати.

– Як тебе звуть? Бо ж я теж народилася і виросла в будинку, що стояв, і стоїть досі навпроти твого колишнього будинку.

– Хіба? – тепер і Сергій Миколайович почав розглядати поглядом цю жінку, намагаючись знайти в її образі хоч якісь знайомі риси. – А як вас звуть?

– А тебе?

– Я Сергій.

– Сергійко… Це ти? – вона навіть рота відкрила від неймовірного здивування. – А я – Валя… Валентина я… Стривай…

Вона дивилася на нього, як на привида.

– Але ж я думала, що немає тебе давно…

– Як немає? – здивувався той. – А де я?

– Де-де… Там… – вона показала пальцем вгору. – Ти ж, люди говорили, начебто слабий дуже був? Та так занедужав, що одного разу… Той…

– Слабий я був, так, – невдоволено кивнув чоловік. – Але я вибрався. Пощастило мені.

– Та бачу я, що пощастило! – радісно посміхнулася, нарешті вона. – Он ти який – живий і здоровий! Господи. А ми тебе тут усе поховали. Навіть часом раніше, коли ще тут жив дехто з наших сусідів, поминали тебе. Царство небесне, казали. А ти… Усіх нас обманув! Ти хоч пам’ятаєш, як ми з тобою вдвох купалися у нашому озерці?

– Звісно, пам’ятаю… – Сергію Миколайовичу раптом здалося, що він впізнає цю Валентину, з якою вони, малими, бігали потай від батьків купатися на місцеве озерце.

– А його теж засипали, – чомусь, засміялася вона. – Коли почали будувати це заводик, одразу й засинали. – Ох, Сергію…

Вона не втрималася, і погладила його по голові, як дитину.

– Він живий, виявляється… А тепер на нашій вулиці нікого з колишніх не залишилося. Все змінилося, і мешканці змінилися, роз’їхалися.

Як цей завод з’явився, люд почав тікати.

Шуму від нього, пилу…

Одна я з наших залишилося. Живу і чекаю, коли нашу сторону будинків теж почнуть зносити. А ти, значить, вирішив провідати своє дитинство?

– Ага. Провідати, а заразом і… Попрощатися.

– Навіщо – попрощатися?

– Як навіщо? Давно я хотів сюди приїхати, і ось зважився. Подумалося мені, а раптом мене скоро не стане…

– Тебе? – вона чомусь знову засміялася.

– А чого це ти смієшся? – невдоволено спитав Сергій Миколайович. – Мені що, піти в засвіти вже не можна?

– Та як же ж ти тепер підеш, якщо ти щойно народився?!

– Що значить – щойно народився?

– Так тебе ж вся наша вулиця вважала небіжчиком. А тепер ти взяв і ожив! Ти що не розумієш?

– Що? Я не розумію?

– Те, що тебе тепер на тому світі ще довго до себе не прийматимуть. Років дванадцять точно житимеш. А потім, може, ще дванадцять.

– Це чому?

– Та тому що! – вона все посміхалася. – Якщо ти сьогодні знову народився, то в тебе почався новий життєвий цикл. Тож вдало ти своє дитинство провідав. Вчасно. Взяв і народився заново. Ну, а тепер, що ж, іди, поблукай по нашій вулицею, згадай, все що тобі потрібно.

Але квіти нікуди класти й не думай. Вигадав, теж.

– А що, думаєш, не варто? – усміхнувся і він.

– А навіщо тобі ховати своє дитинство? Хоча, можеш взяти квіточки, і просто подарувати його нашій вулиці. На, тримай.

Вона простягла йому скромний букетик хризантем.

– Скільки з мене? – спитав він діловито.

– Та нічогісінько! – махнула вона рукою. – Іди вже, гуляй, дихай дитинством, новонароджений.

І вона знову радісно засміялася…

Вам також має сподобатись...

Олена повернулася додому з роботи. Жінка зайшла в квартиру і помітила, що у них гості – на кухні сиділа свекруха і мило розмовляла із своїм синочком. – Доброго вечора, Наталія Василівна! – привіталася Олена з свекрухою, поцілувала чоловіка у щічку. – Я у ванну, а потім приготую щось вечеряти! Дівчина прийняла теплу ванну і коли вийшла, то свекруху не побачила. – А де Наталя Василівна? – спитала у чоловіка дівчина. – Не знаю, – байдуже відповів Олександр. – Наче десь тут ходила. Можливо вже пішла. Олена задоволено посміхнулася, увійшла до спальні і… застигла від побаченого

Вероніка повернулася додому ближче до півночі. Сьогодні вона з подругами у кафе відзначала свій день народження. В коридорі її зустрів чоловік. – Чому так довго? – невдоволено пробурчав Михайло. – Та дівчатка подарували кругленьку суму грошей. Ось і вирішила їм віддячити, продовживши святкування, – сказала Вероніка. – І скільки вони подарували, що ти вирішила все спустити на них? – запитав Михайло. – Ось! – жінка простягла конверт чоловіку. – Ого, – заглянувши у конверт сказав Михайло. – Я тобі ані копійки з них не дам! – Як не даси?! Це ж мені подарували, – Вероніка здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

– Олено, уявляєш, Вадим пішов від дружини, – несподівано повідомила подрузі Вероніка. – Невже? Не чекала… Скільки він тебе годував обіцянками? – запитала Олена. – Чотири роки, – тихо відповіла Вероніка. – Дивно… Я була впевнена, що він свою дружину ніколи не покине. Тільки щось я не бачу радості у твоїх очах. Ти ж так мріяла, що ви разом будете, – Олена подивилася на подругу. – Мріяла…, – повторила Вероніка. – Так в чому справа? Чого засмучена? – не зрозуміла Олена. – Він не до мене пішов, Олено! – Вероніка розплакалася. – А до кого? – Олена здивовано дивилася на подругу, не розуміючи, що відбувається

Михайло вирішив свататися до своєї сусідки. – Але з чого ж почати, – міркував він. Зранку Михайло набрав у тачку дров і підкотив до воріт молодої жінки. – Лідочко, ось, тримай дрова. А то в тебе зовсім бачу нема, – сказав він. – Ой, то я гроші віддам, – заметушилася жінка. Михайло обурено замахав руками: – Не вигадуй, не візьму! Ліда стояла здивована. – Ну, дякую, дядько Михайло, вже не знаю, чим і віддячити, – сказала вона. Почувши слово «дядько» Михайло застиг з тачкою в руках