Запах смажених котлет із цибулею огорнув собою всю квартиру. І проник навіть у спальню. Людмила не переносила, коли у спальні пахло їжею. Знедавна Зінаїда Павлівна переїхала до них із чоловіком. Свекруха хоч і не була жінкою з анекдотів про невістку і свекруху, але мала дивовижний талант діяти Людмилі на нерви. І жити із цим подразником під одним дахом Людмилі зовсім не хотілося.
– Людо, ну що ти як дитина? – сказав їй Віктор, коли повідомив цю чудову новину. — Мама поживе у нас трохи, доки ремонт не закінчить.
— Знаю, Вітя, знаю. І я все розумію. Але… — Людмила затнулась. — Пошукали б, може, інший варіант. Квартиру зняли б.
— Людо, ти уявляєш, скільки це коштує? У нас немає таких грошей! Та й мама не погодиться, я її знаю. Вона в нас горда, не хоче бути тягарем
Віктор підійшов до вікна.
– Машина вже біля під’їзду, – промовив він, не повертаючись, – Піду зустрічати.
Людмила зітхнула. Робити нема чого, треба зустрічати гостю. Зінаїда Павлівна увійшла до квартири, гордо несучи свої нечисленні пожитки.
— Ну ось, приймайте, — голосно промовила вона, оглядаючи коридор, — Ох, і квартирка у вас маленька.
Людмила промовчала.
— Люда тобі підготувала кімнату, — сказав Віктор.
Перші дні спільного проживання нагадували Людмилі якесь випробування. Варто зробити невірний крок — і все, свекруха заводилася.
— Людо, а що це ти Віті на вечерю приготувала? — якось сказала Зінаїда Павлівна, з підозрою розглядаючи салат.
— Це грецький салат, — відповіла Людмила, намагаючись тримати себе в руках.
– Грецький? – Зінаїда Павлівна недовірливо примружилася. – А де ж у ньому ковбаса? Греки що, ковбасу не їдять? І навіщо стільки трави накришили?
Віктор жував несмачний, на думку Зінаїди Павлівни, салат. Він вже звик до щоденних кулінарних баталій і вважав за краще не втручатися.
Дні тяглися за днями, і Людмила з гіркотою розуміла, що гостювання свекрухи трохи затягується. Ремонт у квартирі свекрухи йшов повільно, а розмови про переїзд Зінаїда Павлівна наполегливо ігнорувала.
Терпіння Людмили тануло з кожним днем. До гастрономічних примх свекрухи додалися й інші «принади» спільного проживання. Зінаїда Павлівна керувала прибиранням, пранням. Та ще й меблі почали переставляти. Не рішучі спроби Людмили відстояти своє право на особистий простір руйнувалися.
— Людо, ну що ти як маленька, — буркнула Зінаїда Павлівна, перекладаючи вкотре чашки у шафі. — Я ж хочу якнайкраще. Ось у нас із покійним чоловіком…
І починалася довга розповідь про те, як було влаштовано все в них із чоловіком в ідіальному житті. Людмилі в такій розмові відводилася роль невдахи учениці, яка вічно робить щось не так.
Віктор, втомлений від вічних жіночих розбірок, намагався якомога рідше з’являтися вдома. Пропадав на роботі до пізнього вечора, а на вихідні їхав на рибалку з друзями.
Людмила почала готувати вечерю, Зінаїда Павлівна сіла навпроти неї і, спостерігаючи за кожним її рухом, знову почала давати непрохані поради:
— Ну, що ти цибулю так дрібно ріжеш! Півкільцями взагалі краще, щоб смак був.
І тут Людмилі набридло.
– Слухайте, не подобається, тоді самі готуйте! — роздратовано кинула вона і вийшла в коридор. Там начепила куртку і вирішила прогулятись.
Гучно гримнувши дверима, Людмила побігла сходами. Свіже повітря трохи остудило її, але не розвіяло гніву. «Не можу більше! Просто не можу! – думала вона, нервово крокуючи вулицею. – Це мій дім, зрештою! Чому я маю закривати на це очі?!
Людмила купила морозиво і довго блукала парком, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома. Повернулася вона вже пізно ввечері. Віктор сидів перед телевізором. Похмурий
– Де ти була? – Запитав він, не відволікаючись від екрану.
– Гуляла, – буркнула Людмила.
— Знов посварилися? – Віктор зітхнув. – Людо, ну скільки можна? Потерпи трохи, мати не спеціально, вона просто звикла командувати.
— А я що, маю закривати очі і мовчати? – обурилася Людмила. – Це мій будинок теж! Чому я маю жити за її правилами?!
— Людо, не починай… — Віктор втомлено потер лоба. – Давай не будемо про це.
– Ні, давай будемо! – Людмила завелася ще більше. – Чому ти завжди приймаєш її бік?!!
— Та тому що не хочу сваритися з матір’ю! – раптом сказав Віктор. – Невже ти не можеш заради мене потерпіти?
– А я твоя дружина! Про мій комфорт ти взагалі не думаєш?
Тут у кімнату зайшла Зінаїда Павлівна.
— Що ви сваритеся тут, як на базарі? – суворо запитала вона. – Вітя, вечерю хоч поїж? Я тобі залишила на столі.
Віктор мовчки підвівся і пішов на кухню. Зінаїда Павлівна кинула на Людмилу несхвальний погляд і пішла за ним.
Людмила, не кажучи жодного слова, пройшла до спальні.
Наступного дня з роботи її відпустили на три години раніше. Але додому повертатись зовсім не хотілося. Людмила вже почала було подумувати, чи може їй переїхати? А то вже зовсім від свекрухи життя немає.
– Дружина в тебе зовсім від розпустилася! – голос Зінаїди Павлівни звучав схвильовано. – Ти ж чоловік, Вітя, голова сім’ї!
– Мамо, ну що ти таке кажеш? – Голос Віктора звучав стомлено. – Люда гарна дружина, просто…
– Гарна? – зупинила його Зінаїда Павлівна. – Та вона тебе зовсім не поважає! Вчора насварилася, дверима гримнула… А як вона зі мною розмовляє! Ти чув би!
— Мамо, ну Люда просто втомилася, — спробував заперечити Віктор. — У неї на роботі завал, та й ти…
— Що я? — голос Зінаїди Павлівни став пронизливим. – Я їй слова поперек сказати не можу! Я ж тільки добра їй хочу! Вітя, — продовжувала Зінаїда Павлівна, — ти маєш із нею серйозно поговорити!
Жінці треба показувати, хто у хаті господар! Ось Таня, — багатозначно промовила Зінаїда Павлівна, згадуючи колишню дівчину Віктора, — завжди мені казала, що мене дуже поважає.
— Мамо, — спробував заперечити Віктор, — ми ж не будемо зараз про Таню?
— Хороша дівчинка. Не те, що…
Людмила, слухаючи цю розмову з коридору, відчула, як усередині її закипає образа. «Гарна дівчинка, Таня, — пирхнула вона про себе, — поважає вона її… Та я тут вже не людина, а якась хатня робітниця!»
Вона схопила телефон і, не роздумуючи, зателефонувала до своєї подруги Каті. Вони не бачилися кілька тижнів, але зараз Людмила відчувала, що їй просто необхідно виговоритися.
– Катю, привіт. Ти зайнята?
– Привіт, Людо! Ну, як сказати… А що таке?
— Слухай, а можна я до тебе на пару днів переїду?
— Ого, щось серйозне? Звісно, приїжджай. Можеш прямо зараз.
– Дякую, Катю.
— Не хвилюйся, давай приїжджай. Все обговоримо.
Людмила швидко зібрала сумку, кинула туди найнеобхідніше. Більше вона не могла перебувати під одним дахом з Віктором та його матір’ю. Коли Людмила вже була біля дверей, Віктор, що повернувся з кухні, помітив її:
— Людо, а ти що не на роботі? — і тут чоловік глянув на сумку. – Ти куди зібралася?
– До Каті. Поживу в неї.
— Людо, почекай. Це через маму?
— А через кого ще? – Людмила різко обернулася. — Ти не хочеш це визнати, але жити з нею стало нестерпно. Я більше не можу.
– Людо, ну що ти …
— Нічого, — Людмила одягла куртку та взяла сумку та вийшла з квартири.
У Каті Людмила нарешті змогла розслабитись. Подруга, як і обіцяла, зустріла її із відкритими обіймами.
— Я б на твоєму місці теж не витримала, — сказала Катя, коли Людмила розповіла про Зінаїду Павлівну. — Це ж не життя! Та в мене б давно нерви здали!
Людмила усміхнулася вперше за довгі дні. З Катею було легше. Хоч хтось розумів її.
— Що робитимеш далі? – Запитала Катя, наливаючи чай.
— Поки що не знаю, — відповіла Людмила. — Нехай там без мене живуть, побачимо. Як їм без мене буде.
Катя кивнула.
І тут якось увечері їй зателефонував Віктор.
— Людо, мама просить, щоб ти повернулася.
– Вона? Просить? – не повірила Людмила.
— Так, — зітхнув Віктор. — Зрозуміла, що перегнула.
Людмила замовкла, обмірковуючи почуте.
— Мама дуже переживає. Загалом їй погано.
На душі в Людмили тьохнуло. Незважаючи на все, Зінаїда Павлівна залишалася для неї близькою людиною.
– Що з нею? — стривожилась вона.
— Тиск, — зітхнув Віктор.
Людмила заплющила очі.
— Гаразд, я приїду, — сказала вона.
Повернувшись додому, Людмила застала Зінаїду Павлівну, що сидить на дивані. Бабуся виглядала пониклою. Побачивши Людмилу, вона звела очі.
— Людоч, — голос Зінаїди Павлівни тремтів, — пробач мені, стару не розумну. Неправа я була. Не хотіла я вас з Віктором посварити.
Людмила мовчки присіла поряд.
— Я просто звикла,— продовжувала Зінаїда Павлівна,— що все, по моєму, має бути. Ось і лізла не у свою справу. Вибач, якщо зможеш.
— Гаразд, — зітхнула Людмила. – Все вже добре.
Життя, звичайно, не стало ідеальним. Зінаїда Павлівна, як і раніше, ні-ні та й вставляла свої зауваження. Але тепер і вона, і Людмила намагалися бути терпимішими один до одного.
