Життєві історії

Марія Миколаївна зайшла в кабінет до своєї бухгалтерки Юлії і по-хазяйськи сіла за стіл. – Юлю, у мене до тебе прохання, – сказала жінка. – Я хочу в санаторій зʼїздити. Ти не могла б з моєю онукою Веронікою посидіти? – Звичайно! – погодилася Юля. – Тоді збирайся! – задоволено сказала Марія Миколаївна. – Познайомлю тебе з нею. Щойно вони зайшли в квартиру, як з кімнати вибігла дівчинка. – Онучко, накривай на стіл! – сказала бабуся. – Вероніко, я допоможу, – Юля попрямувала слідом за нею. Весело говорячи, вони накривали на стіл і ще не знали, що старенька задумала дещо дуже незвичайне

Знову тиск, і онука в школі. Марія Миколаївна випила води й сіла у крісло.

Знову пішли важкі думи…

– От так повернеться Вероніка зі школи, а я вже…, – Марія заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. – Як вона сама без мене житиме? Їй же ж всього десять років. Хоч би ще років з десять прожити, віддати її заміж. Стільки не проживу. І залишити внучку нема на кого. Звісно, все їй заповідаю… Ні, треба щось робити!

Марія довго сиділа із заплющеними очима. І раптом очі різко відкрилися:

– Моїй внучці треба знайти батьків. Квартира величезна, хай тут живуть. Грошей на перший час їм вистачить усім, і не тільки на перший. Мама для Вероніки має розбиратися в роботі мого магазину, а тато… Тато має бути сильним, щоб міг захистити і Вероніку, і свою дружину…

…Марії Миколаївні було вже шістдесят сім. Дуже успішна жінка, має свій магазин, далеко не найменший у місті, що дає стабільний дохід, що дозволяє не тільки безбідно жити, а й мати рахунок у банку.

Дочки її не стало під час пологів, чоловіків у них обох ніколи не було.

Ось і залишилася одна з онукою. Виховала б, звісно, але здоров’я все гірше і гірше. От і зачепилася вона за ідею знайти для своєї Вероніки хороших батьків. А слова з ділом у Марії ніколи не розходилася.

У магазині двадцять п’ять співробітників, із них двадцять жінок. Ось із них і вирішила вона вибрати, хто буде мамою для її онуки. Кандидатка відразу виникла в голові, але все ж таки вона приміряла в цій ролі всіх своїх співробітниць:

– Одразу відкидаю всіх заміжніх. Усіх, кому менше двадцяти шести. Адже різниця між усиновлювачем та усиновлюваним має бути не менше шістнадцяти років. Хоча можна й опіку оформити… Ні, краще вдочерення. Гаразд, побачимо, як далі піде.

Звісно, підходить тільки Юля, моя бухгалтерка. Тиха самотня жінка, двадцять сім років. Вона підходить майже за всіма параметрами.

П’ять років уже працює у моєму магазині, і за цей час жодного порушення у звітності.

Просиділа всі ці п’ять років у своєму кабінеті, в ноутбуці. Живе з батьками. Чоловіки на неї ніколи не звертали увагу. Але яка жінка не мріє про щасливе сімейне життя?

На роль тата для моєї внучки підійде Артем. Він нещодавно з’явився в моєму магазині.

Ось вони гідні кандидати на роль батьків моєї онуки. Треба, звичайно, зробити це якось м’якше і природніше.

Ближче до кінця зміни вона зайшла в бухгалтерію свого магазину. По-хазяйськи сіла за стіл:

– Юлю, у мене до тебе прохання.

– Слухаю вас, Маріє Миколаївно!

– Щось тиск у мене знову скаче. Хочу побути у нашому санаторії. Додому звідти можна вечорами йти, але три перші дні не відпускають навіть на ніч. Ти не могла б з моєю онукою посидіти ці три дні, а краще усі ці два тижні. Я, окрім твоєї зарплати, тобі доплачу.

– Звичайно, Маріє Миколаївно! – одразу погодилася жінка.

– Тоді збирайся! Ідемо до мене я познайомлю тебе з онукою. Приходитимеш, готуватимеш їй і собі обіди, разом ночуватимете, – Марія загадково посміхнулася. – Одним словом, маєш стати на ці два тижні її мамою!

Щойно вони зайшли у квартиру, як з кімнати вибігла дівчинка:

– Бабусю…, – мала зніяковіла, побачивши знайому тітку з бабусиної крамниці. – Здрастуйте!

– Привіт, Вероніко! – усміхнулася та з відповідь. – Мене звуть Юлія. Так і звертайся.

– Онучко, готуй чай! Накривай на стіл, разом вечеряти будемо.

– Зараз, – і дівчинка кинулась на кухню.

– Вероніко, я тобі допоможу, – і гостя попрямувала слідом за нею.

Весело говорячи, вони накривали на стіл, не помічаючи, що бабуся, з усмішкою на обличчі, спостерігає за ними. Вони ще не знали, що старенька задумала дещо дуже незвичайне…

…Марія Миколаївна два тижні відпочивала у санаторії.

Додому не приїжджала навіть на вечір. Намагалася поменше дзвонити.

Внучка сама щодня дзвонила. Була весела, розповідала, як вони з Юлею вчили уроки, готували обіди.

Розмова зазвичай закінчувалась побажанням бабусі міцного здоров’я і ось після закінчення чергового дзвінка, онука сказала:

– Бабусю, не переймайся, відпочивай!

– Ти там давай закінчуй свій третій клас на одні п’ятірки. На літо відправлю тебе, кудись на відпочинок.

– Бабусю, а куди? – у голосі онуки почулася зацікавленість.

– Куди захочеш, туди й поїдеш.

– А на море можна?

– На яке ще море? Тобі всього десять років, а мені вже важко на поїздах їздити.

Вона замовкла, а внучка, мабуть, задумалася. Марія терпляче чекала й дочекалася.

– Бабусю, – пролунав хитрий голос. – Можна ми з Юлею поїдемо.

– З Юлею? – бабуся намагалася, щоб її голос звучав строго.

– Я її слухатимуся.

– Гаразд. Ви там подумайте, куди поїдете і в інтернеті все подивіться.

…Через три дні Марія Миколаївна повернулася додому, де на неї чекала вечеря та онука з Юлею.

Щойно сіли за стіл, онука одразу завела розмову

– Бабуся, а ми вирішили поїхати в Одесу.

Бабуся вдала, що задумалася, похитала головою:

– Ні! Куди ж я вас самих відпущу?

– Бабусю, ми вже дорослі…

– Гаразд, щось придумаю, – пообіцяла Марія Миколаївна. – Але без проводжого ви не поїдете.

Ось і навчальний рік скінчився. Внучка мало не щодня з Юлею зідзвонювалася. Бабуся вдавала, що їй все це байдуже. І ось увечері Вероніка повідомила бабусю:

– Бабусю, я закінчила третій клас на одні п’ятірки. Тепер я чотирикласниця, – обійняла вона її. – Коли ми з Юлею поїдемо на море?

– Гаразд, завтра все вирішу.

Наступного дня Марія Миколаївна одразу зайшла в бухгалтерію:

– Юлю, ти там моїй внучці наговорила про море. Вчора вона закінчила третій клас. Увечері все говорила про те, як ви з нею на море поїдете, – вона загадково посміхнулася. – Тож, Юлю, з паперами я сама розберуся. Ти дізнайся, що там і як.

– Зараз, розберуся…

Вона швидко знайшла у ноутбуці потрібну інформацію.

– Ось і замовляй путівку.

– Ви теж із нами поїдете?

– Ні, зараз знайду вам когось і відправлю до тебе.

Марія Миколаївна викликала Артема до свого кабінету:

– У мене до тебе прохання особистого характеру.

– Я вас слухаю, – здивовано промовив хлопець.

– Я обіцяла своїй онучці, що вони з нашою Юлею поїдуть на море. Сама я з ними поїхати не можу, тиск, а одних відпустити переживаю. Внучка ще маленька, а Юля ти знаєш яка. Поганого слова переживає сказати, не те що комусь відсіч дати.

– Маріє Миколаївно, щось я вас не зрозумію. Куди ви хилите?

– Поїдеш із ними на море?

– Я? З ними?

– Рахуй, що це відрядження! Заодно відпочинеш.

На обличчі хлопця зʼявилася щаслива загадкова усмішка.

– То що, згоден?

– Згоден.

– Виїжджаєте, десь через тиждень, – махнула рукою вона. – Зайди у бухгалтерію до Юлі. Домовитеся з нею про все. Перед відправленням вона випише тобі гроші. Купуватимеш їм морозиво, цукерки, водитимеш на атракціони. Рахуй, що то твоя сім’я. Ти за них відповідаєш.

– Гаразд! – здивовано знизав плечима хлопець, але при цьому радісно посміхнувся.

– Юлю, привіт! – Артем зайшов у кабінет, навіть не прибравши усмішку з обличчя.

– Привіт!

– Миколаївна сказала, що я вас супроводжуватиму і охоронятиму.

– Ти? – на обличчі Юлі зʼявився весь спектр позитивних почуттів.

– То коли ми виїжджаємо?

– Стривай, Артеме! – сказала дівчина. – Давай все по порядку. Зараз я замовлю путівки, потім вирішимо, що робити далі. Сьогодні після роботи йдемо знайомитись з Веронікою. Іди, поки працюй! У мене є твій телефон. Ближче до кінця зміни я тобі подзвоню.

До домофону, стрімголов, кинулася Вероніка. Вона вже знала, хто має прийти, але все ж, знявши слухавку, запитала:

– Хто?

– Вероніко, це ми!

– Заходьте!

За хвилину зайшла Юля з дядечком, гарним і сильним:

– От би мені такого тата, – мимоволі майнула думка в голові у дівчинки.

– Проходьте, чаю попʼємо! – вийшла з кухні господиня.

– Маріє Миколаївно, ми хотіли погуляти з Веронікою, – невпевнено промовила Юля.

– Бабусю, та ну його цей чай, – дівчинка почала одягати кросівки. – Ми краще погуляємо.

Вони вийшли з під’їзду.

– Куди ми підемо? – одразу запитала Вероніка.

– Просто погуляємо, – Юля посміхнулася. – Дядько Артем нас морозивом пригостить.

– Вас дядько Артем звуть? – одразу запитала дівчинка.

– Так, і можеш на «ти»!

– А мене Вероніка!

Тут вона побачила своїх подружок. Вона завжди їм заздрила, коли ті виходили гуляти з мамою й татом. Мимоволі схопилася за долоньку Юлі і обернулася до Артема. Він усе зрозумів і взяв її за руку.

Вероніка розуміла, що це виглядає трохи по-дитячому, але як же ж приємно йти, немов з батьками.

А з віконця на них дивилась Марія Миколаївна…

…Сьогодні її онука має повернутися з моря. Начебто все йде за планом. Але відчувала Марія Миколаївна, що їй з кожним днем все гірше.

– Сьогодні треба з Юлій та Артемом серйозно поговорити, а то, як би пізно не було? – вона глянула на годинник. – За дві години приїдуть, треба обід приготувати. Цікаво, як вони відреагують? Напевно, у них кохання. Роки їх уже не ті, ніколи шукати принців і принцес. Із житлом у обох проблеми. Якщо надумають жити разом, проблема з житлом тільки загостриться.

Житимуть у мене, місця на всіх вистачить. За внучкою доглянуть, та й за мною скоро вже доглядати треба буде.

Знову ж таки, якщо зляжу, магазин залишити нема на кого.

А так Юлі, хочеш – не хочеш, а доведеться там керувати. Хто персоналом керуватиме, я знайду.

А якщо вони надумають побратися. У них дитина народиться. Хоча, мій юрист сказав, що він все передбачить і все, у будь-якому разі, залишиться Вероніці. Можеет, і сама ще рік-другий проживу, побачу, як у них справи йдуть…

…За думками непомітно пройшов час і ось вони зайшли в квартиру. Внучка почала захоплено розповідати, яке там море, який аквапарк. Бабуся, посміхаючись, кивала головою, а сама намагалася по поведінці дорослих зрозуміти про стосунки між усіма трьома.

– Бабусю, а там усі думали, що я донька Артема і Юлі, а вони мої тато і мама, – продовжила розповідати Вероніка. – Наприкінці вони навіть почали називати мене донькою, а я їх татом і мамою.

Обличчя Марії Миколаївни засяяло.

– Вероніко, ти їсти хочеш, – зупинила вона розповідь онуки.

– Ні.

– Тоді йди мийся, а ми поки що чаю поп’ємо.

Внучка пішла у ванну, а дорослі розсілися на кухні за столом.

– Маріє Миколаївно, а як ваше здоров’я? – запитала Юлія.

– Яке там здоров’я, Юлечко? Відчуваю, не довго мені залишилося.

– Ну, що ви, Маріє Миколаївно?!

– Я якраз і хотіла з вами про це поговорити, – обличчя жінки стало сумним. – Якщо мене не стане, то нема на кого внучку залишити.

Вона подивилася на їхні серйозні обличчя.

– Артеме, Юлю, я хочу, щоб ви стали для Вероніки батьками. Живіть тут, місця на всіх вистачить. Магазин наш непоганий дохід приносить. Проживемо!

Обличчя молодих стали здивованими, але роздратування від цієї пропозиції не відчувалося. Почекавши, доки до них остаточно дійде, про що вона каже, Марія Миколаївна продовжила:

– Надумайте побратися, я проти не буду. Ви головне після того, як мене не стане, внучку мою не залишайте.

Ті перезирнулися. Про одруження мова ще не заходила, але думки про це останнім часом приходили часто.

– Ой, щось там Вероніка дуже тихо вмивається, – Марія Миколаївна підвелася з-за столу. – Піду, подивлюсь.

З ванної тут же пролунали сплески води. Не встигла бабуся увійти, як онучка прошепотіла:

– Бабусю, а Юля й Артем будуть моїми мамою й татом?

– Ти що підслуховувала?

– Бабусю, я згодні бути їхньою донькою. Адже у всіх дітей мають бути батьки.

– Все, вмивайся швидше! Досить підслуховувати.

Бабуся повернулася на кухню. Хлопець із дівчиною одразу встали.

– Маріє Миколаївно, ми згодні! – серйозним голосом промовила Юлія і додала: – Ви у нас ще до весілля Вероніки доживете!

І так і сталося… Марія Миколаївна ще погуляла на весіллі внучки!

Юлія з Артемом щасливі разом, а у Вероніки тепер є брат Микола…

Вам також має сподобатись...

Оксана виходила заміж. Весілля було в самому розпалі. Гості вітали молодих, говорили тости. – Діти мої, бажаю вам великого кохання, щастя, порозуміння, – взяла слово мама Оксани. Всі підняли келихи, і після цього тосту почалися танці. Оксана з нареченим потанцювали перший танець, і пішли за стіл трохи відпочити. Раптом до нареченого підійшла його мама і щось шепнули йому на вухо. Оксана ненароком почула слова свекрухи, звернені до сина і застигла від почутого

Ірина напекла пирогів і стала чекати у гості своїх доньок. Вчора вона подзвонила до Олени і Наталки, попросила зайти, бо має до них серйозну розмову. Ближче вечора у двері подзвонили. – Мамо, це ми! – озвалися доньки. Ірина відкрила і запросила дівчат на кухню. – Ну, що там сталося? – одразу запитала Олена. Ірина важко опустилася на стілець. – Ой сталося дівчатка, сталося… Навіть не знаю з чого почати, – важко видихнула мати і зупинилася. – Мамо, розповідай, не тягни…, – поквапила Наталя. І Ірина все розповіла донькам. Наталя та Олена вислухали матір і застигли від почутого

У Людмили не стало чоловіка. Жінка важко переживала втрату коханої людини. Провела Андрія в останню путь, все організувала. Після поминок Люда повернулася додому, на очі потрапив телефон чоловіка. – Ти все обіцяв скинути мені фото, з нашого останнього відпочинку. І так і не встиг…, – схлипнула Люда. Вона взяла телефон чоловіка, зайшла в галерею, як раптом натрапила на дивні фотографії. Людмила уважно придивилася до фото і застигла від побаченого

Віра в кімнаті збирала валізу. – Віро, ти куди? – гукнув з дивана чоловік. – На відпочинок? – Так, – відповіла вона. – Ааа, зрозуміло! – Дмитро замовк і продовжив дивитися футбол. Через годину Віра закінчила і гукнула: – Дмитро. Допоможи сумку винести. Куртку накинь, та черевики, там дощ! – А мені дощ не заважає. Я на хвилину вискочу і назад, – сказав Дмитро. – Ти смішно виглядатимеш у таксі без куртки і в тапках, – пояснила Віра. – Я? А куди я їду? – здивувався Дмитро. – А це сюрпирз! – єхидно посміхнулася жінка. Дмитро здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається