Марія Петрівна готувала голубці на кухні, як раптом у двері подзвонили.
-Мамо це я! Відкривай, – почула вона за дверима голос своєї дочки.
-Ой, а що це ти Маринко, без попередження сьогодні? – здивувалась Марія Петрівна. – А я тут якраз голубці готую! Ти вчасно.
Марина посміхнулась, звично роззулася в коридорі і зайшла на кухню.
Дівчина сіла за стіл і уважно подивилася на матір, яка щось помішувала у великій каструлі.
-Мамо, а можна в тебе дещо запитати? – раптом сказала Марина. – Скажи мені, от якби ти знала один секрет. Не дуже хороший секрет. Який би стосувався твого друга. І друг, як би мусить знати його, бо, якщо не знатиме, то буде ще гірше.
Але тобі важко розповісти, цей секрет. Тому що він, як би це сказати… Особистий, чи що… Ти б розповіла таку таємницю?!
-Марино, та що там в тебе трапилося? – запитала вона. – Який секрет? Який друг? Розповідай!
-Мамо я навіть не знаю, як тобі це сказати…
Марія Петрівна застигла з ложкою в руках.
І Марина почала розповідати…
Як вона їхала сьогодні з роботи.
А біля зупинки навпроти йшла гарна дівчина з довгим, дуже довгим волоссям.
Марина навіть залюбувалася нею…
У неї, на відміну від тієї дівчини, була коротка стрижка.
Дівчина з довгим волоссям була ще й дуже гарною, і стрункою.
З довгими ногами на дуже високих підборах.
Вона стояла і час від часу з нетерпінням поглядала на телефон.
Було видно, що вона на когось дуже чекала.
І дочекалася…
Раптом зʼявився якийсь молодик і пішов їй назустріч.
Мабуть, він її покликав, бо дівчина повернулася на каблучках і побачивши його, побігла назустріч.
А він обійняв її і щось зашепотів на вушко…
Марина, відкрила рота і не могла відвести погляду від того чоловіка!
На найближчій заправці вона зупинилася і довго стояла, намагаючись заспокоїтися.
Щойно вона бачила чоловіка своєї найкращої подруги! І дівчина, яку він ніжно обіймав була точно не Таня, з якою все життя дружила Марина…
-Мамо, і ти вважаєш, що я маю промовчати, так? – запитала Марина, коли закінчила свою розповідь. – Він значить гуляє, а Таня вагітна на нього вдома чекає!
А я маю мовчати? Мамо, а хто їй ще правду скаже, окрім мене? Ну мамо! – обурювалася Марина.
-Так, Маринко… – задумливо сказала Марія Петрівна, накладаючи готові голубці в тарілки. – Ти маєш мовчати… Це не твоя історія. Вона все одно дізнається правду.
Але нехай вона виходитиме не від тебе. Ні до чого доброго ця правда не призведе… Їхня це справа.
…Марина з Тетяною дружили з самої школи. Сиділи за однією партою.
Разом вчили уроки, потім також дружно веселилися на випускному.
Вони навіть схожі були чимось. В обох світлі, очі, схожа зачіска… Багато хто, навіть, приймав їх за сестер.
А потім Таня вийшла заміж. Чоловік був красенем. І багато хто з дівчат шепотілися, що ж такого він знайшов у тій Тетяні.
Не красуня, нічим таким не відрізняється.
Але вибрав він саме її!
А потім пішли чутки, що Тані просто так пощастило, бо вона завагітніла… Але достеменно того ніхто не знав.
А згодом Таня Марині розповіла, що вона на третьому місяці… Отакі справи…
А сьогодні Марина побачила її чоловіка, Сергія, із цією дівчиною. І розгубилася.
Сумно їй було за подругу. Але і досада була на Таню. Всі ж чули про цього красеня, що він любить погуляти. А Тетяна отак взяла і заміж вийшла…
…Вранці Марина подзвонила подрузі і все розповіла. Що, де, як…
Таня ахнула, заплакала і все… Тиша…
А Марина знову подумала, чи правильно вона зробила.
Але тут же вирішила – а хто подрузі правду скаже, як не вона! Не чужі ж люди!
…Минуло три дні. Вирішила Марина Тані подзвонити, як справи дізнатися.
А у відповідь тиша! Таня слухавку не бере.
Марина ще раз подзвонила, і ще… Прийшло тільки коротке повідомлення:
«Не дзвони сюди більше. Не чекала я від тебе такого, Марино. Що ти через заздрощі, будеш отаке вигадувати. Не подруга ти мені більше!»
Марина застигла з телефоном в руках.
Їздила вона потім кілька разів до Тані додому, та ніхто двері їй не відчинив.
Поплакала Марина, прикро їй стало. І дружбу шкода багаторічну і за себе прикро. Хотіла як краще, а вийшло як завжди…
-Ех… Говорила ж я тобі, – казала мама. – Не потрібна їй твоя правда. Таня звісно все дізнається. Але пізно буде.
А ваша дружба? Вона дитяча була, дитяча і залишилася. Не подорослішала просто. Не хвилюйся, доню, ну що ж тепер… Мабуть, не могла ти інакше вчинити…
Отак і завершилася міцна дружба… Через просту правду. А може й не було дружби, як мама сказала? А так – дитинство…
