– Добре, синочку, а тепер дай слухавку цій своїй сільській, – сказала Маргарита Іванівна, забувши, що телефон сина зараз на гучному зв’язку.
Леонід почервонів і зніяковіло глянув на Марію. Марія докірливо подивилася на чоловіка і голосно сказала:
– Сільська вас і так чудово чує, телефон на гучному зв’язку.
– Ой, Марійка! – розгублено захихотіла Маргарита Іванівна. – Гаразд, не ображайся, це я так жартую. Хоча чого ображатися, ти ж із села. Ха-ха-ха!
– Я на дітей і на стареньких не ображаюся, – відповіла їй Марія, наголосивши на слові “стареньких”.
Марія чудово знала, що свекруха не сприймає свій вік і намагається всіляко приховати його. Хоча виходить іноді дуже безглуздо. Яскравий макіяж, ультрасучасні речі та молодіжний сленг дисонують із її зморшками на обличчі, які вона намагається замазати товстим шаром пудри та тональним кремом. Здивовані погляди у свій бік вона сприймає як захоплені, а хихикання за спиною як захоплені вигуки.
Навіть на весіллі сина, на якому був присутній її колишній чоловік – батько Леоніда, вона побажала молодятам не поспішати обзаводитися дітьми, оскільки вона ще надто молода, щоб бути бабусею.
– Зрозуміло, значить образилася, – ласкаво відповіла свекруха. – Адже я не належу ні до тих, ні до інших. Ха-ха-ха!
Марія закотила очі, а Леонід усміхнувся і розвів руками.
– Я що хотіла у тебе спитати, – продовжила Маргарита Іванівна, – Ти носиш ті кеди, які я тобі у жовтні купила?
– Ні, – відповіла Марія. – Якось узимку в кедах не дуже зручно.
– Ну і відмінно! – радісно вигукнула Маргарита Іванівна. – Я в тебе їх заберу! Все одно ти таке модне взуття не носиш.
– Ну куди мені, – зітхнула Марія. – У моєму селі ж у калошах ще ходять.
Марія, звичайно, іронізувала. З одного боку, її дратувало те, що Маргарита Іванівна постійно називає її сільською лише за те, що Марія “не модна”. У розумінні свекрухи, класичний одяг, взуття на підборах та колір волосся, наближений до натурального – це все не модно. А модно – це коли яскраво, незвичайно і трохи дивакувато. Такий “модний” стиль Марія дозволити собі не могла. Як не як вона працювала керівником і у них у компанії був суворий дрес-код.
А з іншого боку, вона розуміла, що свекруха поводилася як підліток з того часу, як її чоловік пішов до молодої. Мабуть, таким чином вона намагалася довести всім, а насамперед самій собі, що вона не гірша за свою молоду суперницю. А ще їй хотілося бути просто щасливою.
– Марійка, – відповіла їй Маргарита Іванівна, – зараз продаються дуже модні гумові галошики. Тобі потрібно просто частіше ходити модними магазинами.
- Добре, – посміхнулася Марія, переглянувшись з Леонідом, – частіше ходитиму по модних магазинах.
– От і чудово! – радісно сказала Маргарита Іванівна. – А я з тобою ходитиму. Ой забула! Я не зможу з тобою по магазинах ходити, ми з дівчатами їдемо в санаторій. Будемо там тусити.
“Дівчата” – це її подруги-ровесниці, такі ж легкі та безрозсудні, з якими вона завжди подорожує та весело проводить час.
– Знову? – здивувався Леонід.
– Там ще прохолодно, не забудьте взяти теплий одяг, – сказала Марія. – І дзвоніть нам частіше, щоб ми не хвилювалися. А то ми ніколи не можемо до Вас додзвонитися: трубку не берете, то поза зоною доступу.
– Марійка, – з ніжністю сказала Маргарита Іванівна, – яка ж ти чудова і добра! Як добре, що у Леоніда така гарна дружина.
Ну і додала:
– Тільки сільські можуть бути з такою чистою душею!
Марія закотила очі і похитала головою. А Леонід обійняв жінку і сказав:
– Звичайно! Марійка у мене найкраща, найкрасивіша, найрозумніша, найулюбленіша!
Насправді Маргарита Іванівна свою невістку любила. Хоча й вважала її надто серйозною для свого віку. Але вона чудово розуміла, що в сім’ї обов’язково має бути хоч одна розважлива людина, яка піклуватиметься про всіх. І в їхній родині то була Марія.
