Життєві історії

Марія поверталася додому з двома важкими пакетами у руках. Жінка підійшла до дверей своєї квартири, відкрила своїм ключем і зайшла в коридор. Леонід на кухні з кимось розмовляв на гучному зв’язку. – Ага… Знову свекруха дзвонить, – зрозуміла Марія, почувши голос Маргарити Іванівни. Марія поставила пакети на підлогу, роззулася, зняла пальто. Раптом жінка прислухалася до розмови чоловіка та свекруха і застигла. – А нічого, що телефон на гучному зв’язку! І я все чула! – вигукнула здивована Марія, коли забігла на кухню

– Добре, синочку, а тепер дай слухавку цій своїй сільській, – сказала Маргарита Іванівна, забувши, що телефон сина зараз на гучному зв’язку.

Леонід почервонів і зніяковіло глянув на Марію. Марія докірливо подивилася на чоловіка і голосно сказала:

– Сільська вас і так чудово чує, телефон на гучному зв’язку.

– Ой, Марійка! – розгублено захихотіла Маргарита Іванівна. – Гаразд, не ображайся, це я так жартую. Хоча чого ображатися, ти ж із села. Ха-ха-ха!

– Я на дітей і на стареньких не ображаюся, – відповіла їй Марія, наголосивши на слові “стареньких”.

Марія чудово знала, що свекруха не сприймає свій вік і намагається всіляко приховати його. Хоча виходить іноді дуже безглуздо. Яскравий макіяж, ультрасучасні речі та молодіжний сленг дисонують із її зморшками на обличчі, які вона намагається замазати товстим шаром пудри та тональним кремом. Здивовані погляди у свій бік вона сприймає як захоплені, а хихикання за спиною як захоплені вигуки.

Навіть на весіллі сина, на якому був присутній її колишній чоловік – батько Леоніда, вона побажала молодятам не поспішати обзаводитися дітьми, оскільки вона ще надто молода, щоб бути бабусею.

– Зрозуміло, значить образилася, – ласкаво відповіла свекруха. – Адже я не належу ні до тих, ні до інших. Ха-ха-ха!

Марія закотила очі, а Леонід усміхнувся і розвів руками.

– Я що хотіла у тебе спитати, – продовжила Маргарита Іванівна, – Ти носиш ті кеди, які я тобі у жовтні купила?

– Ні, – відповіла Марія. – Якось узимку в кедах не дуже зручно.

– Ну і відмінно! – радісно вигукнула Маргарита Іванівна. – Я в тебе їх заберу! Все одно ти таке модне взуття не носиш.

– Ну куди мені, – зітхнула Марія. – У моєму селі ж у калошах ще ходять.

Марія, звичайно, іронізувала. З одного боку, її дратувало те, що Маргарита Іванівна постійно називає її сільською лише за те, що Марія “не модна”. У розумінні свекрухи, класичний одяг, взуття на підборах та колір волосся, наближений до натурального – це все не модно. А модно – це коли яскраво, незвичайно і трохи дивакувато. Такий “модний” стиль Марія дозволити собі не могла. Як не як вона працювала керівником і у них у компанії був суворий дрес-код.

А з іншого боку, вона розуміла, що свекруха поводилася як підліток з того часу, як її чоловік пішов до молодої. Мабуть, таким чином вона намагалася довести всім, а насамперед самій собі, що вона не гірша за свою молоду суперницю. А ще їй хотілося бути просто щасливою.

– Марійка, – відповіла їй Маргарита Іванівна, – зараз продаються дуже модні гумові галошики. Тобі потрібно просто частіше ходити модними магазинами.

  • Добре, – посміхнулася Марія, переглянувшись з Леонідом, – частіше ходитиму по модних магазинах.

– От і чудово! – радісно сказала Маргарита Іванівна. – А я з тобою ходитиму. Ой забула! Я не зможу з тобою по магазинах ходити, ми з дівчатами їдемо в санаторій. Будемо там тусити.

“Дівчата” – це її подруги-ровесниці, такі ж легкі та безрозсудні, з якими вона завжди подорожує та весело проводить час.

– Знову? – здивувався Леонід.

– Там ще прохолодно, не забудьте взяти теплий одяг, – сказала Марія. – І дзвоніть нам частіше, щоб ми не хвилювалися. А то ми ніколи не можемо до Вас додзвонитися: трубку не берете, то поза зоною доступу.

– Марійка, – з ніжністю сказала Маргарита Іванівна, – яка ж ти чудова і добра! Як добре, що у Леоніда така гарна дружина.

Ну і додала:

– Тільки сільські можуть бути з такою чистою душею!

Марія закотила очі і похитала головою. А Леонід обійняв жінку і сказав:

– Звичайно! Марійка у мене найкраща, найкрасивіша, найрозумніша, найулюбленіша!

Насправді Маргарита Іванівна свою невістку любила. Хоча й вважала її надто серйозною для свого віку. Але вона чудово розуміла, що в сім’ї обов’язково має бути хоч одна розважлива людина, яка піклуватиметься про всіх. І в їхній родині то була Марія.

Вам також має сподобатись...

– Мамо, бабусю, я виходжу заміж! – радісно вигукнула Олена, повернувшись додому. – Батьки Олега, хочуть з вами познайомитися! Завтра вони чекають на вас у гості. – Ой, радість яка! – зраділа бабуся Лариса. Наступного дня Лариса та Наталка вирушили в гості до сватів. Свати накрили стіл, познайомилися, порозмовляли про майбутнє весілля дітей. Ближче вечора Лариса та Наталя зібралися додому. Жінки вже були майже біля будинку, як раптом Наталя не витримала: – Ні мамо, ну ти бачила! Ти бачила, що в них на стінах? – Доню, ти про що? – Лариса здивовано дивилася на доньку, нічого не розуміючи 

Алла мила вікна, коли пролунав телефонний дзвінок. – Тебе можна привітати? – хитрим голоском промовила зовиця Христина, тільки-но Алла відповіла на дзвінок. – З чим? – трохи зніяковіла жінка, не відразу зрозумівши, про що йдеться. – Ходять чутки, що ти тепер у нас розбагатіла! – єхидно відповіла жінка. – Ти про що? – далі не розуміла зовицю Алла. – Не прикидайся! Мама мені розповіла про твою розмову з нею! – несподівано обурилася Христина. – Про яку розмову? Що розповіла? – здивовано запитала Алла, не розуміючи, що відбувається

Василина поверталася додому з роботи, біля підʼїзду вона зустріла свою свекруху. – Ніна Анатоліївна? А ми вас тільки у вечері чекали, – розгубилася дівчина. – Денис, ще на роботі… – Я вирішила раніше прийти, поговорити з тобою, – якось підозріло сказала свекруха. Василина з Ніною Анатолівною піднялися у квартиру. Невістка зробила чай, поставила на стіл вазочку з печивом. – Ну, про що ви хотіли поговорити? – запитала Василина, сівши навпроти гості. – Василино, у мене до тебе є одне прохання, – нерішуче сказала свекруха. – Я вас слухаю, – усміхнулася невістка. Але Василина навіть уявити не могла, що попросить у неї свекруха 

Оксана з Толіком вирішили розлучитися. Оксана збирала свої речі у валізу, як раптом застигла. – Слухай, ми з тобою зовсім забули… – сказала вона. – Що ми будемо робити з нашою Ларисою?! – А тут і думати нема чого, – знизав плечима Толік. – Вона залишиться зі мною. – Що?! З тобою?! – обурено вигукнула Оксана. – Як це з тобою? Чого це ти так вирішив? – А того, що вона живе тут, і так само житиме далі. – Ні! – ахнула Оксана. – Ця маленька дівчинка моя! Тому що вона з’явилася в цьому домі тільки завдяки мені! – Що?! – обурився Толік. – Чому це, тільки завдяки тобі? Чоловік аж побілів від почутого