Життєві історії

Марія поверталася додому з двома важкими пакетами у руках. Жінка підійшла до дверей своєї квартири, відкрила своїм ключем і зайшла в коридор. Леонід на кухні з кимось розмовляв на гучному зв’язку. – Ага… Знову свекруха дзвонить, – зрозуміла Марія, почувши голос Маргарити Іванівни. Марія поставила пакети на підлогу, роззулася, зняла пальто. Раптом жінка прислухалася до розмови чоловіка та свекруха і застигла. – А нічого, що телефон на гучному зв’язку! І я все чула! – вигукнула здивована Марія, коли забігла на кухню

– Добре, синочку, а тепер дай слухавку цій своїй сільській, – сказала Маргарита Іванівна, забувши, що телефон сина зараз на гучному зв’язку.

Леонід почервонів і зніяковіло глянув на Марію. Марія докірливо подивилася на чоловіка і голосно сказала:

– Сільська вас і так чудово чує, телефон на гучному зв’язку.

– Ой, Марійка! – розгублено захихотіла Маргарита Іванівна. – Гаразд, не ображайся, це я так жартую. Хоча чого ображатися, ти ж із села. Ха-ха-ха!

– Я на дітей і на стареньких не ображаюся, – відповіла їй Марія, наголосивши на слові “стареньких”.

Марія чудово знала, що свекруха не сприймає свій вік і намагається всіляко приховати його. Хоча виходить іноді дуже безглуздо. Яскравий макіяж, ультрасучасні речі та молодіжний сленг дисонують із її зморшками на обличчі, які вона намагається замазати товстим шаром пудри та тональним кремом. Здивовані погляди у свій бік вона сприймає як захоплені, а хихикання за спиною як захоплені вигуки.

Навіть на весіллі сина, на якому був присутній її колишній чоловік – батько Леоніда, вона побажала молодятам не поспішати обзаводитися дітьми, оскільки вона ще надто молода, щоб бути бабусею.

– Зрозуміло, значить образилася, – ласкаво відповіла свекруха. – Адже я не належу ні до тих, ні до інших. Ха-ха-ха!

Марія закотила очі, а Леонід усміхнувся і розвів руками.

– Я що хотіла у тебе спитати, – продовжила Маргарита Іванівна, – Ти носиш ті кеди, які я тобі у жовтні купила?

– Ні, – відповіла Марія. – Якось узимку в кедах не дуже зручно.

– Ну і відмінно! – радісно вигукнула Маргарита Іванівна. – Я в тебе їх заберу! Все одно ти таке модне взуття не носиш.

– Ну куди мені, – зітхнула Марія. – У моєму селі ж у калошах ще ходять.

Марія, звичайно, іронізувала. З одного боку, її дратувало те, що Маргарита Іванівна постійно називає її сільською лише за те, що Марія “не модна”. У розумінні свекрухи, класичний одяг, взуття на підборах та колір волосся, наближений до натурального – це все не модно. А модно – це коли яскраво, незвичайно і трохи дивакувато. Такий “модний” стиль Марія дозволити собі не могла. Як не як вона працювала керівником і у них у компанії був суворий дрес-код.

А з іншого боку, вона розуміла, що свекруха поводилася як підліток з того часу, як її чоловік пішов до молодої. Мабуть, таким чином вона намагалася довести всім, а насамперед самій собі, що вона не гірша за свою молоду суперницю. А ще їй хотілося бути просто щасливою.

– Марійка, – відповіла їй Маргарита Іванівна, – зараз продаються дуже модні гумові галошики. Тобі потрібно просто частіше ходити модними магазинами.

  • Добре, – посміхнулася Марія, переглянувшись з Леонідом, – частіше ходитиму по модних магазинах.

– От і чудово! – радісно сказала Маргарита Іванівна. – А я з тобою ходитиму. Ой забула! Я не зможу з тобою по магазинах ходити, ми з дівчатами їдемо в санаторій. Будемо там тусити.

“Дівчата” – це її подруги-ровесниці, такі ж легкі та безрозсудні, з якими вона завжди подорожує та весело проводить час.

– Знову? – здивувався Леонід.

– Там ще прохолодно, не забудьте взяти теплий одяг, – сказала Марія. – І дзвоніть нам частіше, щоб ми не хвилювалися. А то ми ніколи не можемо до Вас додзвонитися: трубку не берете, то поза зоною доступу.

– Марійка, – з ніжністю сказала Маргарита Іванівна, – яка ж ти чудова і добра! Як добре, що у Леоніда така гарна дружина.

Ну і додала:

– Тільки сільські можуть бути з такою чистою душею!

Марія закотила очі і похитала головою. А Леонід обійняв жінку і сказав:

– Звичайно! Марійка у мене найкраща, найкрасивіша, найрозумніша, найулюбленіша!

Насправді Маргарита Іванівна свою невістку любила. Хоча й вважала її надто серйозною для свого віку. Але вона чудово розуміла, що в сім’ї обов’язково має бути хоч одна розважлива людина, яка піклуватиметься про всіх. І в їхній родині то була Марія.

Вам також має сподобатись...

Валентина готувала вечерю, деруни з м’ясом, улюблену страву її сина Андрія. – І де ж це Андрій? – глянувши на годинник подумала Валя. – Вже мав би бути вдома. Жінка вирішила подзвонити до сина і запитати, коли він повернеться. Але телефон Андрія не відповідав. – Та що ж це таке?! – почала хвилюватися Валентина. Пройшла година, за нею ще одна, Андрія все не було. Валя ходила по квартирі, не знаходячи собі місця. Раптом пролунав дзвінок телефону. – Андрій! – вигукнула Валя, підняла слухавку і почула те, що навіть уявити собі не могла

Андрій припаркував свій джип біля будинку батьків. – Приїхав! – вигукнула мама, побачивши сина і обійняла його. – Привіт, мамо! – усміхнувся Андрій. – Прохоть в хату, я там обід приготувала, – затараторила жінка. Андрій смачно поїв, поговорив з батьками. – А ти надовго до нас? – запитав батько. – На тиждень, – відповів Андрій. – Це добре, нам допомона не завадить, – усміхнувся батько. Тиждень пролетів швидко, настав час повертатися у місто. Мати з батьком вийшли провести сина. – Андрію, я маю тобі дещо сказати, – раптом сказала мама і все розповіла сину. Андрій вислухав матір і аж сторопів від таких слів

Ольга з Миколою зустрічалися пів року. – Олю, виходь за мене заміж! – нарешті запропонував їй чоловік. Ольга з радістю погодилась. На весіллі батьки нареченої подарували їм велику суму грошей. Мати Миколи приїхала з букетом квітів. Коли підійшла її черга щось дарувати, вона гордо сказала: – Я подарувала Миколі життя. Це дорожче за будь-які гроші! А тобі, невісточко, я дарую хорошого чоловіка. Свати стояли здивовано повідкривавши роти

Ірина напекла пирогів і стала чекати у гості своїх доньок. Вчора вона подзвонила до Олени і Наталки, попросила зайти, бо має до них серйозну розмову. Ближче вечора у двері подзвонили. – Мамо, це ми! – озвалися доньки. Ірина відкрила і запросила дівчат на кухню. – Ну, що там сталося? – одразу запитала Олена. Ірина важко опустилася на стілець. – Ой сталося дівчатка, сталося… Навіть не знаю з чого почати, – важко видихнула мати і зупинилася. – Мамо, розповідай, не тягни…, – поквапила Наталя. І Ірина все розповіла донькам. Наталя та Олена вислухали матір і застигли від почутого