Історії жінок

Марина була дружкою на весіллі подруги Юлі. Довелося таки піти, хоча перед тим їй на ногу наклали гіпс. З собою вона взяла маленьку доньку Олечку. Весілля проходило весело. Олечка бігала за кульками, їла тістечка і весело сміялася. Пересиділа у всіх на руках, зачарувала гостей милим щебетом… Коли настав час незаміжнім дівчатам ловити букет нареченої, Марина зітхнула і залишилася сидіти за столом. Як же вона хотіла стояти в тому галасливому ряду дівчат! Але ж нога… Пролунав звук барабану, букет полетів до стелі. І тут сталося те, чого ніхто не очікував

Марина дивилася на свою ногу, на яку був накладений гіпсі, потім на слухавку. На ногу – на слухавку…

– Ну що? Ти будеш дружкою на моєму весіллі, Маринко? Ти взагалі збираєшся обіцянку виконувати?

Голос належав найкращій подрузі Марини – Юлі.

Він поступово набував напружених ноток…

– Га?! Ти будеш на весіллі? Чи все зривається? Ти чого мовчиш?

– Я не знаю! Як я в гіпсі зможу?

– Марино! Я зараз приїду і влаштую тобі! Як ти могла на рівному місці так зашпортатися? От поясни?! Ти обіцяла бути дружкою на моєму весіллі! І…

– Та пам’ятаю я! Але що я можу вдіяти? Думаєш, я планувала це, Юлю?!

Майбутня наречена вже не стримувалася. Галасувала вона довго.

– Нехай почвариться, її можна зрозуміти, – вирішила Марина і відклала телефон убік.

– Я планів не змінюю! Ти маєш видужати і через тиждень бути на моєму весілля! Дружкою! Все!

– Танців не буде, – сумно подумала Марина і поклала слухавку.
Телефон лежав спокійно, ніхто не передзвонював.

– Юля, мабуть, пішла провітритися кудись на балкон, – подумала Марина.

Вона замислилася.

… Три місяці тому вона була дуже зацікавлена у цьому весіллі. Марина – самотня жінка із п’ятирічною дитиною. З донькою Олечкою.

Дівчинка у неї дуже жвава. Вона не знає відмов і не любить бути другою. Вона завжди бере владу у свої руки і діє. Хто завжди є центром уваги? Олечка!

Як із нею знайдеш собі чоловіка? Марина не знала як…

Тут шансів зі спокійною дитиною практично немає, а з такою, як Олечка, тим паче.

– Якщо чоловік по-справжньому покохає жінку, то дитина його не збентежить! – неодноразово чула Марина.

Але щоразу її брали невиразні сумніви щодо правдивості цього твердження.

Ніхто її не полюбить. І Олечка чоловіка збентежить, ще як збентежить!

…На весілля до Юлі Марина хотіла потрапити з певною метою – перехопити в запеклій боротьбі букет нареченої – як шанс.

Шанс вибратися зі своїх сумнівів. Вона навіть туфлі на високих підборах купила. Вони її й підвели …

Марина вирішила їх трохи розносити, пішла на пошту і стала підбором у щілину між бруківкою. А далі відомо, що сталося…

Щоправда, Марина хотіла потрапити на весілля навіть із гіпсом.

Юля дозволила взяти з собою невгамовну Олечку.

Не кожна людина готова зірвати головну урочистість свого життя необдумано-добрим рішенням.

Дівчинка ніколи не бувала на весіллях, тому всі вуха мамі продзижчала:

– А що там? А як там? А яка наречена? А навіщо кидають букети? А чому Олечка сама не може бути нареченою?

Все їй довелося пояснювати й розповідати.

Хто стане з Мариною поратися?

Тепер Юля образиться, маленька донька плакатиме, а Марина не вийде заміж, пропустивши єдиний свій шанс із букетом…

Раптом задзвонив телефон. То була Юля.

– Марино! Я все придумала!

– Що?! Знайшла іншу дружку?!

– Ні. Ми привеземо тебе в ресторан. Не сперечайся. Будеш просто сидіти за столом, і це не обговорюється!

– Ти точно вирішила?

– Не перебивай… На фото у ЗАГСі, гаразд, тебе не буде. Я маму й тата поруч поставлю. Але в ресторані ти маєш бути! Торс на фото вже щось! – засміялася Юля.

– Що ти причепилася? Поклич дружкою Іринку…

– Це ти будеш. Я тобі ще в сьомому класі пообіцяла, – раптом почала плакати Юля.

– Ти памʼятаєш про нашу угоду?! – ахнула Марина.

– Звичайно! – сказала Юля.

– Приємно ж як… Шкода, звісно…

– Що?

– Я так хотіла зловити букет нареченої… І ось…

Тепер і Марина відчула зрадливу сльозу.

– Нічого! І тебе заміж видамо! – палко пообіцяла Юля. – А я дружкою буду!

– Діти не дуже допомагають налагоджувати сімейне життя, – зітхнула Марина.

– Не переймайся. Якщо чоловік покохає… То він не подивиться…

– Все, Юлю, здається, вихователька Олечку привела. У двері стукають! Вона її зараз відводить і приводить, дякую їй величезне! А то, як би я зі своєю ногою?

…Увечері, у день весілля, по Марину та Олечку приїхало таксі.

Марині допоміг спуститися вродливий чоловік, Леонід. Він був дружбою в нареченого.

По дорозі трохи побалакали, познайомилися.

Якби не прикра обставина з ногою, можна було б з певністю сказати – Марина й Олечка виглядали шикарно!

Ресторан був неподалік.

Столи сервірували у ніжно-персикових кольорах. Марину посадили на місце дружки, Олечку поруч. За умовчанням, усі жінки з цього ряду мали доглядати дитину.

Весілля проходило весело.

Олечка бігала за кульками, їла тістечка і весело сміялася.

Пересиділа у всіх на руках, зачарувала гостей милим щебетом.

Коли настав момент вишиковуватись незаміжнім дівчатам ловити букет нареченої, Марина протяжно зітхнула і залишилася сидіти за столом зі старою бабусею Юлі…

Та дрімала і не бачила, як Марина очей не зводить з букетика.

Як же ж вона хотіла стояти в тому галасливому ряду дівчат!

Он, як очі сяють, не терпиться їм зловити букет!

Особливо брюнетка-Іринка хижо дивиться, готова відсунути конкуренток.

От же ж туфлі!

Пролунав звук барабану, букет полетів до стелі. І тут сталося те, чого ніхто не очікував!

Маленька Олечка, не чекаючи, поки всі кинуться по букет, вибігла вперед, підстрибнула, схопила його, і з галасом:

– Мамо! Він наш!

Кинулася під стіл.

Вона проскочила під столами, і опинилася біля мами.

Висунулася ручка, з добряче пошарпаним букетом, частково без пелюсток. З’явилася й сама дівчинка.

– Бери швидше, мамо!

Юля обернулася до затихлого залу, й засміялася, зрозумівши, що це було.

– Ну ось! А то Марина почала – діти весіллям заважають, діти заважають. Ні! Вони допомагають! Давайте всі привітаємо Марину з букетом і такою надійною донечкою! Всім би таку дочку!

Усі заплескали в долоні.

Олечці дали шоколадку, а тамада всіх закликала розсідатись по місцях.

– Молоді, придивіться…

– Вже придивились, – усміхнувся Леонід, який супроводжував Марину в таксі.

– Леоніде, а ви проведете мене назад? – тихо спитала Марина. – А то… Я не можу сама.

– Звичайно, проведу! – засміявся він. – Я й на каву залишуся. Якщо треба сам її й приготую…

…Минуло десять років.
І тепер, коли хтось починає впадати в невпевнений стан, Марина каже:

– Можна з руками й ногами нічого не добитися, а можна й у гіпсі букет нареченої спіймати. Вибирайте свій шлях! Сто книг із саморозвитку нічого не дадуть, доки самі не почнете діяти.

При цьому вона з любов’ю дивиться на Леоніда, з яким вони живуть душа в душу, разом виховують Ольгу, яка вже підросла і двох синів – Олега й Миколу.

До речі, Юля дотрималася обіцянки. Вона була дружкою на їхньому весіллі…

Вам також має сподобатись...

Марія чекала, що Ігор з дня на день покличе її заміж. Якось ввечері жінка готувала вечерю, коли Ігор повернувся з роботи. Чоловік одразу зайшов на кухню. – Нам потрібно поговорити, – раптом заявив він. – Я тебе слухаю, – відповіла Марія. – Ти помітила, що ми віддалилися один від одного, – сказав він. – Ти про що? – не розуміла його Марія. – Я веду до того, що нам треба розлучитися, – несподівано закінчив Ігор. Марія застигла на місці, незрозуміло дивлячись на Ігора

Ліза з Ірою дружили з самого дитинства. Вони могли дуже посваритися, і навіть не спілкуватися. Потім, якось налагоджували стосунки… Іноді заходячи до Іри в гості, Ліза раптом помітила, що її батьки якось дивно й похмуро дивляться на неї. А якось мама Іри відвела Лізу вбік і тихо запитала: – Лізо, ми тебе шануємо, але й совість треба ж мати. Вже четвертий місяць пішов! Ти хоч частинами нам віддавай, якщо відразу все віддати не виходить. – Що віддати?! – Ліза застигла від несподіванки. Вона дивилась на матір Іри й не розуміла, що відбувається

Оля відкрила весільний салон. Їй знадобилися великі фотографії для вітрини. Довелося найняти фотографа. Незабаром на порозі з’явився хлопець із фотоапаратом та великою сумкою. – Отже, що зніматимемо? – звернувся він до Олі. – Я хотіла б дівчат у білих сукнях показати на фото, – попросила Оля. – Ну, спробуємо, – сказав хлопець. Прошу вас, Олю, зробимо перші проби. – А що я позуватиму в сукнях?! – оторопіла дівчина. – Ви, як ніхто підходите на роль нареченої! Невдовзі фото були готові. Дмитро приніс зразки і поклав їх на стіл. Усі оторопіли від побаченого

Алла без попередження приїхала до сина в гості. Невістка Ольга відкрила двері. Побачивши її незадоволене обличчя, Алла одразу сказала, що вона ненадовго… Ольга запросила її на кухню, налила чаю і поставила на стіл вазу з сушками. Прийшов син Віталій. Алла так і не доторкнулася до скромного частування. – Відчуваю, здоров’я в мене вже не те, – сказала вона. – Хочу попросити вас про допомогу… – Так, ми ж уже обговорили це питання! – вигукнула Ольга. – Ви знаєте, Алло Василівно є чудовий вихід! Свекруха здивовано дивилася на невістку, не розуміючи до чого та веде