Історії жінок

Марина їхала своєю машиною додому. У салоні грала музика, але й вона не заспокоювала її, а навпаки, наводила тугу. – Як же ж рано пішов мій Андрійко, – думала Марина про свого покійного чоловіка. – Тридцять один рік, хіба це вік?! Дитину чекали… Але його не стало, і малюка теж нема. Стільки часу минуло, а душа все не на місці… Попереду Марина помітила машину, яка раптом поїхала вбік і зупинилася. – Щось не так, – подумала вона. – Колесо, чи що? Марина теж зупинилася. Вона підійшла до машини, постукала в дверцята і застигла від несподіванки

Корпоратив на роботі добігав кінця. Колеги, захоплені веселими жартами, байками, музикою й танцями і не помітили, як Марина тихо вийшла з галасливої зали і вирішила поїхати додому.

Хорошого потроху, як то кажуть, і їй цілком вистачило і смачної їжі, і хорошої музики і спілкування колег.

Але непомітно піти не вдалося. На порозі стояв красень Олег Іванчук, мрія всіх незаміжніх жінок їхнього колективу.

А поряд з ним Ганна, чоловік якої хвацько витанцьовував у колі панянок бальзаківського віку.

– Марино, ви вже йдете? – запитав Олег. – Таксі викликати?

– Ні, я на машині, дякую. І не гульбанила, не хвилюйтесь, – з усмішкою відповіла вона, попрощалася і швидко пішла до своєї автівки.

– Жаль дівчину, – сказала Ганна. – Така молода і вже вдова…

– А що ж із її чоловіком сталося? Ти не знаєш? – запитав Олег.

– Серце. Прямо на вулиці стало недобре, а ніхто не допоміг, уявляєш? Думали гульбанив. Ну а коли швидка приїхала нарешті, вже пізно було…

Вони повернулися в залу і забули про Марину, хоча Олегу вона подобалася суто зовні.

Але те, що вдова, трохи напружувало. Від цього слова віяло якоюсь гіркотою і досадою, та й сама вона була завжди сумною й нетовариською…

…Марина їхала повільно, бо не любила їздити вночі. В очі світили ліхтарі, відблиски зустрічних машин теж дратували. У салоні грала музика, але й вона не заспокоювала, а навпаки, наводила тугу.

Як рано пішов Андрійко… Тридцять один рік, хіба це вік?! Веселий здоровань, любив її, як і вона його. Дитину чекали… Але його не стало, і малюк не народився.

Вона втратила його одразу після поминок. З того часу минуло майже три роки, а душа не на місці. І туга самотності ні-ні, та й накриє з головою…

Попереду Марина помітила машину, яка раптом різко зменшила швидкість, поїхала вбік і, не зупиняючись, повільно поїхала вздовж бордюру, поки нарешті не зупинилася.

– Щось не так, – тривожно подумала Марина. – Колесо, чи що?

Повз проїхала пара машин, обігнавши її і не звернувши уваги на те, що сталося.

Марина теж дуже повільно проїхала повз, намагаючись зазирнути в салон. Але там було темно, нічого не розібрати…

Вона зупинилася метрів за п’ять, теж біля узбіччя, підійшла до машини і постукала в дверцята.

Їй не відповіли. Тоді вона наважилася відкрити дверцята і застигла від несподіванки…

Усередині сидів чоловік похилого віку, відкинувшись на спинку сидіння і безсило опустивши руки. Торкнувшись його за плече, Марина зрозуміла, що він наче спить, хоча двигун вимкнути встиг.

Жінка відразу викликала швидку.

– Він живий? – запитала вона наостанок.

– Поки так, – пояснили їй і відпустили нарешті, записавши її дані.

Марина знову сіла в машину і поїхала далі із тяжким почуттям на душі. Отак і її чоловік… І якби хтось тоді вчасно надав йому допомогу, Андрійко залишився б живим…

Прийшовши додому, Марина підготувалася до сну і лягла в ліжко, все ще переживаючи за того чоловіка.

…Зранку її розбудила мама, запитати, як пройшов корпоратив, які плани на сьогодні запросила на обід. І при цьому чомусь запитала про Олега, про якого чула від дочки:

– Не провів він тебе додому?

– З якого дива, мамо? Я машиною була, сама доїхала. Даремно я тобі про нього розповідала. Немає в нас нічого і не може бути. Службового роману мені ще не вистачало.

Мама образилася на її тон і закінчила розмову, буркнувши на прощання:

– Чекаю на другу годину.

Марина відкинулася на подушки і закрила очі. На душі було не дуже добре після вчорашнього вечора. І самотність обтяжувала. І цей випадок із чужим чоловіком – як він, чи вдалося врятувати? Ці думки чомусь турбували…

Хоча подібне почуття туги не так уже й рідко відвідувало її, настав час і звикнути. Колишні друзі якось відсунулися на певну відстань, перестали запрошувати.

Мама сказала одного разу:

– Коли ти була заміжня, то була чужою дружиною, як і вони самі. А зараз ти об’єкт пильної уваги їхніх чоловіків. І це їм не подобається… Отаке суперництво.

Так і звузилося коло її друзів, і з часом Марина зрозуміла, що це були й не друзі зовсім, а так, знайомі, які після поминок Андрія мало цікавилися нею самою.

Марина встала нарешті, неквапливо поснідала, подивилася якусь ранкову недільну передачу і почала збиратися до мами…

…Пройшов приблизно місяць. Все якось заспокоїлося в її душі. Марина увійшла у звичайний режим, чіткий, без напруження.

Дім, робота, мама на вихідних. Але в душі раптом з’явилося якесь передчуття чи очікування, і це підіймало настрій.

Марина намагалася бути привітною з колегами, посміхалася на компліменти того ж невгамовного Олега, переводячи їх на жарти.

…Того вечора від розмови з мамою її відволік паралельний дзвінок із незнайомого номера.

– Мамо, я передзвоню, – сказала Марина і переключилася на той дзвінок.

– Доброго вечора, – почула вона незнайомий чоловічий голос. – Вибачте, що турбую. Мене звуть Іван.

– Зрозуміло, а мене Марина. Мабуть ви з пропозицією, від якої я не зможу відмовитися? – жартома запитала вона.

– Ні-ні! Я з іншого питання, – відчувалося, що чоловік хвилюється. – Декілька тижнів тому ви допомогли моєму батьку на дорозі. Йому стало недобре за кермом, і якби не ви… Ось, дзвоню подякувати.

– З ним все добре?! – прямо вигукнула Марина.

– З ним все добре. Слабий ще, але одужує. Він просив знайти вас і передати листа з подякою й квіти. Чи могли б ми зустрітися?

Марина розгубилася.

– Ні, що ви! Нічого не треба. Головне, що він живий, то це вже нагорода для мене. Значить, все не даремно.

– А я ледь знайшов ваш номер телефону, – додав він, і Марина відчула, що чоловік усміхається.

– Ну гаразд, – нарешті погодилася вона. – Завтра субота, давайте зустрінемося в парку біля озера десь опівдні.

І чоловік радісно погодився.

Щось знайоме промайнуло в рисах цього Івана, коли Марина побачила його під час зустрічі. Він простягнув їй конверт і такий гарний букет квітів, що вона аж захопилася!

Андрійко завжди радував її такими букетами…

– Нічого собі! Дякую, – сказала вона, і, присівши на лавку, розкрила конверт, переживаючи, що там будуть гроші. Цього їй хотілося найменше, бо доведеться повертати, відмовлятися…

Але ні, грошей, на щастя, не було, і вона прочитала:

«Люба, незнайомко! Я не знаю, як висловити свою подяку за те, що ви янгол. Дякую вам, моя добра рятівнице. Я завжди пам’ятатиму вас у надії колись поцілувати вашу руку. Щиро вдячний за вашу доброту, Тарас Петрович Іванчук».

І тут Марина з величезним і неприхованим подивом подивилася на Івана. Вона застигла від несподіваної здогадки.

– Щось не так? – спитав він стривожено. – До речі, букет батько сам підбирав і замовляв в інтернеті…

– Ні, не в цьому річ. А Іванчук Олег не ваш родич?

Настав час дивуватися Івану.

– Це мій брат двоюрідний. Ви знайомі?

Вони гуляли по парку, розмовляючи про випадковості, які не випадкові, про те, як дивно доля зводить людей. І нарешті Іван запросив Марину в кафе, а вона не відмовилася.

Він сидів навпроти. З-під густих чорних брів дивилися на неї уважні очі, як у Олега. Ось на що вона одразу звернула увагу під час зустрічі.

Тільки погляд був інший: спокійний, уважний, вивчаючий, без лукавої хитринки…

– Ви не проти, якщо я вам ще подзвоню? – запитав Іван, провівши Марину до її будинку.

І вона, звісно ж, погодилася!

А потім було знайомство з його батьком, який справді поцілував їй руку під час зустрічі.

Вона подякувала за розкішний букет, а він за врятоване життя. Потім на порозі з’явився Олег, здивований до глибини душі.

Поплескавши брата по плечу, він сказав:

– Ех! Вічно ти випереджаєш мене, брате! Мариночко, ти з ним не пропадеш. Надійний чоловік, як і мій дядько. Я буду радий, якщо ми поріднимося…

Так і почалося у Марини нове життя у колі дуже хорошої родини. Скінчилася, нарешті, її самотність.

Потішилася за неї й мама, яка прямо «закохалася» в Тараса Петровича.

Розумного літнього чоловіка, який видужував на очах.

Він любив її дочку і називав янголом, і ніяк інакше…

Вам також має сподобатись...

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки

Ольга поралася біля плити на кухні, коли почула, як рипнула хвіртка у дворі. – Кого це ще там принесло? – невдоволено подумала вона. – Справ у мене купа, ніколи мені ляси точити! Двері в хату різко відчинилися. Ольга обернулася й ахнула! Вона побачила Олену, односельчанку, яка жила на сусідній вулиці. Олена стояла й грізно дивилася на Ольгу. Вона явно збиралася сваритися… – Ти чого до мого Федька лізеш?! – раптом почала вона. – Що-о-о?! – здивувалась Ольга. – Та нащо мені Федько твій здався? Мужиків нема, чи що? Ольга дивилась на Олену й не розуміла, що відбувається

Ольга познайомилась з Олегом на весіллі у подруги. Невдовзі й вони одружилися. Ольга переїхала жити до чоловіка. Спочатку свекруха Тамара Петрівна була ласкава. Хата невелика, дві кімнатки всього. У залі Ольга з чоловіком оселилися, а в прохідній кімнаті – свекруха. Зайвий раз і не пройдеш, щоб її не потурбувати… Прожили вони три місяці, аж раптом почалися дивні речі. Стала Ольга помічати, що ліжко, яке вона вранці прибрала, стає за день помʼяте. Жінка й зрозуміти не могла, що це таке! А одного дня Ольга прийшла з городу і оторопіла від побаченого

Валентина прийшла з роботи пізно. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор. – Нарешті я вдома, а завтра ще й вихідний! – з полегшенням зітхнула жінка. Валентина затрималась на роботі, а потім вона ще й мусила зайти в магазин купити продуктів. Валентина поставила важкі пакети на підлогу, як раптом помітила, що в коридорі стоять ще чиїсь черевики, окрім взуття її чоловіка Петра… З кухні чулися якісь гучні голоси. Валя одразу зрозуміла, що ті хто був на кухні не почули, як вона зайшла. Жінка прислухалася й застигла від несподіваної здогадки