Історії жінок

Катерина попрасувала свій робочій халат, одягла нові зручні туфлі, гарно зачесалася. Вона відвела доньку Маринку до сусідки, баби Марії й вирушила на роботу. Катерина так чепурилася, бо дуже хотіла сподобатися своєму колезі Сергію Анатолійовичу. Жінка прийшла на роботу, а тут новина – не буде Сергія Анатолійовича кілька днів! Відпустку взяв за власний кошт. – А чого він відпустку взяв? – приховуючи розчарування, запитала Катерина. – Колишня, кажуть, до нього приїхала, – відповіла колежанка Олена. – Сина привезла. Катерина розчарувалася, але вигляду не показала… Ввечері вона прийшла додому, глянула на свій город, і ахнула від побаченого

Село вже прокинулося і жило своїм життям, метушливим, часом безглуздим, але завжди клопітким.

Сусідки перегукувалися через огорожу, обговорювали врожай.

Огірки цього року пруть, слива вродила, смородина пішла…

– Мені б ваші турботи, – подумала Катерина і важко підвелася з ліжка. – Час вже до обіду йде, треба справами зайнятися.

Вона вчора в нічну зміну працювала, додому потрапила тільки до сьомої ранку, от і поспала хоч трохи.

Чергувала вона в лікарні. Медсестер не вистачає, от і просять її підтримувати їхню місцеву лікарню. Ну і платять трохи більше, аніж за денну роботу. Гріх відмовлятись.

Сергій Анатолійович знову ж таки, їхній новий лікар, часом з нею на зміну потрапляє. Хороший чоловік, міський, неодружений. Надії мало, звісно, але вона є…

Ось і працює Катерина ночами два рази на тиждень.

Голова, як у тумані, не виспалася як слід. Чайник поставила, вийшла на ґанок, потяглася, свіжого повітря вдихнула, про Маринку подумала.

Де її носить із самого ранку? А тут і вона, тільки згадай!

– Матусю, ти спала, а я на поминки ходила з бабою Марією. Ти ж знаєш, що дідуся старенького у Пінчуків не стало. Там усі так плакали. А бабусі Олені водою бризкали, бо їй було недобре…

Катерина подивилася на доньку і нічого не сказала. А що тут скажеш? Горе, воно і є горе…

Вона приготувала доньці чаю, потім дала грошей і відправила в магазин зі словами:

– Хліба купи, молока й пачку масла. Прийдеш, я тобі млинців спечу.

І Маринка побігла, а Катерина взялася за прибирання. Розкидано все. Пил Маринка витирає, але не скрізь дістає, мала ще.

Катерина прибрала і вже домивала підлогу, як дочка повернулася з покупками.

– Ось ще й огірків тітка Тамара дала зі свого городу. А чому в нас огірків немає? – говорила вона безупинно. – Вони ж у інших пруть!

– Тому, що їх садити й вирощувати треба. Я не маю ані сил, ані часу. Підростеш, займайся городом, коли бажання є. І не «пруть», а ростуть.

– А чому у всіх тато є, а я в мене нема? Він би садив і вирощував, як дядько Степан, батько Люди.

Ось вона й дочекалася цього питання. Чому тата немає? Недолугий тому що.

Золоті гори наобіцяв, міський, і втік. Разом в училищі вчилися. Одружиться казав, а як Катерина народила, так його й сліду нема.

Вона з донькою в село повернулася, училище не закінчила до пуття. А він зник. Виїхав кудись на заробітки: чи то в Німеччину, чи то в Іспанію.

– Ти не базікай, а йди курочок погодуй, і подивися, чи немає яєчок. Для млинців мені потрібні…

І Маринка знову побігла. А Катерина лягла на ліжко перепочити.

Дивиться вона на брудну стелю і думає, що побілити б треба було. Відтоді як мами не стало, не білила. Та й взагалі все занепадає: і стіни, і вікна, і підлога. Щілини в палець завтовшки.

Усі в селі давно свої будинки відремонтували, а в неї руки не доходять. Погана вона господиня, і мужика в хаті нема.

Ну а звідки йому взятися?! Неодружених її віку і старше немає в окрузі. Молодики і задарма не потрібні. Василь тракторист клинці підбиває, але гульбанить він іноді…

Ось і залишається один Сергій Анатолійович на прикметі. Та хіба ж вона йому пара? Випещений, освічений, серйозний. Просто так не підступишся.

Того дня вони чергували разом. Катерина приготувала чай, пиріжків принесла – сама насмажила. Побалакати хотіла.

А він поїв швиденько, чашку чаю випив і побіг по роботі. Поговорили, називається…

Маринка повернулася з трьома яйцями в руках.

– Мамо, а в Людки братик народився. Такий смішний, ручками й ніжками рухає. Нам із ним гратися не дозволяють, сказали, що він підрости має, потім дозволять. А ти мені народи теж маленьку ляльку, га? Я допомагатиму, як Люда.

Катерина пригорнула дочку до себе, а на очах сльози чомусь. Є такі теми, на які не поговориш з дитиною, не поясниш, не поскаржишся, що тато для ляльки потрібен, без нього ніяк. І що дитина – це не іграшка, а маленька людина…

Почала вона млинці смажити і говорити про те, що літо пройде і до школи вже.

Вчитися треба добре, поводитись у школі так, щоб не скаржилися. До Люди поменше бігати, щоб не набридати, у них і так турбот повно.

Катерина відпустила Маринку погуляти, а сама обідом зайнятися. Так і пройшов день у метушні, але до городу, до бур’янів руки не дійшли. Бур’яном він весь поріс, перед сусідами соромно.

– Гаразд, завтра займуся після роботи. Прийду раніше і повисмикую все, окрім квітів, – подумала Катерина і знову засумувала.

Тяжко жінці одній. А заради доньки треба триматися…

Увечері Василь прийшов.

– Придивися до нього, Катерино, – казала баба Оля, сусідка. – І чоловік він непоганий, працьовитий. А що гульбанить, так рідко. Нема таких, хто не гульбанить зовсім.

– Є! Сергій Анатолійович, – подумала Катерина.

Ніколи вона не помічала його за цим. Хоча на роботі тільки й бачила, а який він у житті, хто ж його зна…

– Ти чого, Василю? – запитала Катерина. – Біленької в мене немає, тільки чай. Будеш? Тоді заходь.

Чоловік зайшов до хати, сів за стіл, Маринці цукерку простягнув. А потім і каже:

– Я ось що подумав, самі ми з тобою залишилися тез пари. Давай уже одружимося, чи що? У мене хороше господарство, робота хороша. А ти одна з дитиною пораєшся. Легше ж буде вдвох, га, Катю?

– Ще чого! Вигадав теж, – відповіла Катерина. – Город он краще переорав би мені, посадив щось. Більше толку було б.

– Переорю, – відповів Василь.

Але розмова далі не пішла. Посидів він трохи, чаю попив і пішов. І так гірко стало Катерині.

Може, даремно вона так? Як там кажуть – краще синиця в руках, аніж журавель у небі?

А журавель її високо ширяє, до його крила не дотягнешся.

Сидить Катерина, розмірковує. Тут Маринка підбігла і почала захоплено розповідати:

– Мамо, а у Люди кішка Мурка така розумна. Ми їй фантик від цукерки кидаємо, а вона ротом бере і нам приносить назад. А котів можна купати? Я теж хочу кошеня. Давай заведемо?

– То ляльку, то кошеня. Іди вмивайся і спати. Пізно вже, – стомлено сказала Катерина і почала прибирати зі столу. – Завтра мені на роботу зранку, до баби Марії підеш.

Баба Марія – мати Василя. Вона із задоволенням за Маринкою дивиться – така допомога! Але теж натякнула якось, що ось сім’єю жили б однією, як добре було б…

Прибрала Катерина, прийшла до доньки, сіла поряд. Вона ще не заснула, притулилася до неї. І Катерина раптом відчула таку тугу, таку жалість, що сльози покотилися по щоках і капнули на плече Маринки.

– Мамо, ти чого плачеш? Тобі дідуся Пінчуків шкода, так? Вони сказали, що буде якийсь дев’ятий день, щоб ти теж прийшла. Підеш?

– Піду, піду. Спи…

Наступного дня Катерина попрасувала свій синій халат, одягла нові зручні туфлі, гарно зачесалася.

Катерина завела Маринку бабі Марії і вирушила на роботу.

Вирішила все ж бути привітнішою із Сергієм Анатолійовичем. Та так просто й поговорити – як, мовляв, справи у вас, чи не сумуєте за містом своїм? Чим захоплюєтеся?

Вигадувала собі все, посмішку відпрацювала. Голову вище, плечі розправлені, хода від стегна.

Це вона якось не дуже розуміла, але постарається.

Тобто ходити, не човгаючи, гарно, але й не згорбившись іти, як Ганна Василівна. Але тій уже під шістдесят, а Катерині всього двадцять шість.

Приходить вона на роботу і чує новину: не буде Сергія Анатолійовича кілька днів. Відпустку взяв за власний кошт, замість неї Ганна Василівна. З усіх питань до неї.

– А чого він відпустку взяв? – запитала Катерина, надягаючи поверх гарного кольору сукні свій випрасуваний халат і приховуючи розчарування.

– Колишня, кажуть, до нього приїхала. Сина привезла. Якщо зійдуться знову, кине він нашу лікарню і знову у місто поїде. Згадайте моє слово, – говорила все і про всіх знаюча медсестра Оленка і при цьому поглядала на Катерину.

Ось так ось, мовляв. І не мрій.

А сама теж йому очима блискала, тільки Сергій Анатолійович і на неї нуль уваги.

А воно ось виявляється, що. Колишня, син… Катерина взялася за свої звичні справи і вдавала, що й не думає про лікаря. А на душі кішки шкребли.

Відпрацювала нарешті, халат почепила і додому. Туфлі теж змінила, знайшла у шафі свої запасні, старенькі. Нема чого таку красу даремно по пилу тягати.

Катерина прийшла додому, глянула на город, і ахнула від побаченого! На городі жодного бур’яну! Грядки засаджені, квіти полити…

Біля паркану лійка стоїть, залишки розсади, інструменти новенькі.

Ох і хазяйський же ж Василь! Все в нього про запас.

Катерина одразу ж до баби Марії пішла, а назустріч їй уже Маринка біжить.

– Матусю, ми з дядьком Василем все зорали, посадили. Він сказав, що будуть у нас пізні помідорки. Бачила розсаду?

Вона обійняла доньку і повела додому, зайшовши спочатку до баби Марії.

– Дякую, Маріє Миколаївно. Як вона, слухалася, не набридала?

– Вони з Василем цілий день у тебе на городі поралися. Він вдень відпросився, а зараз у поле, увечері зайде. Роботящий, Василь. І ось це «гульбанить-не гульбанить» з голови прибери. Я мати, мені краще знати!

– Гаразд, нехай приходить. І ви приходьте, я борщу наварю, повечеряємо…

Прийшли вони і знову за своє, свататися давай. То, з одного боку, підійдуть до питання, то з іншого. І все так добре виходить і з Маринкою, і з господарством, і з самотністю бабиною…

Та й погодилася Катерина.

Вирішили ближче до осені весілля зіграти…

Повеселішала вона, підбадьорилася. Скоро її самотнє життя закінчиться.

На роботі всі вже знали, Оленка чутку рознесла, що Катерина заміж виходить.

А незабаром і Сергій Анатолійович з’явився в лікарні, і перше нічне чергування у них із Катериною збіглося.

Роботи було цілу ніч повно.

Під ранок заснули бідолахи. Прийшов лікар, сів стомлений на диван, Катерина каву міцну зварила, налила йому. Він подякував і сказав:

– Хороша ти жінка, Катю. І як робітниця… Та й узагалі. Не хочеш на вихідних у місто з’їздити? Погуляємо, відпочинемо…

У неї серце стрепенулося. Невже вона й справді чує ці слова? І що їй відповідати?

Але тут вона згадала про «колишню» із сином. Добрі очі баби Марії, прибраний Василем город, радісну Маринку й відповіла:

– Дякую, Сергію Анатолійовичу. Та ніколи мені, дочка будинок, господарство, город. Не до міста.

І пішла. А на серці чомусь легко стало.

Даремно вона переживала. Помітив він її, черговий міський красень.

Тільки досить із неї міських. Не буде вона від землі рідної відриватися.

А Маринку вони з Василем виховають і обов’язково на лікарку вивчать.

Усьому свій час, і кожному своє місце в цьому непростому, але такому чудовому житті…

Вам також має сподобатись...

Оля повернулася зі школи додому. Дівчина відкрила квартиру своїм ключем, зайшла в коридор. – Цікаво, що там смачненького мама приготувала на обід? – подумала вона і одразу помчала на кухні. Тільки-но Оля відкрила холодильник, як раптом з кімнати батьків почулися якісь дивні звуки. – А це ще що таке? – подумала Оля і вирішила подивитися. Дівчина зайшла в спальню батьків і застигла від побаченого. – Тату… Тату?! Це що таке? Що Тамара Степанівна робить у вашій спальні з мамою? Ще й у такому вигляді? – тільки й вигукнула Оля, здивовано дивлячись на батька

Роман нарешті зробив пропозицію Тетяні. Вона прямо сяяла від щастя! Мамі Тетяни, Тамарі Петрівні, майбутній зять довіри не вселяв. – Тетяно, ти добре його знаєш? – запитала Тамара Петрівна. – Ви ще так мало зустрічалися, а ти виходиш заміж. Як в останній вагон застрибуєш. Ти ще молода… – Він мене любить, і я його теж! – рішуче сказала дівчина. – Мабуть… Так, люблю! – Мабуть! – ахнула жінка. – Сама не знаєш, чи що? – Мамо, я вийду заміж, це не обговорюється! – сказала Тетяна. Підготовка до весілля йшла повним ходом. Молоді саме обговорювали кількість гостей, як раптом сталося несподіване

Настя розлучилася з чоловіком Павлом. Жінка взяла дочку Марічку і приїхала до матері в село. Там вони побули недовго – мати не дуже зраділа гостям… Вранці, коли всі спали Настя і Марічка поїхали. Перший автобус був о шостій ранку. Куди йти? Треба шукати квартиру, або хоча б кімнату. Настя вирішила попроситись пожити в своєї знайомої старенької – Тетяни Андріївни. – Ти хазяйнуй собі тут, – сказала бабуся. – А там розберемося. Так вони й залишилися жити у баби Тані. Через тиждень пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мати Насті. Жінка взяла слухавку й застигла від почутого

– От гарний був би для тебе наречений, Катрусю, – дивлячись у вікно, сказала мати. – Перспективний хлопчик, розумний і в тебе он як закоханий! – Цей Микола?! – хмикнувши, запитала Катя. – Та ніколи в житті! Пройшло кілька років, а серйозних романів у Каті не виходило. Вона зовсім забула Миколу, але раптом він з’явився випадково у дворі, біля під’їзду. Катя, як побачила його, то так і ахнула