Про кохання

Олена прийшла додому й почала готувати вечерю. Її дочка Марина мала скоро повернутися з роботи. Ось вона і зʼявилася… – Мамо, здається в тебе там курячий супчик з локшиною, мій улюблений! – гукнула Марина. – І салатик теж, доню, твій улюблений! – відповіла Олена. І тут раптом хтось постукав у двері. Олена поспішила в коридор. Вона відкрила двері. На порозі стояв їхній сусід Микола і щось тримав у руках. – Здрастуйте, Олено Анатоліївно! – сказав він. – Це вам! Олена глянула на те, що він приніс і застигла від здивування

– Мамо, як ти? – Марина відчула, що мати не спить.

Та розплющила очі сумно усміхнулася дочці:

– Нормально.

– Мені на роботу пора. Сніданок та обід я тобі приготувала. Сама зможеш підвестися?

– Зможу доню. Ти не засмучуйся! Зараз встану.

– Давай допоможу. Завтра я вихідна, ходімо з тобою у поліклініку.

– Скільки ми туди ходимо, скільки на ліки грошей витратили, а все даремно…

Вона допомогла матері сісти на ліжко, потім стати за ноги. Жінка тихенько дійшла до ванної, спробувала посміхнутися:

– Іди доню!

Марина вийшла з квартири, зачинила двері на ключ і пішла на роботу в голову лізли сумні думки:

– Щось мама зовсім слаба, а, крім неї, у мене нікого немає. Завтра в поліклініці випишуть усілякі процедури, а в нас копійки залишилися. У мене зарплата дні через три-чотири, у мами зарплата через тиждень, а з завтрашнього дня вона на лікарняний піде. Треба в когось позичити грошей.

Так і проживемо з мамою все життя у злиднях. Заміж мене, схоже, ніхто брати не збирається. У мене і хлопця немає, вони на таку сіренькі й уваги не звертають. Так, якщо хтось зверне, дізнається, що в мене мама слаба… Ні, нічого хорошого на нас у житті не чекає…

…Увечері Марина поверталася додому. Раптом вона побачила, що під’їзду хтось вивантажував меблі.

– Наші нові сусіди у трикімнатну квартиру переїжджають, – подумала Марина.

Вона боком пройшла у двері й повільно пішла за хлопцями, які несли холодильник.

– Ось і сусід. Який він недолугий і негарний! Зважаючи на все, йому років тридцять, отже, діти вже в школу ходять, а може ще в садок…

Чоловік обернувся і зустрівся з Мариною поглядом:

– Здрастуйте, сусідко!

– Привіт! – кивнула головою Марина.

Вона зайшла в квартиру. Мати лежала на ліжку:

– Мамо, як ти?

– Коли трохи розходишся, наче нічого, а як полежиш, знову все ниє…

– Завтра до лікаря підемо. Побачимо, що скаже.

– Що скаже? – махнула рукою мати. – Знову купу всього випише, стане трохи краще, а через місяць все знову те саме.

– Гаразд, мамо, піду вечерю готувати.

– Марино, а що це там у нас на сходовому майданчику за галас.

– Нові сусіди переїжджають, – і дочка почала розповідати: – Меблі нові ще не розпаковані, холодильник дорогий.

– Хто вони такі не бачила?

– Він – такий негарний дядько, а дружину та дітей його я ще не бачила. Гаразд, мамо, я на кухню…

…Марина зайшла в кабінет лікаря разом із матір’ю. Той вкотре розпитав і оглянув жінку і почав виписувати рецепт:

– Виписую вам нове. Має допомогти.

– Всі ці ваші виписування, допомагають, але ненадовго, – не витримала жінка.

– Олено Анатоліївно, – лікар якось загадково посміхнувся взяв, чистий бланк рецепту. – Зараз вам випишу таке, що допомагає надовго, але воно дуже дороге…

…Взявши обидва рецепти мати з дочкою вирушили в аптеку, не по ліки, а просто дізнатися ціну.

– Скажіть, будь ласка, скільки це буде коштувати? – дала Марина перший рецепт.

Їй озвучили ціну.

– А це? – і Марина дала другий рецепт.

– Це дуже дорогі ліки. Упаковка коштує…

– Скільки?!

– Марино, ходімо! – Олена потягла доньку до виходу.

– Мамо, вони зовсім вже! – сказала Марина зі сльозами на очах, коли вони вийшли за двері.

– Гаразд, доню, з зарплати купимо ті перші.

– Ні, мамо, треба сьогодні позичити. До зарплати три дні. Що ти отак будеш слаба?

– Я вже звикла…

…Марина обійшла всіх добре знайомих у їхньому будинку, але зайвих грошей ні в кого не було. Всі знайомі жили від зарплати до зарплати, яка у всіх намічалася через тиждень.

Від безсилля на очі навернулися сльози, вона сіла на лавку, стримуючи їх, але ті не стримувались. Так хотілося, щоб хтось опинився поряд і допоміг її горю…

– Сусідко, ти що плачеш? – поряд із нею сів її новий сусід.

– Ні, – Марина швидко витерла хусткою сльози.

– Тебе як звуть?

– Марина.

– Гарне ім’я! А мене Микола.

– Дуже приємно, – дівчина шмигнула носом, намагаючись заспокоїтися.

– То чого ти, Марино, плачеш?

– У мене мама слаба, а грошей на ліки немає. Вони там всі зовсім вже. У них навіть дешеві ліки як пів зарплати коштують.

– Це я чудово знаю, – підтримав розмову сусід. – Сам постійно по лікарях ходжу. У мене теж всякого є…

– А мені бабуся, коли жива була говорила, треба їсти поменше солодкого і жирного і обов’язково пити воду джерельну, і тоді ніяких проблем не буде.

– Про солодке і жирне, я знаю, але не можу втриматись, а про джерельну воду не чув. А ти, одразу видно, дотримуєшся і того, й цього, он яка струнка.

– Дякую! – настрій в Марини покращився і навіть прикрощі пішли на другий план.

– У тебе рецепти з собою?

– Так.

– Ходімо по ліки для твоєї мами, – і сусід рішуче підвівся з лавки.

– Але…

– Ходімо, ходімо! – він схвально посміхнувся. – У мене на картці якраз трохи грошей залишилося.

– Я тільки в борг візьму.

– Гаразд. Віддаси, коли з’являться зайві гроші.

– А ваша дружина… Вона що скаже?

– Немає в мене дружини і ніколи не було, – він одразу якось знітився. – Від мене всі жінки та дівчата сахаються…

…Невимушено розмовляючи, вони дійшли до аптеки.

– Давай рецепти! – сказав Микола.

– Ось… Цей не треба…

– Та годі тобі!

Він узяв обидва рецепти і дав фармацевтці.

– Це дуже дорогі ліки, – повідомила та, глянувши в рецепт.

– Давайте! – впевнено промовив чоловік.

Жінка знизала плечима і принесла необхідні ліки. Чоловік із байдужим виглядом притиснув до термінала свою картку і ввів код.

– Миколо, – ахнула Марина, коли вони вийшли з аптеки. – А та в нас із мамою таких грошей ніколи зроду не було…

– Та годі тобі, Марино! Не переживай.

…Не кваплячись вони дійшли до будинку, до сходового майданчика. Дівчині ніколи не було так легко з чоловіками, як зараз із новим сусідом.

Але його обличчя…

І Микола, ніби здогадався, про що вона думає і пожартував:

– Я більше не буду солодке і жирне, і джерельну водичку завжди питиму.

– Дякую тобі, Микольцю за все!

І Марина квапливо зайшла до своєї квартири.

– Марина, ти з ким це? – запитала мати.

– Із Миколою, нашим новим сусідом.

– Дочко, ти якась сама не своя.

– Мамо, ми з ним були в аптеки, і він сплатив за всі ліки, які тобі виписали, і за ті дорогі, – сказала дочка з якоюсь дивною усмішкою на обличчі.

– Марино, та ми ж з ним не розплатимося!

– Він спочатку хотів просто так купити, я сказала, що віддамо, але він якось надто спокійно до цього ставиться.

– Дочко, а ти спитала, хто він? Ким працює?

– Каже, що блогер якийсь.

– Дочко, а дружина його, як до цього поставиться.

– Говорить, що дружини немає і ніколи не було. Та й сам він сирота, – дочка знову якось дивно посміхнулася.

– Марино, а ти, часом, у нього не закохалася?

Дочка стрепенулася, обличчя стало розгубленим, вона з хвилину дивилася, кудись у вікно:

– Мамо, він такий негарний…

…Олені полегшало, вона навіть стала подумувати, що пора на роботу виходити.

З зарплати жінка наготувала голубців. Голубці у неї були фірмові, найсмачніші. Із донькою вони не змогли з’їсти й половини. Мати ті, що залишилися, присмачила сметаною:

– Марино, йди віднеси сусіду! І передай від мене спасибі, ліки й справді допомагають.

– Мамо, якось незручно…

– Давай, давай, іди! Треба хоч якось хорошій людині віддячити.

– Гаразд, – і Марина кинулася до дзеркала.

Сусід відкрив двері. На обличчі було написане захоплення.

– Привіт, Миколо!

– Привіт, Марино! Заходь!

Вона зробила крок за поріг:

– Мама тобі презент передала. Їй краще стало, навіть на роботу збирається виходити.

– Це що?

– Голубці її фірмові, найсмачніші.

– Дякую! Я, як завжди, забув повечеряти, – взяв він із рук дівчини тарілку. – Проходь на кухню! Разом повечеряємо.

– Ми з мамою вже повечеряли. Ти їж, а я просто так посиджу.

– Ну, просто так ти в мене не посидиш, – він поставив тарілку на стіл і дістав коробку з цукерками. – Я зараз солодощі не їм, але це італійські трюфелі, ще залишилися. Зараз чай новий заварю.

– Миколо, ти сідай, їж! Я сама чай заварю! Сідай, сідай! – вона глянула на мийку. – Заодно й посуд помию.

– Марино, ти ж гостя…

– Сідай, кажу!

Чоловік сів і почав їсти голубці. На обличчі щаслива усмішка, захоплений погляд постійно зупиняється на жінці, що господарює на його кухні, і Марина відчувала цей погляд, оберталася, відповідаючи йому усмішкою, навіть його обличчя не здавалося таким вже неприємним.

Потім вона налила обом чаю і сіла навпроти. Відкрила коробку з цукерками, скуштувала одну. Таких вона точно не їла. Він пив чай без цукру, намагаючись не дивитись на цукерки.

Після чаювання Марина навела порядок на кухні і почала збиратися додому. У душі їй хотілося залишитися, але поки вона не готова була до ближчих стосунків.

– Марино, візьми цукерки, – Микола дістав із холодильника ще одну коробку. – Це твоїй мамі.

І віддав обидві коробки.

Вони мовчки стояли в коридорі, намагаючись щось сказати один одному. Марина спробувала відкрити двері, але руки були зайняті тарілкою й цукерками. Він кинувся допомагати, відкрив замок і випадково торкнувся її руки.

Світ перестав існувати, їх як магніт потягнуло один до одного. Пролунав звук тарілки, що випала з її рук…

– Ой!

Марина поклала коробки з цукерками на тумбочку і кинулася на кухню. Схопила щітку й шуфельку, і почала квапливо прибирати уламки. Прибравши, схопила коробки і… Посміхнулася:

– Дякую тобі, Микольцю!

За що йому дякують він не зрозумів, але обличчя його осяяла щаслива посмішка.

Марина забігла у свою квартиру, клацнула замком. З кімнати вийшла мати:

– Марино, що трапилося?

– Микола подарував тобі цукерки, – дочка простягла коробки і, посміхнувшись, додала: – А ще ми розбили твою тарілку…

…Наступного дня Олена пішла в поліклініку. Лікар виписав її на роботу, дивуючись такому швидкому одужанню.

А ще Олена відчувала, що настають у їхньому житті зміни. Тим більше, вчора дочка разом з новим сусідом тарілку розбила, а це ж на щастя.

Дорогою з поліклініки вона зайшла в перукарню, адже завтра на роботу, а може, якесь зовсім інше передчуття було.

Повернулась додому і почала готувати вечерю. Дочка скоро з роботи має повернутися, а в самої думи солодкі:

– Вийшла б дочка за цього сусіда заміж. Марина до нього не байдужа, серцем відчуваю. Нічого що негарний. У нього квартира трикімнатна і гроші водяться. І до моєї доньки небайдужий. З чого б це він сторонній дівчині ні з того ні з сього, такі гроші й цукерки дорогі подарував. Ой, треба не проґавити такого зятя!

Повернулась з роботи Марина.

– Мамо, здається в тебе курячий суп з локшиною, мій улюблений.

– Салатик теж твій улюблений.

І тут раптом хтось постукав у двері. Олена поспішила в коридор. Вона відкрила двері.

На порозі стояв сусід і щось тримав у руках.

– Здрастуйте, Олено Анатоліївно! – сказав він. – Це вам!

Олена глянула на те, що він приніс і застигла від здивування.

– Це я вам нові тарілки приніс, учора впустили випадково… – ніяково сказав він.

З ванни вибігла радісна Марина:

– Миколо!

– Ой, Миколо, заходь! – схаменулась Олена, взяла з його простягнутих рук тарілки. – Ми якраз вечеряти зібралися. Проходь, проходь!

Дочка взяла його за руку і повела на кухню.

Налила Олена всім супу і тут звернула увагу, що гість модно одягнений, підстрижений і пахне дорогими парфумами:

– Ох, не тарілки віддати він прийшов! І від Марини моєї очей не відводить. На лице, звісно, не дуже, але й не зовсім вже. Ні, не втрачу я такого зятя!

– Мамо, ми підемо погуляємо, – оголосила дочка після вечері.

– Звісно, йдіть! Що цілий вечір удома сидіти?

…Став Микола щовечора заходити. Стала Олена помічати, що той ніби стрункіший став, і обличчя не таке кострубате, як спочатку.

А через місяць сталося те, що й мало статися. Того вечора, після прогулянки вони прийшли назад до неї, обличчя загадкові.

– Олено Анатоліївно, – почав Микола, затнувся, а потім видав. – Прошу руки вашої дочки! Гроші на весілля я маю. Жити ми будемо поряд із вами.

Промовивши все це скоромовкою, він просто дивився на жінку. Вона, звичайно, чекала на подібну розмову, але все одно розгубилася. На очах з’явилися сльози, вона обійняла майбутнього зятя й заплакала:

– Ти не ображай її, Микольцю!

– Та, що ви таке говорите, Олено Анатоліївно?! Я люблю вашу дочку!

Звичайно, вона мріяла, що її Марина колись вийде заміж. Трохи переживала, що молодим ніде жити буде, що чоловік відвезе її дочку, кудись на край світу, і онуків не поняньчить. А тут поряд житимуть.

Олена радісно посміхнулася:

– Будьте щасливі! А я буду хорошою тещею!

Вам також має сподобатись...

Ігор приїхав з роботи пізно. Він поставив трактор і солодко потягнувся. – Щось ти спізнився, Ігорчику, сідай швиденько вечеряти! – покликала його мати. Вони сіли за стіл. Ніна Іванівна поставила тарілку із запашною картопелькою та огірочками. Ігор узяв хліба. – Що це за хліб, мамо? – раптом запитав він. – Сама пекла? – Та де там сама… – сказала жінка. – Якби ж то! Ніколи мені ще й з хлібом поратися. А ось вона смачний пече. До неї всі почали по хліб ходити… – Та що за «вона»?! – ахнув син. – Хто це така? Ігор не розумів, що відбувається

У Миколи не стало його коханої дружини Світлани. Чоловік дуже горював за нею… Минуло два тижні. На роботі Микола покликав до себе багаторічну помічницю Ліду. – Слухай, я місця собі не знаходжу, – сказав він. – Ти живеш одна. Як ти рятуєшся від самотності? – Є один простий вихід, – сказала Ліда. – Можеш пожити у мене. Я приготую тобі окрему кімнату. Микола промовчав… Ліда готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояв Микола. Він зайшов, і розгублено сів на пуфик. Ліда дістала домашні капці. Микола глянув на них і очі округлив від здивування

Софія трохи почекала біля паркану і тільки потім постукала в двері тітки Марії. – Заходьте! – почула вона і зайшла в хату. – Софійко, привіт! А я бачиш, заслабла… – Тітко Марія, вам бабуся бульйон передала. – Ой, дякую вам, мої любі! Раптом гримнули двері в сінях і в хату зайшов Віктор з глечиком молока. Щойно побачивши Софію, він чомусь густо почервонів

Олег лежав на дивані і дивився телевізор. У кімнату швидко зайшла його дружина Ольга. – Олег, давай поговоримо! – раптом сказала вона. – Ну, що ще? – чоловік знехотя відвернувся від телевізора і з подивом глянув на дружину. -Та вимкни ти його, нарешті! – Ольга натиснула кнопку на пульті. – Ну що таке? – здивувався Олег. – Тобі зовсім зайнятися нема чим? – Олег, – жінка сіла на стільчик. – Так більше продовжуватись не може! Олег застиг від здивування