Життєві історії

-Микола, ми правильно йдемо? – запитала Ольга. – Так, це саме та вулиця, – кивнув чоловік. – Тільки номер будинку не знаю. Бабуся виїхала звідси давно. Вона казала, що в них брама дуже помітна була – залізна й на цегляних стовпах. – Глянь! Ось ці ворота? – зупинила його дружина. Раптом з хвіртки виглянула молода жінка. – У мого чоловіка тут бабуся жила, – сказала їй Ольга. Жінка застигла від здивування

-Миколо, ти точно знаєш, що ми правильно йдемо? – запитала Ольга.

-Так, це саме ця вулиця, – кивнув чоловік, вдивляючись у зарослу бузком огорожу. – Тільки я номер будинку не знаю.

-А документи не збереглися?

-Таких, де номер будинку вказано – нема. Адже бабуся виїхала звідси дуже давно.

-І як же ти знайдеш її будинок? – запитала Ольга.

-Вона розповідала, що в них брама дуже помітна була – залізні стулки на цегляних стовпах. Вона все мріяла побувати тут знову, але так і не зібралася. А я вирішив з’їздити, все-таки цього року бабусі виповнилося б сто років…

-А якісь інші родичі були? – продовжувала розпитувати жінка.

-Олю, я ж тобі розповідав, – відповів Микола, продовжуючи неквапливо крокувати вулицею. – Тут жили бабусині батьки, мої прадід і прабабуся. Їх не стало ще в пʼятдесяті роки.

У них було троє дітей – старший син – його не стало, моя бабуся і її молодша сестра, її теж вже немає. Бабуся вийшла заміж і переїхала в Київ. Працювала на будівництві, потім закінчила інститут, і далі працювала на будівництві, але вже інженеркою.
-Глянь! Оці ворота? – зупинила його дружина.

Ворота справді виглядали дуже солідно – стовпи з потемнілої від часу червоної цегли та ковані залізні ворота з численними заклепками.

Сам паркан ховався за кущами бузку. Будинок на високому цегляному фундаменті стояв правіше. Відчувалося, що він ровесник воріт, і колишні господарі були людьми заможними.

Пластикові вікна і дах з металочерепиці говорили про те, що й нинішні його мешканці не бідують. На це натякала й нова іномарка, яка стояла на узбіччі перед будинком.

-Твій прадід був непростою людиною, якщо він жив у такому будинку, – шанобливо зауважила Ольга.

-Та яке там! Звичайний слюсар на фабриці, і прабабця теж працівниця, – розчарував її Микола. – Робота на фабриці була важка, бабуся була дуже задоволена, що поїхала в Київ, говорила – на будівництві було легше.

-А що зараз з фабрикою?

-Нічого. Ти бачила купи цегли і пустир на початку вулиці? Це все, що залишилося від фабрики.

Продовжуючи розповідати, Микола дістав телефон і хотів сфотографувати ворота. Але не встиг він зробити кілька знімків, як з хвіртки виглянула молода жінка:

-За фото – двадцять гривень!

Микола розгубився. З одного боку – сума сміховинна, з іншого – голос у жінки звучав строго.

-Чого це раптом? – запитав він.

-Та добре… Це жарт. Що це ви тут фотографуєте?

Ольга зметикувала швидко.

-Ну, для нас безкоштовно. У мого чоловіка в цьому будинку бабуся жила!

Тепер уже розгубилася та жінка.

-Це коли вона тут жила?

-Дуже давно, – почав розповідати Микола. – Вона звідси років сімдесят тому поїхала. А її батьки тут залишилися, їх уже потім не стало. А ви давно тут живете?

-Із самого народження, – відповіла господиня. – Усі свої тридцять пʼять років тут прожила. А раніше тут мої батьки жили, вічна їм пам’ять. А ще раніше – мій дід. Ви нічого не плутаєте?

-Та ніби ні, – розгубився Микола. – Бабуся тут народилася, але ж у свідоцтві про народження адресу не вказують.

А інших документів з адресою я не маю. Просто бабуся дуже багато розповідала про своє дитинство… І дуже докладно описувала ці старі ворота. Я як побачив – одразу впізнав їх за її розповідями.

-А як прізвище вашої бабусі? – замислено запитала господиня.

-Дівоче – Прокопчук.

-Заходьте! – відчинивши ширше хвіртку, раптом сказала господиня.

Здивовано переглянувшись, Микола з Ольгою зробили крок у двір.

-Ось тут зачекайте! – господиня кивнула у бік альтанки. – Я зараз.

І попрямувала до будинку.

Озирнувшись, Ольга запитала у чоловіка:

-Ти щось розумієш

У відповідь Микола тільки знизав плечима.

З дому господиня вийшла з купою фотоальбомів.

-Мене звуть Ірина, – нарешті представилася вона. – Яке зараз прізвище – неважливо, а ось у діда прізвище було Прокопчук. За його словами, будинок тоді пустував. А чому він захотів оселитися саме тут, він розповів вже незадовго до того, як його не стало.

За його словами, цей будинок збудував його дід, який був директором фабрики. Прізвище діда мого діда теж було таке.

-Виходить, що ми родичі? – розгубився Микола. – Але мені бабуся нічого про своїх предків не розповідала.

Ірина посміхнулася.

-Дід теж про це розповів уже у вісімдесяті. Він казав, що його батько переїхав жити в іншу країну. А потім дід повернувся у батьківський дім. Але його батько, мій прадід, похований за кордоном. А ваша бабуся що розповідала?

Микола знизав плечима.

-Нічого особливого. Її батьки працювали на фабриці. Вона про них особливо не розповідала. І чомусь згадувала цю браму.

-А сімейні фото у вас збереглися?

-Тільки з того часу, як бабуся вийшла заміж і переїхала у Київ.

Ірина почала гортати альбоми, бурмочучи: «Де ж це було?»

Нарешті вона вигукнула:

-Ось вона! Подивіться.

На щільному картоні з тисненням «Фотоательє міста…» була наклеєна велика фотографія – солідний чоловік у строгому костюмі сидить, а за його плечима стоять двоє молодих хлопців. Знизу підписано: «Микола Прокопчук із синами Іваном і Василем».

-Мого діда звали Петро Іванович, – пояснила Ірина.

-А мою бабусю – Марія Василівна, – відповів Микола.

-Значить, це мій прадід, а це твій, – непомітно перейшла Ірина на «ти». – А це наш спільний прапрадід.
Вона обернулася до Ольги:

-Подивись уважно!

-Встань прямо, – Ольга повернула чоловіка за плечі. – Точно! Одне обличчя!

-Викапаний прапрадід! – погодилася з нею Ірина.

Здивований Микола вдивлявся в обличчя предка на стародавній фотографії. Давнє минуле несподівано виявилося зовсім поряд. І з усього цього виходить, що ця жінка – його далека родичка. Ірина також була вражена від несподіваного відкриття.

-Оце так зустріч! Ну що скажеш, братику?

-Приємно дізнатися, що в мене така симпатична сестричка, – зізнався Микола.

Розмов вистачило ще надовго. Коли вже почало темніти, Ольга схаменулась:

-Нам ще додому повертатися!

-Ви без машини? – запитала Ірина. – Тоді я вас до станції довезу. А хочете – залишайтесь. Переночуєте і завтра поїдете.

-Ні, ми поїдемо, – зніяковів Микола. – Занадто багато вражень для першого разу.

Ірина пішла по ключі від машини, а Микола мовчки дивився на вулицю, що тягнулася у вечірні сутінки. По цій бруківці колись ходили його дід, прадід і прапрадід, на якого він так схожий, і якого теж звали Микола.

-Ну що, поїхали? – виглянула з машини Ірина. – Ще приїдете?

-Звісно! – кивнув Микола. – Ми ж рідня…

Вам також має сподобатись...

У сина Михайла й Ольги був день народження. У вітальні, щоб привітати Антона за великим столом, зібралася вся рідня. – А це моя знайома, Олена! – раптом з усмішкою сказав Михайло, проводячи за стіл, якусь жінку. У кімнаті запала гнітюча тиша… – Хто? – здивувалася дружина Михайла. Чути було тільки, як на стіні цокає годинник, і кішка в куточку, на своїй затишній лежанці, задоволено муркоче після ситного обіду… – Тату, а хто це? – першим отямився іменинник, який з подивом дивився на батька і його привабливу супутницю. – Це? – перепитав той. – Олена… Ігорівна? Так? – глянув він на гостю. Родичі не розуміли, що відбувається

Віталіна смажила чебуреки, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила сестра чоловіка. – Віталіно, приїжджай до нас в суботу, у мого чоловіка день народження! – якось підозріло сказала сестра Андрія. – Звісно пам’ятаю. Буду, – відповіла Віталіна, і закінчила виклик. У суботу Віталіна збиралася на день народження, зробила макіяж, вклала феном волосся, одягла нову сукню, і вийшла з квартири, і несподівано згадала що забула в кімнаті подарунок. Віта швидко повернулася, забрала подарунок, ще раз мигцем глянула на себе у дзеркало, як раптом дещо помітила. Жінка придивилася у дзеркало і застигла від побаченого

Вероніка поїхала до бабусі в село. Їхала своєю новою машиною! Вона під’їхала до будинку, посигналила. Вийшла її бабуся Марина. – Вероніко, дівчинко моя! – обійняла та внучку. – Бабусю, подивися яка краса! – показала дівчина свою машину. – Бачиш? Мама з татом подарували мені на двадцятиріччя! – Бачу, чого ж не бачу, – чомусь сумно сказала старенька. – Бабусю, а Андрій тут? – запитала Вероніка за свого друга. – Тут, але не ходи до нього, – відповіла баба Марина і важко зітхнула. – Чому?! – здивувалася дівчина. – Ми з ним теж давно не бачилися… Вона помчала до сусідського будинку, де жив Андрій. Вероніка відкрила хвіртку, й остовпіла, не вірячи своїм очам

Олена та Марина, рідні сестри, накривали стіл до вечері та обговорювали приїзд їхньої молодшої сестри Алли. – Сподіваюся, наша Аллочка прийде сьогодні одна, без свого чоловіка, – діловито сказала старша сестра Марина. – Він мене дуже дратує. Як хатня робітниця вона в нього. – Так, наша Алла – дуже чутлива, – підтвердила слова сестри Олена. – Я не розумію, що вона взагалі знайшла у ньому. У цей момент пролунав дзвінок у двері, і зайшла молодша сестра Алла. Марина глянула на неї і застигла від здивування