-Мамо, ми з Катею розійшлися, як це не сумно … А втім я так і думав – надто вже ми з нею різні. Вона, як з іншого світу… Ну, не суть, я не про це. Я про те, що кавалер твій нехай збирає речі і на вихід. Ми з тобою давно домовлялися, що чужих у нашій квартирі не буде. Пам’ятаєш? – Олег говорив роздратовано і трохи невдоволено.
-Олеже, він не кавалер, він мій чоловік, по-перше, а по-друге… – не встигла закінчити фразу Наталя, як син зупинив її на півслові:
-Та мені власне не важливо хто він – чоловік, кавалер чи шанувальник. Я хочу, щоб його у нашій квартирі не було. І все. Я ж зрозуміло виражаюся, мамо, які проблеми? Я у цій квартирі прописаний. Мало того, половина житлоплощі моя, і я маю повне право жити там один, без твоїх коханців. Це зрозуміло? – сказав син і поклав слухавку.
…Наталя Володимирівна виховувала сина одна. Чоловік у неї тяжко занедужав, коли маленькому Олегу ще не виповнився рік. Півроку процедур, купа засобів, переживань і сил не допомогли – недуга перемогла і Наталя залишилася одна з півторарічним малюком… Важку новину вона отримала по телефону… Вона досі здригається від телефонних дзвінків, а вночі телефон і зовсім вимикає, тому як нічні дзвінки викликають у неї суцільні пережиття.
Жили вони важко. На дворі були дев’яності і Наталя з сином випробували всю красу складних років… Наталія Володимирівна була хорошим бухгалтером, але тоді ця професія не могла їх прогодувати і вона пішла працювати на завод, а за сумісництвом мила підлога в кінотеатрі… Маленький Олежик часто залишався на цілий тиждень у садочку чи бабусі. Благо, тоді мати Наталі ще була жива…
Але важкий час, слава Богу, минув, Олег виріс, закінчив школу і навіть вступив до інституту. А Наталя повернулася на свою роботу і несподівано почала добре заробляти. Жили вони з сином дружно, хоча Олег мав трохи різкий характер, мабуть у батька. Але, Наталя, будучи мудрою матір’ю, як правило, гострі кути навчилася згладжувати…
– Мамо. Я тебе завтра з деким познайомлю. І це не просто дівчина, це моя наречена. – якось увечері сказав син, загадково посміхнувшись. А у Наталії тьохнуло в середині – от і виріс її хлопчик…
Наступного дня після роботи Наталя заскочила до магазину, купила торт, ігристе та фрукти. А вдома встигла запекти м’ясо з картоплею і накришити салатик… Син із дівчиною прийшли о восьмій вечора, тож вона все встигла.
Наречену звали Катя і вона була тиха і непоказна. Весь вечір вона дуже соромилася, мовчала, тихим голосом відповідала на запитання і тільки іноді дивилася по сторонах величезними, розумними очима, в яких, як у синіх озерах, здавалося, відображався весь світ…
Молоді повечеряли і Олег вирушив проводжати свою пасію додому, а Наталя задумалася, чим могла її Олегові сподобатися ця скромниця. Не інакше як тут саме кохання “за гарні очі”. Вона посміхнулася сама собі і подумала, що їй, власне, до цього не повинно бути справи. Синові подобається і добре…
…Молодята після весілля переїхали до Каті, їй від діда дісталася відмінна двокімнатна квартира в центрі. А Наталя Володимирівна засумувала. Квартира спорожніла, стала холодною та чужою. Все своє життя вона жила сином, його проблемами і клопотами і зараз ніби загубилася на самоті.
-Наталю, а ти песика заведи. Або кішку. З ними не засумуєш, правда. А хочеш, приходь до нас у клуб пенсіонерів. У нас весело – і танці, і ігри, і розмови. Подружок знайдеш собі, однодумців… – радила їй подружка Олена і Наталя задумалася. Кішку з собакою поки що ні, а от клуб можна спробувати…
У клубі, першого ж дня, вона познайомилася з чоловіком. Був якийсь музичний конкурс і, співаючи, вона помітила високого, із сивою шевелюрою чоловіка. Саме його шевелюра привернула її увагу – рідко в такому віці чоловіки не блищать лисиною. А тут прекрасне, сиве волосся, та ще ніби щойно із салону…
Чоловік постійно відволікався та відволікав її, кидаючи на Наталю багатозначні погляди. А після занять у клубі напросився її проводжати. Вони розмовляли і виявилося, що у них дуже багато спільного – вони люблять схожі фільми, обидва читають класику.
Його звали Микола, йому було шістдесят, і наступного дня він призначив їй побачення. І з того часу вони більше не розлучалися. А за два місяці Микола зробив їй пропозицію, від якої вона не змогла відмовитися…
Весілля вони не відзначали, а зробили невелику, затишну урочистість, на яку запросили тільки найближчих і рідних. На їхньому святі Наталя просто світилася від щастя. Вона давно не відчувала таких почуттів. Коли ти для когось найголовніша людина і тебе люблять не тільки, як маму, а як жінку та особистість… Вона була переповнена щастям і лише наступного дня згадала незадоволене обличчя сина на весіллі та його слова:
-Робити вам нічого, звісно. Влаштовувати виставу на старості років – така собі розвага. Ну, зустрічалися б, у шахи грали, гуляли. Навіщо одружуватися? – сказав син, простягаючи їй букет троянд…
…Микола після весілля переїхав до Наталі, бо в його квартирі тимчасово жила донька із сім’єю, доки добудовується їхній будинок. Подружжя насолоджувалося одне одним і це було інше кохання, ніж у юності. Молоді почуття пристрасні та рвучкі, часто вони проходять так само швидко, як і з’явилися. А вони любили один одного спокійно та розмірено, насолоджуючись кожною хвилиною та миттю. Напевно так виглядає останнє кохання… На заході сонця життя…
Але їхня ідилія тривала недовго. Або як кажуть – до бочки меду обов’язково знайдеться ложка дьогтю. Такою ложкою був дзвінок Олега з ультиматумом. Трохи оговтавшись від розмови, Наталя вирішила зателефонувати до сина знову і спробувати переконати його залишити все, як є.
-Олеже, у Миколи є житло. Має прекрасну, трикімнатну квартиру. Але є невелика проблема – там живе його дочка з родиною. У них ось-ось добудується будинок і вони одразу переїдуть. Потрібно лише трохи почекати. Олег, Микола чудова людина і я впевнена, ви подружитеся. Більше того, я… – вона не домовила, як син її знову зупинив і голосом, що не терпить заперечень, заявив:
-Мамо, Ти що, не розумієш мене? Я начебто ясно висловлюю думку. Якщо ви хочете жити у нашій квартирі з ним, то забезпечте мене житлом. І все. Проблем немає. Однокімнатна квартира мене цілком влаштує або гроші на неї. А якщо ні, то через три дні я переїжджаю додому і сподіваюся не застати там сторонніх. Бувай, мамо. Я пішов збирати речі. Три дні…
Поклавши трубку, Наталя довго не могла прийти в себе. Вона так засмутилася, що проплакала піввечора, чекаючи чоловіка і переживаючи, як піднесе йому неприємну новину. А коли Микола прийшов, несподівано для себе, прямо з порога, розповіла йому все, таємно, витираючи сльози і схлипуючи.
-І ти через це плачеш? І засмучуєшся? Мила моя, я не хочу, щоб щось засмучувало тебе і твоя душа переживала. Це не проблема, повір мені. Проблема – це коли нічого не можна зробити. Ти знаєш про що я, – він обійняв її. – А це не проблема, це справи життєві. А твій син… Ну, він просто думає, що завжди буде молодим і зухвалим. Це минеться, не ображайся на нього.
…А наступного дня Микола зателефонував Наталі з роботи та оголосив, що ввечері вони їдуть у гості до родини його доньки.
-Кохана, одягни будь ласка свою бірюзову сукню, гаразд? Ти в ній така… така незвичайна. І вона дуже личить до твоїх очей. – Сказав він наостанок і вона посміхнулася. Вміє ж її чоловік підняти настрій.
Дочка Миколи зустріла їх доброзичливо та душевно. Вона була дуже схожа на батька – так само усміхалася і наче випромінювала тепло. І Наталя з сумом подумала, що син у неї зовсім інший. І ще вона подумала, що впустила десь у його вихованні. Але тепер назад нічого не повернути…
Дізнавшись, що в них намалювалися житлові проблеми, дочка Миколи Ліза вигукнула:
-Тату! Так у чому справа? Переїжджайте сюди і негайно. А наш будинок практично готовий. Буквально вчора дзвонив наш виконроб і сказав, що залишилися дрібниці. А ми з Василем вже почали купувати меблі. – Вона посміхнулася чоловікові. – І найпізніше, я думаю, за два тижні ми переїдемо до себе. І влаштуємо новосілля! – радісно засміялася вона…
Буквально наступного дня Наталя з Миколою зібрали речі та успішно переїхали до його доньки. А вже ввечері вона зателефонувала до сина.
-Олег, ми з Миколою переїхали до його дочки, тож проблему з житлом вирішено і ти можеш повертатися додому. Ніхто тебе не потурбує і жодних сторонніх у квартирі ти не побачиш. – Вона хотіла додати, що і її теж, але стрималася. Вирішила обійтися без цього…
-Ви переїхали? Нічого собі швидкість у вас… Ну, що сказати? Я радий, я радий… А як ти… – він хотів ще щось додати, але Наталя різко зупинила розмову: -Олег, правда, мені зараз ніколи. Ми ще речі не розібрали, а потім Лізі потрібно в чомусь допомогти… Ну, ти розумієш, справи сімейні… – вона поклала трубку, радіючи всередині себе за свій маленький бумеранг…
А потім їй стало так сумно, і так захотілося заплакати, що аж защипало в носі. Але Наталя стрималася. Набрала в рот більше повітря і дуже повільно видихнула. Потім встала і пішла до чоловіка допомагати розбирати речі.
Може і має рацію Микола – її син ще дуже молодий і гарячий. Прийде час і він усе зрозуміє… Принаймні, їй дуже цього хотілося…
