Микола вибирав дружині подарунок в ювелірному магазині, як раптом поряд з його вухом пролунав тріумфуючий жіночий вигук:
– Ну що, Микольцю, попався?! Ось, нарешті, я тебе й знайшла. Значить, он ти який став!
Микола застиг, відвів свій погляд від золотих виробів, які щойно розглядав на вітрині, і зиркнув в той бік, звідки лунав голос.
Поруч із ним стояла незнайома жінка бальзаківського віку, і уважно дивилася на нього.
– Здрастуйте, – ледь чутно сказав Микола. – Вибачте, але… Звідки ви знаєте моє ім’я?
– Я звідки знаю? – Незнайомка широко посміхнулася. – А ти придивись уважніше, Микольцю. Невже й справді не впізнаєш?
– Ні… – Він похитав головою. – Чесне слово, не впізнаю. А що, ми з вами так добре знайомі?
– Ще й як добре! – Вона раптом повернула голову у профіль. – А подивись так! Знову не впізнаєш?
– І так не впізнаю…
– Микольцю, та ти, напевно, жартуєш! – Вигукнула вона, готуючись засміятися. – Ти не можеш мене не впізнати! Не не маєш права!
– Чому це?
– А тому, що всі мої кажуть, що я анітрохи не змінилася.
– Усі ваші – це хто? Мама з татом?
– Усі мої друзі! – Жінка дивилася на нього вже з подивом. – Миколо, ну ти що?! Твоє ж прізвище Петренко, так?
– Так, – кивнув злякано Микола.
Він дуже захвилювався, бо завжди вважав, що пам’ять у нього дуже хороша. На відміну від інших, він завжди легко запам’ятовував номери телефонів, хоча зараз з мобільними телефонами це зовсім і не потрібно.
Та й обличчя людей він теж завжди добре пам’ятав.
– Стривай, я чогось, не зрозумію, – забурмотів він, з усіх напружуючи свою пам’ять. – Ви ж точно не моя однокласниця!
– Ні, звісно, – похитала вона головою. – Не однокласниця.
– І не одногрупниця! – Сказав він знову впевнено. – Може, ми з вами в інституті разом навчалися на різних потоках? У різних корпусах. Може, ви мене бачили, а я вас – ні?
– Та ні ж! – Жінка весело спостерігала, як він намагається щось згадати. – Ми знайомі з тобою не по інституту!
– А де ми тоді з вами зустрічалися? На якійсь базі відпочинку? Можете ви мені сказати?
– Я можу тільки підказати, – весело кивнула вона. – У нас з тобою один час було взаємне кохання.
– Що-о-о? – Лоб Миколи тут же вкрився холодним пітом, і він відчув, як по спині побіг неприємний холодок. – Взаємне кохання? У нас із вами? Ви не обманюєте?
– Навіть – палке кохання, – підморгнула йому жінка, і знову хмикнула. – Дуже палке.
– Та годі вам… – Він почав згадувати молоді роки, свої нечасті любовні пригоди, і зрозумів, що в голові його чомусь не виникає образу цієї жінки. – І ми що, прямо – любили один одного? – Запитав він.
– Ще й як любили. Ми навіть лежали з тобою в одному ліжку. У маленькому тісному ліжку.
– Ні! – категорично вигукнув він. – Таке я б точно запам’ятав! А я не пам’ятаю! Значить цього не може бути!
– Ще й як може! – Жінка ніби жартувала з Миколи.
Так йому, принаймні, здалося.
– Я тобі навіть кілька разів говорила: “Все одно ти будеш мій!”
– Ви? Мені? – Очі Миколи округлилися. – Говорили таке?
– Ага. Говорила. Коли ти намагався нахабно зрадити нашу любов. Я тебе брала за сорочку, і щоб інші не почули, на вухо шепотіла: “Все одно ти будеш мій!”
– Коли ви мені таке шепотіли? У минулому житті?
– Чому в минулому? У цьому!
– Ми з вами, що, були дуже веселі, так? – Раптом дійшло до нього. – Такі веселі, що я навіть не запам’ятав…
– Ну, що ти? – Знову похитала вона головою. – Ми на той час з тобою не гульбанили. Нам не можна було.
– Не можна? Цікаво… – Микола втомився напружувати свою пам’ять, і нарешті додумався запитати: – Вибачте, а ви можете мені сказати, як вас взагалі звуть? Як ваше ім’я?
– Тамара я. – Посмішка не сходила з її обличчя. – Тамара Григорчук.
– Дивно… Але від вашого імені, чесне слово, у мене ні в голові, ні в інших місцях, жодних асоціацій не виникає…
– Ну от… – Жінка розчаровано зітхнула. – Я я думала, ти мене побачиш, кинешся обійматися і кричати: «Тамарко! Он ти яка стала! А пам’ятаєш, як ми з тобою!..»
– А що ми з тобою? Тобто… З вами…
– Ми з тобою, Микольцю, лежачи в ліжку цілувалися. Як дорослі. А потім Віра Петрівна нас побачила і насварилася…
– Віра Петрівна?
– Ага. Віра Петрівна. Така висока жінка з м’якими та теплими руками. Наша вихователька.
– Ах, Віра Петрівна! – Нарешті, ахнув Микола. – З дитячого садка, чи що? – Він теж посміхнувся, і, нарешті, вигукнув: – Господи, Тамаро! Он ти яка стала! Як же ж ти мене налякала!
– Чому – налякала? – зареготала вона.
– Тому що я подумав, що я вже зовсім! – Зареготав і він. — Але ж, правда, я щойно згадав, у нас з тобою було палке кохання. І одного разу ми з тобою лежали у твоєму ліжечку.
– Не в моєму, а в твоєму!
– Та чи не все одно? Ну як ти живеш?
– Чудово я живу! А ти?
– І я чудово! Значить – “Все одно ти будеш мій” – скасовується?
– Звичайно, скасовується! А знаєш, чому у нас із тобою у сім’ях все добре? Я тільки зараз здогадалася.
– Чому? – весело спитав він.
– Тому що ми з тобою в дитячому садочку не дарма тренувалися у коханні!
– Точно! Не дарма!
Микола взяв Тамару під руку, вони вийшли з магазину і пішли тротуаром куди очі дивляться. Ішли, і не помічаючи людей, згадували свої щасливі пригоди дитинтва. І від душі сміялися…
