Микола вийшов на пенсію і переїхав остаточно у свою сільську хату, яку він придбав близько восьми років тому.
Шикарний ліс, озеро, доброзичливі сусіди – що ще потрібно для спокійної старості?
Дружина, Світлана, часто приїжджала до чоловіка, але жила постійно у місті, бо ще не хотіла кидати роботу.
– Тобі там і без мене добре. Сусід Віктор любить тебе, адже ти йому допомагаєш, а він любить побалакати, ось уже знайшов собі вдячного слухача, – говорила Світлана. – А я приїду на вихідні і наварю тобі їсти на весь тиждень. І хлібчика свіжого привезу.
Віктор був пенсіонером, жив сам, діти його від першого шлюбу не часто спілкувалися з ним, а колишня дружина й поготів не хотіла бачитися.
Єдиною подругою, вірною та відданою, була його собачка Барбі. Жила вона з Віктором у хаті, спала на невеликому старому ліжку з залізною сіткою, яку добрий господар поставив на вході у кухню.
– Ого, та вона в тебе, наче дружина. Живе у хаті, спить на ліжку! Ото розбалував, – сміявся Микола, бачачи, як Барбі ніжиться на своїй лежанці.
– Так вона мені і є справжнім другом. Жінки, вони ж і втекти можуть, як моя остання. А ця буде вірною до самого кінця… – усміхався Віктор і гладив собачку.
Але одного разу навесні Віктор намочив був ноги, заслаб. Не відразу й до лікарів звернувся, намагаючись самотужки видужати. Але не стало його швидко…
Микола дуже шкодував сусіда. Він організував поминки, повідомив дітей, які встигли приїхати лише до могили батька з далека.
Доручили вони і продати будинок батька за будь-які гроші, і Микола погодився.
Будиночок Віктора не був доглянутим: чоловік жив один, любив і погульбанити, і ремонтами не турбував себе.
Покупців на будиночок не було. Дуже вже не хотілося людям вкладатися в капітальний ремонт. А тут ще й зявилася несподівана проблема.
Складнощі виникли і з собачкою.
Барбі нізащо не хотіла залишати хату господаря. Вона спочатку сумувала, вдивлялася Миколі в обличчя, ніби питала: “Коли повернеться мій господар?”
Микола любив Барбі. Він годував її, розмовляв, як міг заспокоював.
Але залишатися у Миколи собачка ніяк не хотіла. Поїсть, посидить деякий час у гостях і дивиться на двері. Микола випустить її на подвірʼя, і вона бігом у свій будинок, на своє ліжко.
– Барбі, та не чекай ти на нього, не прийде він сюди більше. Ех, ти… Вірна душа… І як тобі пояснити?
Так тривало близько пів року.
Покупців на хату не було, спадкоємці готові були вже майже задарма віддати будиночок, і одного разу Микола зайшов до Барбі і запитав її:
– Ну і що мені з тобою робити? Не хочеш із хати переїжджати? Звичайно, у мене умови гірші, але я теж люблю тебе… Ходімо до мене, га?
Барбі завиляла хвостом і почала лизати Миколі руки. Він підвівся і пішов до виходу. Барбі побігла за ним, але коли він відчинив двері, вона знову побігла до ліжка.
І так тривало кілька разів.
Собачка ніби пояснював йому, що краще залишитися тут.
У приїзд дружини Микола сказав:
– Що ж, Світланко, а чи не купити нам і будиночок Віктора? Ціна символічна, смішна, а все-таки будинок… Буду потихеньку ремонтувати…
– Так нащо нам два будинки? – здивувалася дружина. – Нудно тобі стало?
– Так ось ти вийдеш на пенсію і стануть частіше до нас діти з онуками приїжджати. Чого тіснитися в одній кімнаті? Буде їм де пожити, так буде просторіше!
– Роби як знаєш, – усміхнулася Світлана. – Я нічого проти не маю.
Вона посміхнулася і нічого більше не сказала чоловікові. Здогадувалася вона, чому він ухвалив таке рішення. У їх сім’ї усі любили собачок та й взагалі тваринок.
А Микола прибрав того ж вечора паркан між дворами і почав наводити лад.
Барбі радісно сприйняла прихід Миколі до будинку. Вона була учасницею всіх справ та ремонтів. Не відходила від нового господаря і була щаслива, коли він уперше залишився ночувати з нею у її домі.
Світлана, дивлячись на старання чоловіка, наважилася кинути роботу і теж переїхала в село. Тепер вони вже разом наводили лад на городах, у саду, що став удвічі більшим, а Барбі подружилася з котом, який приїхав із хазяйкою з міста.
Подружжя жило дружно. Вони встигали ходити по гриби, і Барбі ніколи від них не залишала.
Незабаром вона так прив’язалася до Світлани, яка годувала її смаколиками, що Микола почав ревнувати.
– А чи не зраджуєш ти мене, дорогенька? – питав він собачку, роблячи ображене обличчя.
Барбі кидалася до господаря й лизала його руки. Але тут же її кликала Світлана, і собачка бігла до неї, махаючи хвостом.
– Ну, досить нам її ділити, бо вона не знає до кого кидатися… – сміялася Світлана.
– Щаслива, бо! Інша б бовталася голодна на вулиці, а ми її обоє так любимо, – говорив Микола, гладячи Барбі.
Через рік будинок Віктора виглядав набагато краще. Ліжко собачки прибрали. Барбі, як не дивно, з приїздом Світлани почала більше часу бути поряд з господинею, і незабаром почала залишатися ночувати з нею в хаті, біля дверей на килимку, як і годиться невеликому собачці.
– Чарівниця ти, Світланко. Всіх приголубила і до своєї спідниці прив’язала, – обіймав дружину Микола.
– Гаразд, йди, лягай до мене під бочок спати, – сміялася Світлана. – На те вона і жінка, щоб усіх любити. Вона хранителька вогнища… А то й ти в мене один тут зовсім здичавів, зовсім забув, що я тебе люблю…
– Ну, от і помістились усі в одному будинку, – посміхався Микола. – Не так багато й місця нам треба. Була б дружба та любов.
– Правильно. А той дім гостьовим буде. Там тепер затишно стало. Не соромно і гостям запропонувати. Ти молодець, – похвалила дружина.
– Та що я, це все Барбі! – відповів Микола, дивлячись на собачку, що мирно спала біля печі на своєму килимку…
