Миколайович уже тиждень не виходив із дому.
Сусіди, що звикли щодня з ранку до ночі спостерігати за тим, як літній чоловік порався у своєму городі, запідозрили недобре.
Та й як тут не запідозрити недобре? Дружини не стало два роки тому, і з того самого дня Миколайовича, ніби підмінили.
Він перестав допізна сидіти з товаришами на лавці біля паркану, перестав грати в доміно і шахи у вихідні, навіть отримавши пенсію, він ішов прямо додому, і не заходив до Петрівни по ігристе, як це робив раніше.
– Поник мужик, – шепотілися друзі.
– Мабуть, дуже Валентину він свою любив, – казали жінки.
А Валентину не можна було не любити. У її руках будь-яка справа крутилася. Візьметься хліб пекти, не хліб випече, а коровай, та такий гарний і ароматний, що навіть шкода його нарізати, а коли шити сяде, таку сукня пошиє, що всі в окрузі обзаздряться новій обновці.
І город у неї був найкращий, жодного бур’яну, а врожай просто диво. Їм і самим вистачало, і дітям у місто відправляли.
Але найбільше Валентина любила свої клумби. Вона мала стільки квітів, що очі розбігалися. А який у них панував аромат… Бувало переступиш за хвіртку, а там уже зустрічають струнким рядом іриси, трохи віддалік красуються пишні кущі троянд, під вікнами піднявши свої голови, стояли лілії. А який у них був бузок…
Бувало сядуть вони під бузком та й співають.
Валентина затягне щось просте, але водночас близьке до серця. І ось сидять вони поруч і співають про щось своє про кохання, про життя, про вірність.
Сусіди заздрили їхньому тихому сімейному щастю. Не в кожній сім’ї таке побачиш: чоловік все в сім’ю тягне, дружина майстриня, не пліткує з жінками, не витрачає свого часу марно, а робить все, щоб її здобувачу було приємно додому повертатися.
Дітей виростили, дочка заміж вийшла, сини одружилися. У всіх хороші сім’ї, робота, діти, живи та радуйся, тільки не стало Валентини. Пішла вона, і Миколайович немов осиротів. Схуд, обличчям потемніло, навіть діти переживати почали, хоч би якої біди трапилося. Кликали до себе батька, але тільки той ніяк.
– Де народився, там і не стане мене, а не стане, то біля Валечки моєї мене покладіть.
Діти нічого казати до батька не стали, але домовилися раз на тиждень по черзі до нього приїжджати, щоб не так самотньо було. Подарували батькові новий телевізор, смартфон і кота. З появою нового мешканця, Миколайович трохи підбадьорився, тепер йому було з ким поговорити, і обговорити свою улюблену футбольну команду, яка чомусь уже он яку гру програвала своїм суперникам.
Сварився до голови сільради, за те, що той погано справлявся зі своїми обов’язками, сварився за погані сільські дороги. Миколайович усе говорив і говорив, а кіт слухав уважно і час від часу видавав свій протяжний м’яв, ніби хотів сказати йому:
– Який же ти молодець, хазяїне, як мудро міркуєш. І ковбаса, ковбаса подорожчала нині, а мишок ловити нема бажання…
Весело було спостерігати, коли Миколайович ішов дорогою до магазину або в аптеку, всюди його кіт ішов за ним, ніби переживав загубити господаря, а може, вони мали якусь зрозумілу тільки для них двох розмову.
Миколайович звертався до свого кота на ім’я та по батькові, як годиться, і не інакше, як Василь Петрович не називав.
З появою кота Миколайович трохи почав приходити до тями, навіть сусіди помітили в ньому зміни, та й діти заспокоїлися, побачивши, як повеселішав їхній батько. Але тепер усі знову занепокоїлися, Миколайовича вже давно ніхто не бачив, та й на телефон він не відповідав, і ті, хто телефонував замість довгих гудків, чули тільки незмінний голос мобільного оператора, який повідомляв тим, хто ще не зрозумів, що абонент тимчасово не доступний, передзвоніть пізніше.
Вони й передзвонювали знову і знову, але все безрезультатно.
Першим забив на сполох старший син. Відпросився з роботи й приїхав у село.
Батько лежав на дивані, дивлячись на стелю, і про щось зосереджено думав.
– Тату, ти що задумався?! – з порога сказав син. – Ти чому на дзвінки не відповідаєш?! Ми всі спереживалися, ще твої сусіди кажуть, що ти вже тиждень з дому не виходиш!
– Василь Петрович зник… – раптом заявив Миколайович.
– Який ще Василь Петрович? – син здивовано дивився на батька, не розуміючи, що відбувається.
– А! Ти це про кота? Та Господь з ним із цим котом, я тобі нового подарую.
– Не хочу я нового, мені мій потрібен!
– Може мишей, десь ловить, чи гуляє з іншими котами.
– Не міг він мене кинути… Ми з ним у ліс ходили по гриби, а потім він зник. Я його шукав, шукав, навіть телефон загубив… Краще б я сам загубився…
Михайло окинув поглядом будинок, он на столі лежить куплена ним газета зі сканвордами, які батько любив розгадувати на дозвіллі.
Все стояло непорушно, ніби господаря або не було вдома, або він зовсім забув про все. Було видно, що чоловік дуже переживав. Михайло заварив чай, виклав привезені гостинці.
Але батько, як і раніше, був мовчазний. Михайлу було важко дивитись на те, як його колись веселий батько поступово стає немічним старим.
Ось і зараз чоловік сидів біля вікна й дивився, як з даху спускалися тонкі нитки дощу на землю.
За вікном поступово сутеніло, дерева скидали останнє жовтогаряче листя, а в будинку панувала моторошна тиша.
Михайло ходив із кімнати в кімнату і щось обмірковував. В глибині душі він розумів, що навіть сам не зміг би впоратися з осінньою нудьгою, жив би він наодинці, от і батько не впорався.
Шляхом довгих умовлянь Михайлу таки вдалося переконати батька переїхати на якийсь час до нього. У сім’ї сина Миколайович на подив швидко прийшов до тями.
У затишній міській квартирі панувала краса та порядок, весь інтер’єр був витриманий у ніжних фарбах, а на підвіконнях буйно цвіли кімнатні рослини.
Кіт муркочучи день і ніч не злазив з колін Миколайовича. Він ніби розповідав йому про те, що тільки тут йому буде добре і вільно, втім він сам скоро все побачить.
А Миколайович здавалося, насолоджувався спілкуванням з близькими, і тільки час від часу ні, та й згадає про свій будинок, і про Василя Петровича.
Де він зараз? Як зимує поодинці? Напевно, схуд чи ще гірше, його вже давно немає в живих.
Ох, як би зараз опинитися у себе вдома! Він би тоді там такий ремонт затіяв би… Все перефарбував би у світлі кольори, як у сина, щільні штори поміняв би на світлий тюль, телевізор не вимикав би день і ніч, щоб не нудьгувати.
Ходив би на рибалку, песика завів би… Ще треба город переорати, нові сорти квітів посадити… Миколайович все мріяв і мріяв, і уявляв, як зміниться його будинок, і на душі ставало тепло і радісно.
Він більше не сумував, не сумував, як раніше, чоловік ніби налаштовувався на нове, щасливіше життя.
Якщо подумати, Валентина завжди мріяла про такий ремонт, тільки він, ніяк, не погоджувався, щоб сільський будинок був схожий на міську квартиру.
А зараз чоловік хотів усе переробити, ніби намагався виконати останнє своє бажання коханої. Діти, дізнавшись про задум батька, довго не хотіли його відпускати, але тільки хіба він послухає.
– Я й так у вас загостився, настав час і честь знати. Ремонт хочу затіяти, якщо хочете, можете допомогти, а ні, на то ні.
Сільські зустріли Миколайовича з розкритими обіймами. Усі сумували за цим небагатослівним трудягою.
І Василь Петрович звідки не візьмись з’явився, і знову, як і раніше, не відставав від господаря ані на крок.
Він увесь час муркотів і терся пухнастою мордочкою об бороду Миколайовича, ніби вибачався за те, що тоді втік від нього.
Ласкаві промені весняного сонечка поступово пробуджували природу, і навіть зажура кудись зникла.
Миколайович взявся за ремонт, і незабаром його старий будиночок було не впізнати. Скрізь було ясно і чисто.
Свіжий ремонт, мереживний білий тюль, світлий диван, кімнатні квіти – все, як і хотіла Валентина.
Із самого ранку Миколайович був на ногах. Він поголився і помився, одягнув чисту сорочку та костюм, який йому подарували на день народження його діти, нарвав гілочок бузку і зібравши їх у великий, пишний букет, подався на цвинтар.
На сільському цвинтарі було небагатолюдно, тільки Миколайович зі своїм незмінним супутником – Василем Петровичем, та сторож зі своїм собакою. Миколайович швидко минув зарослі травою могилки і зупинився біля памʼятника Валентини. Постоявши і трохи подумавши, чоловік прибрав траву, поставив букет у вазон і присів на лаву.
– Люба моя, Валечко… Я не знав, щоб робити від туги… Мишко вчасно приїхав, мене до себе забрав. Восени журба така… А весною я й зовсім прийшов до себе, вдома ремонт зробив, все як ти й хотіла, квіточки твої улюблені посадив, шкода, що ти цього не бачиш, хоча може й бачиш звідти зверху.
Як розквітнуть, постійно до тебе зі свіжими квітами навідуватимуся. Курочок завів, поросят, собачку купив, кажуть породиста. Кіт у мене – Василь Петрович, взагалі нудьгувати не дає.
Одного разу я занедужав, навіть поїсти не міг підвестися, то цей пустун десь мишку спіймав і біля мене на подушку поклав, мовляв, їж господар…
Миколайович ще трохи помовчав, а потім продовжив.
– А пам’ятаєш, як ми познайомилися з тобою? Була весна, бузок цвів, і я до тебе весь час на побачення з бузком приходив… От і зараз, як у старі добрі часи до тебе прийшов, тільки тебе поряд немає…
Миколайович заплакав, скупі чоловічі сльози скочувалися по старечому зморшкуватому обличчю. Миколайович підвівся з лавки й присів біля могилки дружини.
Ось так його й знайшли, ніби обіймав кохану Валентину.
Василь Петрович раз у раз обнюхував свого господаря, і ніби розуміючи в чому справа, голосно нявкав.
А Миколайовичу було добре, він був там, поряд зі своєю Валентиною…
…– Миколайовичу не стало! – комусь голосно повідомляв по телефону цвинтарний сторож.
– Не дочекаєтесь!
Миколайович підвівся, і струшуючи з себе пил, усміхнувся оторопілому сторожу.
– Я Валентині обіцяв, що ще трохи поживу. Треба стільки ще зробити, та й Василя Петровича не хотілося б залишати… А Валентина мене там обов’язково дочекається… Усьому свій час, усьому свій час…
