Після виходу на пенсію, Микола помітно засумував.
Раніше важка робота його бадьорила – а працював він на екскаваторі, у спеку й мороз йому завжди доводилося бути в тонусі, рухатися, боротися зі своїми недугами.
А тут…
Як вийшов на пенсію, так одразу й заспокоївся, і почав чомусь слабіти.
Жити йому чомусь нудно стало. Діти давно виросли і роз’їхалися, а дружина, хоч і теж була пенсіонеркою, але роботу не залишала.
Ось і сидів Микола один цілими днями у квартирі, телевізор дивився.
Дружина Настя намагалася його розворушити, витягти у вихідні на прогулянки, але він – ніби приріс до дивана.
– Все, – казав чоловік. – Я на пенсії. Хочу відпочивати…
– Та ти вже від відпочинку свого аж побілів! – обурювалася дружина. – Я ж бачу, як ти без діла нудишся. Займися чим небудь. Або влаштуйся знову на роботу кудись.
– Ні, – впирався той. – На екскаватор мене за віком не візьмуть, а іншого нічого більше робити не вмію.
Але раптом зателефонувала йому двоюрідна сестра, з села, з якого він ще в молодості поїхав.
Зателефонувала, і сказала, що будинок, у якому він народився, і який сестрі дістався, вона виставила на продаж.
Якщо хоче Микола щось на згадку з рідного дому забрати – нехай терміново приїжджає.
– Чудово! – зраділа Настя. – Їдь, Микольцю, на батьківщину, провітрися там трохи.
– Не поїду! – знову вперся чоловік. – Нема чого там робити.
– Ну як же ж так? – сварилася дружина. – Це ж твоє рідне село. Ти просто зобов’язаний з будинком, де дитинство пройшло, попрощатися. До речі, й на могилки своїх рідних сходиш. Ми вже три роки до них не їздили.
– Так? – тільки зараз Микола задумався, а потім і погодився. – Гаразд… Тільки заради цього і з’їжджу… Але я швидко. День – туди, і день – назад.
– Та хоч на місяць там засидься, у якихось родичів. Хоч розвієшся трохи, – бурчала дружина. – Зовсім ти вже засумував у цій квартирі.
Микола невдоволено зиркнув на дружину, але промовчав. Бо розумів, що вона в чомусь права. Так як він живе, жити не можна. Але як жити на пенсії правильно, він не розумів…
…Вже наступного ранку він поїхав на автобусі, а через день – увечері, як і обіцяв, примчав назад. З якоюсь об’ємною старою сумкою в руках.
– Ти вже? – розчаровано зустріла його дружина. – Невже за своїм диваном так скучив? Ну, і як там у вас, у селі? Щось змінилося?
– Та так… – непевно знизав плечима чоловік. – Нічого не змінилося… Тепер, Настю, там суцільна туга…
– А на згадку з рідного дому щось узяв?
– Та так… – знову байдужим тоном відповів чоловік. – Зараз покажу…
Він поліз у сумку, і дістав звідти якусь незрозумілу загорнуту в тканину річ.
Микола розгорнув тканину й Олена ахнула від несподіванки!
То була стара… Бандура!
– Ось… – Микола тужливо зітхнув, сів на свій улюблений диван, поставив бандуру на коліна, погладив її лагідно. – На цій бандурі мій дід колись грав. Та й батько мій теж умів сільських дівок порадувати музикою. Вчора, коли сестра дідову скриню відкрила, і я побачив цю бандуру, щось у мене в серці, Настю, тьохнуло. Згадав я, що й я колись на ній бренькав. Дивився, як дід із батьком грають, і все від них переймав.
– Так? – дружина недовірливо посміхнулася. – Невже ти граєш на такому? А чому ти раніше нікому про це не казав?
– Та якось соромно мені було хвалитися. Я ж ніби трохи тільки вмію. Та й давно це все було. Я, як зі служби повернувся, і в місто поїхав, то так більше ніколи цей інструмент до рук і не брав. Навіть тепер, ось, лячно. Думаю, чи зумію я, як у дитинстві? Наче пальці самі просяться, а я переживаю…
– Так… – пробурмотіла дружина, роздивляючись бандуру. – Яка цікава пам’ять тобі від діда з батьком дісталася… Музична… А вона ще грає, бандура ця? Працює?
– Начебто, так… Я відразу ж, як дістав її зі скрині, спробував… Ох, шкода, що ми не в сільській хаті. Я б тобі зараз зіграв щось…
– А до чого тут хата?! – здивувалася дружина. – Грай, я послухаю.
– Щось мені лячно, – знизав плечима Микола. – Бандура ця дуже гучна. Мій дід, бувало, як вшкварить, так одразу ж з іншого кінця села до нас співаки бігли на звук.
– Як вшкварить? – не зрозуміла Настя.
– А ось так, – чоловік не втримався і почав грати.
Звук, і справді, виявився напрочуд дзвінкий, переливистий.
А чоловік уже й заспівав.
Микола і сам не сподівався, що руки все пам’ятають.
Його натруджені пальці, раптом, як молоді, залітали по струнах. І серце пенсіонера від цієї гри раптом заспівало, а на душі стало весело, як замолоду.
Настя від захоплення засміялася, і теж підхопила – заспівала пісні, які пам’ятала ще з молодості.
Вони співали хвилин п’ять, не перестаючи, поки в двері не подзвонили.
Микола різко зупинив мелодію і злякано глянув на дружину.
– Ну от… – розчаровано зітхнув він. – Я ж казав… У квартирі тільки сусідів злити. Зараз говоритимуть, що ми їм своєю музикою жити заважаємо.
Дзвінок у двері повторився, і Настя пішла відчиняти.
Дзвонила сусідка, яка жила над ними. Але її обличчя було зовсім не сердитим, а навпаки – здивованим.
– Настю, а це хто у вас щойно на бандурі грав? – спитала вона насторожено.
– Вибачте, заради Бога, – почала виправдовуватися Настя. – Це мій чоловік. Він бандуру із села привіз, пробує, як воно, працює, чи ні. Він більше так голосно не гратиме. Я вам обіцяю.
– Облиш вибачатися, Настю, – замахала руками сусідка. – Я ж не сваритися до вас прийшла. Навпаки, у нас у суботу у чоловіка ювілей, і ми з ним музику шукаємо. Може, ви до нас прийдете, га? З бандурою. Посидімо разом, поспіваємо. Як раніше. Пам’ятаєш?
– Так Микола каже, що грає він, начебто, не дуже… – розгубилася Настя.
– Нічого собі – не дуже, – посміхнулася сусідка. – Ми з моїм трохи танцювати на кухні не почали. Настю, будь ласка, спитай свого, чи виручить він нас, чи ні? Якщо щось, ми навіть заплатити йому зможемо.
– Яка, платня?! – ахнула Настя. – Ти що говориш таке, сусідко?! Ходімо разом запитаємо…
Микола спочатку став категорично відмовлятися, мотивуючи тим, що інструмент давно не тримав у руках. Але сусідка насідала.
– Миколо, ну будь ласка. Нам для свята вистачить і кілька мелодій. Давай, згадуй, що ти вмієш.
– Прямо зараз згадувати? – розгубився Микола.
– А чого тягти? Хочеш, я чоловіка сюди покличу, щоб тобі веселіше згадувалося?
Через хвилин двадцять у квартирі у Миколи було вже дуже весело. На звук прийшли літні сусіди, які жили у квартирі зліва, і навпроти. Всі, зі щасливими обличчями, сиділи навкруги поспіхом накритого столу, а господар, блаженно посміхаючись, грав.
Гості хором співали: «Ой у лузі, червона калина…»
Коли чергова пісня була заспівана, Микола раптом задумливо зітхнув.
– Так… І як же так виходить, що мої пальці все-все пам’ятають? Таке в мене відчуття, любі сусіди, наче сорока років, які я в місті прожив, і не було зовсім. Ніби я щойно школу закінчив. І все найкраще, начебто – воно тільки-но починається. Га, друзі? То чому так? Що це значить?
– А те й значить, Микольцю, – з розумним виглядом сказав сусід зверху. – Що в тебе, і справді, нове життя починається. А знаєш, чому? Бо ти свій музичний талант заривав, заривав, а ми, твої сусіди, тобі його відкопали. Так що, давай-но, зіграй нам ще щось, щоб для душі…
Микола кивнув і полилася тужлива пісня, відкриваючи душі, і розбурхуючи в них щось сокровенне…
