– Ти завжди мені все прощала! То чого ж зараз влаштувала? – З чужим обличчям сварився на неї Іван.
– Прощала? Ні. Я вірила тобі… – ледве прошепотіла Настя, розгублено спостерігаючи за тим, як струнка незнайомка повільно натягує на своє гнучке тіло коротеньке плаття, більше схоже на маєчку.
Настя перестала говорити, просто не могла. Не було сил говорити, неможливо було зібратися з силами та піти звідси назавжди.
Чоловік, якого вона любила віддано і беззавітно, лише п’ять хвилин тому був поруч із молодою незнайомкою в їхньому з Настею ліжка. У квартирі, яку вона так любила і яку вже багато років вважала своєю фортецею.
Голова відмовлялася вірити у те, що було очевидним.
Потрібно бути гордою. Не треба з’ясування стосунків та розбирання. Навіщо, якщо душа більше не кружляє у щасливому танці, а лише схвильовано відстукує необхідний ритм.
Сьогодні Настя повернулася від матері раніше. На цілий день. І, як виявилось, на ціле життя. Те, яке розпочалася сьогодні. Зараз.
Анастасія просто дуже скучила за чоловіком. Жінка завжди сумувала за Іваном, коли його не було поруч. Вони жили разом уже двадцять років і Настя вважала себе щасливою дружиною. Примчала, щоб притиснутись до коханого, до тремтіння в тілі відчути радість від зустрічі з тим, хто був сенсом життя.
Грудка в горлі не йшла, не розчинялася, стаючи все більше. Безглуздим поглядом Настя стежила за тим, як ефектна незнайомка підійшла до дверей і, перш ніж піти, кинула Івану:
– Бувай, коханий! Розберешся з проблемами, дзвони.
– Ну, що мовчиш? Давай поговоримо, – запропонував Іван так, ніби хотів обговорити з дружиною наступні вихідні.
– Навіщо? – Тихо видавила з себе Настя.
Потрібно лише дочекатися, коли перші емоції пройдуть. Вона збере свої речі і зникне назавжди.
– Як – навіщо? Щоб з’ясувати все, – Іван поки був напрочуд спокійний. – Я завжди тебе вважав розважливою. А ще – розумною жінкою.
– Даремно. Я не розумна. Я просто кохала.
– Ну, кохала! І кохаєш! Адже це головне! І страшного нічого не сталося! – вже радів чоловік.
– Ні? Серйозно? – Здивувалася Настя тому, що все-таки може говорити.
– Ти ж завжди мене прощала! – Упевнено заявив Іван.
**********
Віктор Федорович занепокоївся – час до ночі, а їхня гостя, племінниця дружини Настя, ще не повернулася з лісу.
– Може, мені сходити, пошукати її? – Запитав у дружини літній чоловік.
– Та що ти переживаєш! Жінці сорок років, не заблукає. Настя тут виросла, кожен куточок знає. Повернеться незабаром.
– Ой, не знаю, щось неспокійне мені, Віро. У сум’ятті вона. Бачила ж, яка замислена і мовчазна приїхала? Який день вже живе, а навіть десятьма словами не перекинулась із нами.
– Ну ось хай природа її і допоможе. Нічого, повернеться ближче до сутінків.
***********
Сонце хилилося до заходу сонця. У сосновому лісочку було тихо та затишно. Густо пахло теплою смолою та різнотрав’ям. Ще перегукувались у гущі частіше дзвінкі птахи. Шумні джмелі, поспішаючи все встигнути до ночі, летіли повз свої справи. Мурахи працювали за одним їм відомим планом – наполегливо тягли кудись листочки. Життя ще кипіло і вирувало у вечірньому лісі. І Настя оживала поступово разом із цією живою енергією.
Вона приїхала сюди одразу після того, як пішла від Івана. Того ж дня. У село свого дитинства, куди завжди приїжджала на канікули. Раніше були живі бабуся та дід. Тепер тут жила її рідна тітка Віра з чоловіком Віктором. Ось у них на порозі і з’явилася Анастасія кілька днів тому тиха і наче задумана зсередини.
– Можна поживу у вас небагато? Тільки не питайте мене поки що ні про що, – промовила Настя.
– Звичайно, живи, люба! І довго живи. Скільки хочеш. Ми тобі завжди раді, – обіймаючи племінницю, відповіла тітка.
Вона одразу збагнула, що в Насті щось трапилося. Але лізти в душу не стала. І чоловіку своєму сказала – до племінниці з розпитуваннями не чіплятися. Хоча він кілька разів уже намагався дізнатися, що в неї сталося.
— Може, наша допомога потрібна, а ми сидітимемо склавши руки, — говорив він тихенько дружині.
– Наша допомога в тому, щоб не заважати їй поки що. Ти бачив її очі? Ось те саме! Нічого, відійде від біди. Тоді, може, й розповість нам, що там її Іван накоїв.
********
Настя вставала рано, з співами півнів, доки ранковий туман ще не розчинився у золотистому сонячному мареві. Снідала тим, що залишала їй на столі тітка Віра – молоком зі свіжим хлібом, сиром, вареними яйцями. Все було смачним, і Настя – що дивно – їла навіть із апетитом.
Потім вона брала з собою пляшку води, засіб від комарів і, вдягнувши легкі спортивні штани, хустку на голову та вітрівку, йшла до лісу. Туди, де в дитинстві дітлахами вони витоптали всі стежки у пошуках грибів та ягід. А ще чарівного скарбу, про який їм із захопленням та наївною дитячою вірою в диво розповідав місцевий хлопчина Грицько.
Скарб вони, як не дивно, тоді не знайшли. Але час проводили весело та з користю для здоров’я. Додому перед школою Настя приїжджала засмагла, обвітрена.
Все літо бабуся годувала внучку млинцями зі сметаною, пекла їй смачні пироги з ягодою, та крендельки з цукром.
Завжди зазвичай худенька, Настя поверталася в місто від бабусі з щічками і рум’яна, і батьки не могли натішитися цією обставиною.
Тепер, гуляючи знайомими і вже місцями зарослими до невпізнання стежками, жінка ніби знову відчувала себе тим дівчиськом, що бігала по них колись. Наївною та чистою. Що вірить у любов і добро.
Нагулявшись до тремтіння в ногах серед високих струнких сосен, вона сідала неподалік лісового озерця, де кілька разів уже бачила лелек. Із задоволенням слухала стрункий жаб’ячий хор, що розносився далеко над поверхнею води, дивилася на синє бездонне небо і намагалася не думати про те, що сталося в її житті. Не згадувати. Хоча слова Івана, що він промовив перед розставанням, раз у раз спливали у її пам’яті.
**********
– Ти ж мені все прощала! Скажеш – ні? Я чесно думав, що ти розумієш – чоловік може мати на боці невеликі захоплення. Та й ти сама, мабуть, якщо так вважала, могла дозволити собі щось. І швидше за все, дозволяла!
Не зважаючи на приголомшений погляд дружини, Іван продовжував.
– Я думав – ось як мені пощастило з дружиною! Вона не тільки розуміє все, а й уміє прощати мої витівки.
– Ти про що!? – Онімілими губами запитала Настя.
– Я про що? Та про те саме! Ти ж не вперше застаєш мене у пікантній ситуації. Згадай – адже так було вже кілька разів. Тоді на дачі у твоєї сестри двоюрідної, коли ви їхали з Марією в місто, тому що її синочок занедужав. Пам’ятаєш? А потім, як повернулися, ти побачила нас зі Світланою. Так, ми вже просто сиділи поряд. Але ж ти не могла не помітити, які ми були схвильовані тим, що вже трапилося, поки вас не було.
Настя не могла повірити, що чула. Невже це все не сон, а реальність. А поруч коханий чоловік, який такий жорстокий із нею. Хотілося тільки одного – випаруватися в повітрі, пропасти кудись звідси, щоб не продовжувати цю виставу.
Тим часом Іван не вгамовувався.
– А рік тому, на морі, коли тобі раптово стало зле, і ти не змогла поїхати на екскурсію в гори. Пам’ятаєш? А я поїхав. І повернувся до номера лише за північ. Чому ти тоді так охоче повірила в мою історію про те, що автобус зламався, і нам довелося дотемна кукувати в горах? Хіба ти не відчувала, що від мене за версту несе жіночими парфумами? Скажеш – ні? Ось тільки не треба! Не така ти й не розумна. Все ти помітила та зробила свої висновки. Просто вкотре заплющила на це очі. Вибачила мені мою витівку. Тому що розуміла, що наші з тобою відносини набагато важливіші за будь-які скороминучі інтрижки.
Настя сиділа на краєчку дивана наче зачарована. Свідомість плуталася, і їй хотілося якнайшвидше вирватися звідси. Піти, втекти, щоб не чути більше того, про що їй так несамовито розповідав Іван.
– Ти зараз серйозно?
– Цілком! Мені не до жартів. Ситуація, прямо скажемо, неприємна. А ти все в хмарах витаєш, наївна. Ось узяти хоча б сусідку нашу Марину, яка вже неодноразово була помічена тобою в моїй компанії. Так, так, наша Марина, яка так настирливо лізла до тебе зі своєю дружбою, – спіймавши здивований погляд дружини, сказав Іван. – Вона вже не раз прибігала до мене, коли тебе вдома не було. І знаєш, їй потрібна була далеко не сіль! Не знала, чи не здогадувалася? А дарма! Прокинься вже! Весь світ живе так. І всі дозволяють собі невеликі пригоди. А те, що ти сьогодні повернулася від тещі раніше, ніж обіцяла, у цьому тільки твоя вина! Сама винна, як кажуть. А приїхала б вчасно, не було б зараз цієї незручної ситуації. Розуміти треба, не маленька! – цинічно міркував чоловік.
Настя таки знайшла в собі сили, щоб підвестися і зібрати свої речі. Вона взяла тільки найнеобхідніше, бо вже фізично не могла перебувати із зрадником.
********
Сонце майже зникло за обрієм. Час повертатися. У лісі темніє швидко.
“Треба зателефонувати доньці. Переживає тепер. Стільки в мене вже днів мобільник відключено”, – подумала Настя, дивлячись востаннє на безтурботну водну гладь озера.
Іринка вискочила заміж півроку тому. Рано, вважала Настя, лише дев’ятнадцять. Але у дочки трапилося велике кохання. І тепер вони разом із чоловіком жили у іншому місті, і з донькою можна було спілкуватися лише телефоном.
Настя пошкодувала, що не взяла мобільний із собою. Хоча навряд чи є зв’язок, але чомусь саме зараз так гостро захотілося почути рідний голос.
З кожним днем жінці ставало все краще. Приходило розуміння того, як вона тепер житиме. А всі зради чоловіка тепер бачились їй через призму пережитого вже горя.
Так, вона сама багато в чому винна. Чомусь вважала, що коли сама порядна і чесна, то й поряд з нею такі ж люді, не здатні на зраду та обман.
Повернувшись у дім до тітки, Анастасія вперше за ці дні посміхнулася і сказала, що дуже зголодніла.
– Ну і чудово! А в мене якраз картопля з м’ясом тушкується. Зараз і сядемо вечеряти.
Настя ввімкнула мобільний і здивувалася – десятки пропущених дзвінків та повідомлень. Від Івана вона навіть відчиняти не стала. Прочитавши перше повідомлення від дочки, відразу набрала її номер.
– Мамо, ти де? Ми всі переживаємо, не знаємо, що й думати! Батько місця не знаходить, каже, що ви посварилися, а ти кудись зникла, телефон вимкнула. Ти де?
– Я в тітки Віри в селі. Все добре, не хвилюйся. Ти сама як?
– Нормально. Діма штовхається, назовні проситься вже. Але я його вмовила посидіти там ще трохи, – розповідала матері про своє цікаве становище дочка.
– Ну і чудово. А зять мій Василь здоровий?
– Так, все добре. Що у вас сталося, мамо? Чому ти пішла з дому? Мамо, ви ж стільки років разом. Може, пробачиш батька, що б він там не накоїв?
– Ні, Іро. Таке не вибачають. Ти не хвилюйся. Батько твій точно не пропаде без мене. А я… Я також навчуся жити по-іншому.
Сидячи за столом тітки, Настя нарешті вилила свою душу, розповівши про зраду чоловіка.
– Ну і правильно! Нема чого з таким жити. Ти ще молода, Настя, свою долю зможеш влаштувати. А ні, так і не треба. Он, будеш від Іринки онуків няньчити. До них поїдеш у гості, потім вони до тебе приїдуть. Та й до нас теж можна всім разом якось нагрянути, у нас тут роздолля.
– Видно буде, тітка Віро. Що загадувати зараз. Життя мудріше за нас. Саме розбереться, кому що…
Повернувшись до міста, Анастасія подала на розлучення та поділ спільного майна. З Іваном більше не розмовляла, як той її не просив про це. Вважала, що нема про що з ним розмовляти. Все, їхня історія закінчена.
Єдиний висновок, який зробила Настя з цієї історії, полягав у тому, що чоловік її ніколи не любив. І це не вона винна в тому, що він бігав від неї праворуч і ліворуч. Ні, жінка не знала про це і не заохочувала його, як колишній їй це нещодавно зробив.
Це безсовісна натура Івана дозволяла йому так поводитися і вважати, що він має рацію.
