Якось так склалося, що до сорока років Настя була незаміжня, з двома дітьми і чотирма шлюбами, що не склалися. Щоразу Настя, виходячи заміж, думала, що проживе з чоловіком до старості. Але щоразу щось йшло не так, і шлюб сходив нанівець. Розлучалася Настя з чоловіками мирно, залишалися друзями. Батьки з дітьми спілкувалися, помагали.
Після довгої перерви познайомилася Настя із чоловіком п’ятдесяти чотирьох років. Володимир – адвокат. Представницький, серйозний, дбайливий. Закрутився роман. Володимир гарно доглядав, міг на вихідні запросити Настю з’їздити до іншого міста. І ці мандрівки були чудові.
Почали разом жити. Усі побутові проблеми вирішував Володимир. Що купити, де відремонтувати, викликати клінінг все вирішував Володимир. Так Настя ще жодного разу не жила. Ні, вона готувала, прибирала квартиру, виховувала дітей, ходила на роботу. Але так, як зараз, без особливих проблем вона жодного разу не жила. Зароблені нею гроші, вона витрачала на себе та дітей. Настя навіть не знала, скільки грошей витрачається на продукти, скільки коштує нова побутова техніка. І життя це Насті подобалося. Вона була впевнена, що з цим чоловіком вона точно проживе до старості.
У соцмережі до Насті написав колишній однокурсник. Настя була рада згадати навчання в інституті, дізнатися, як справи у однокурсників, розпитати про інших друзів, і вони домовилися зідзвонитися. Так простіше спілкуватись, ніж тикати кнопки. Розмовляли годину. «А це як? А та заміж вийшла? А пам’ятаєш? – вся розмова складалася з таких питань та відповідей. Згадали щось смішне – сміялися. Говорили про сумне – співчували.
Наприкінці розмови Настя сказала: «Добре поговорили. Не губися, пиши, дзвони. Буду рада».
Ось саме ці останні слова і були причиною сварки Володимира та Насті.
– Навіщо він тобі писатиме і дзвонитиме? Я забороняю тобі спілкуватися з ним.
– А що такого? – Не розуміла Настя. – Ми не бачилися двадцять років.
– Я сказав, ні, – переходив на вигуки Володимир.
– Ти не можеш забороняти мені спілкуватися з друзями, – наполягала Настя.
– Можу ще як можу, – не вгамовувався Володимир.
Настя ображено пішла в іншу кімнату. Через півгодини туди ж прийшов Володимир і почав вибачатися. Настя подумала: «Може, і справді, я багато хочу. Ну не спілкуватимуся з однокурсником. Не спілкувалася двадцять років і жила собі непогано».
Настя сказала, що вибачила Володимира. Насправді ця сварка ніяк не виходила з голови. Щоб хоч якось забути, Настя вирішила сходити до перукаря. Знайомої на місці не було, довелося сісти у крісло до іншого майстра.
Перукарі між собою розмовляли, одна розповідала іншій про свого чоловіка. Говорила, який він добрий, розповідала різні подробиці. Настя слухала і розуміла, що цей чоловік дуже вже схожий на Володимира.
Коли зачіска була вже готова, перукар дістала телефон та почала показувати фотографії, де вона зі своїм знайомим. Настя зазирнула у телефон майстра — ну точно, Володимир. Тоді вона спитала:
– А він вільний?
– Ні. Він живе із жінкою. Та мені й не потрібний чоловік. Мені вистачає кілька зустрічей на місяць. Але зате які ці зустрічі! Ми розкішно проводимо час.
Настя, доки Володимира не було вдома, збирала свої речі та думала: «Що зі мною не так? Я хочу прожити із чоловіком довго, але так і не виходить».
