Історії жінок

Тамара з чоловіком Віктором вийшли на пенсію і переїхали жити в село. Віктор ходив на риболовлю. Тамара займалася квітами й городом. У них часто гостювали внучки. Дід брав їх із собою на риболовлю. – Вітю, дівчатка ж ростуть! – сміялася Тамара. – А ти їх, як хлопів, виховуєш! – Нічого, Тамарочко, все буде в житті в нагоді, – говорив чоловік… А одного дня Тамара прокинулася, як завжди, раніше за чоловіка. Вона приготувала сніданок, зварила каву і здивувалася. Зазвичай Віктор уже виходив у цей час з кімнати. Вона пішла в спальню й остовпіла від побаченого

Тамара Павлівна зібралася йти по гриби.

Яскрава куртка, гумові чоботи, спрей від кліщів, ножичок, кошик, канапки – наче готова.

За вікном була сонячна погода. Нещодавно пройшли затяжні дощі, тож очікувався великий урожай грибів.

Жінка не вважала себе затятим грибником, але за тридцять п’ять років життя з чоловіком Віктором у неї була така звичка іноді піти погуляти по лісу.

З Віктором Тамара жила душа в душу. Одружилися вони рано – у студентстві, дружили ще зі школи.

Працювали на одній роботі, вона у відділі кадрів, він майстром.

Разом пережили багато чого – важкі часи, купівлю квартири, будівництво дачі.

Виховали сина Миколу. Тамара мріяла мати багато дітей, але хоча б одного виростили.

Через сина у Тамари з’явилося перше сиве волосся – у юності Микола зв’язався з поганою компанією.

Приходив додому пізно, часом гульбанив. На всі розпитування матері відмовчувався, а то й бувало сварився.

І Віктор вирішив відправити сина на навчання у місто в військове училище. Тамара хоч і плакала, і не хотіла відправляти дитину далеко від себе, але розуміла, що це найкращий вихід:

– Вітю, він маленький ще, як він там без нас, так далеко! Та й не пристосований він до самостійного життя!

– Гульбанити не маленький! Не хвилюйся, гірше не буде.

Чоловік не помилився – навчання пішло синові на користь.

Хлопчик підтягнувся, зміцнів, зацікавився освітою.

На випускному мати зі сльозами на очах дивилася на сина красеня. Відмінник з усіх предметів, переможець змагань – гордість для батьків.

З військовою професією хлопчик не пов’язав себе, вибрав юридичну.

І щоразу син дякував батькам за те доленосне рішення. Нині син Тамари – Миколка, а вірніше Микола Вікторович – адвокат, співвласник великої та успішної фірми, люблячий чоловік і батько двох донечок.

Після виходу на пенсію подружжя перебралося на постійне життя у приватний сектор.

Будинок був у селі неподалік міста. Місце було тихе й спокійне – якраз для неспішного життя пенсіонерів. Поруч ліс, річка.

Віктор ходив на риболовлю, Тамара займалася квітами й зеленню на городі.

Подружжя займалося невеликим господарством для душі. У них часто гостювали внучки, дід водив їх на риболовлю, зробив по рогатці.

– Вітю, дівчатка ж ростуть! А ти їх, як хлопів, виховуєш, то на річку водиш, то паяти щось вчиш, – сміялася Тетяна Павлівна.

– Нічого, Тамарочко, все стане в нагоді, ще й собачку заведу, будуть вчити її.

– Ох, ще собачки нам не вистачало!

Так у мирі й спокої проходили будні пенсіонерів. Поки не прийшло лихо…

…Вранці того моторошного дня Тамара Павлівна прокинулася, як завжди, раніше за чоловіка.

Вона приготувала сніданок, зварила каву, розлила по чашках: собі в маленьку порцелянову, чоловікові – в його улюблену велику з написом «Улюбленому дідові».

Вона здивувалася. Зазвичай на той час її чоловік уже виходив з кімнати на запах кави.

Вона пішла в спальню й остовпіла від того, що побачила…

Коханого чоловіка не стало. Заснув і не прокинувся – серце…

Як проходили поминки, вона не пам’ятала. Здається, метушилися діти.

Син усе замовляв, організовував поминальну залу.

Потім кафе, слова на згадку про Віктора від колишніх колег та рідних.

Приходили численні сусіди, друзі, пропонували допомогу і втішали. А вона замкнулась у собі. Не було ані сліз, ані емоцій.

– Тамаро, поплакати тобі треба, не тримай все в собі, – намагалася допомогти найкраща подруга.

А Тамара не могла плакати, ані коли виносили його, ані коли опускали в землю. Жодної сльозинки, тільки погляд в нікуди.

– От же ж безсердечна! Чоловіка ховає як чужого дядька. От Галька, пам’ятаєш, як свого ховала? Аж за ним кидалась! А цій хоч би що! – перешіптувалися сусідки.

Пройшли поминки, поїхала рідня. Тамара залишилася вдома сама. Зовсім сама.

Прокинулася вранці, за звичкою приготувала сніданок на двох, почала варити каву. Налила дві чашки.

І ось тоді її й накрило. Настало усвідомлення…

І це усвідомлення її приголомшило. Тамара тихенько заплакала…

Син, який того ранку привіз продукти, побачив матір на кухні. Вона гірко плакала над чашкою кави.

– Мамо, що трапилося? Тобі недобре? Викликати лікаря? – чоловік метушився, не розуміючи стану матері.

– Не зможу я без батька, Микольцю! Життя без нього не бачу. Все, готуйтеся до других поминок, ось максимум до осені доживу, документи всі на вас оформлю, соління закрию вам на зиму, та й піду, – у сльозах сказала жінка.

– Мамо, не вигадуй, будь ласка. Так, тата не стало, це для всіх нас важка втрата. Подумай про нас, про онуків. Як ми без тебе? – син незграбно намагався втішити матір.

Але та наче для себе все вирішила. Все літо вона справді займалася переоформленням документів на сина. Чітко розказала докладний план поминок – де поховати, кого покликати.

– Сукня бірюзова, дивись уважно, ось тут усе лежатиме! Людку сусідку не клич! Вона до Віті мого все залицялася…

– Мамо, припиняйте ці свої жарти, ну вже не смішно! – намагалася заспокоїти Тамару невістка.

– А я й не жартую. Так, записуй ще рецепти, зараз зі мною станеш варення робити, восени грибочків закрутимо. Ось тоді й піду з чистою совістю.

Невістка зітхала і покірно йшла варити зі свекрухою фірмове варення з полуниці.

Так минуло літо.

Тамара Павлівна завершила всі задумані справи, щодня тільки мріючи про те, що скоро вона опиниться поряд з коханим чоловіком.

Залишилася лише одна незавершена справа – зібрати гриби, замаринувати й закрутити.

Вона вийшла з дверей свого будинку, тільки взялася за кошик, як раптом почула жалібне скавчання.

– Це ще що за новина?

У пошуках джерела шуму вона обійшла веранду, і нарешті знайшла того, хто видавав звук.

Це було маленьке руде цуценя, два місяці може.

– Господи, ти звідки взявся такий? Підкинув же ж хтось тебе, бідолаху! І куди мені тебе подіти? – Тамара сплеснула руками.

Вона повернулася до хати, взяла блюдце, налила молока й накришила хліба. Цуценя було явно дуже голодне, воно швидко випило все з блюдця й привітно замахало хвостиком, випрошуючи добавки.

– Ох, який голодний, – усміхнулася Тамара. – Гаразд, своїми запасами поділюся.

Жінка дістала канапки, з якими збиралася йти в ліс і пригостила малюка.

– Що, ковбаска смачніша, аніж просто хліб? Ну їж, їж, а мені треба йти. А ти сиди, чекай. Увечері Миколі подзвоню, забере тебе кудись.

Але цуцик, попри вказівки Тамари, побіг за нею в ліс. Як не намагалася вона його відігнати, все марно – він біг за нею.

– Ну, якщо вже хочеш зі мною – ходімо! Але загубишся – шукати не буду, у лісі залишишся! – бурчала жінка.

У лісі цуценя притихло і намагалося не відставати від Тамари. А вона від нудьги спілкувалася з новим другом.

– Ось дивися, це добрий гриб! А он там поганка – росте по одному і спіднички в нього немає, зрозумів?

Цуценя уважно слухало, смішно схиливши голову. Хвилин через десять собачка раптово відбігла від господині на кілька метрів і почала гавкати, кличучи її.

– Та що ж там трапилося в тебе, бідолаха? Не дай Боже там змія яка, – поспішила Тамара до собачки.

А цуценя стояло на одному місці і рило лапою щось у листі.

– Ти дивись! Рижики! Оце помічник! Та ти й сам рудий он який! От і ім’я знайшлося, – засміялася Тамара, акуратно ножичком зрізаючи гриби.

Через кілька годин за допомогою цуценя жінка набрала цілий кошик грибів.

Неабияк нагулявшись лісом, Тамара влаштувала відпочинок на узліссі, дістала канапки, термос з кавою, і, звичайно ж, поділилася з Рижиком.

Вона сиділа, милувалася яскравим вересневим лісом у сонячному світлі, дивилася на те, як грається цуценя, бігаючи за вітром, що ніс листя, і раптом спіймала себе на думці, що йти з цього світу їй вже зовсім не хочеться.

Хочеться вдихати це свіже повітря на повні груди, радіти першим грибочкам, першому снігу. Хочеться подивитися, як онучки закінчать школу, вийдуть заміж…

– Ну що, Рижику, ходімо додому? Ще гриби треба готувати, та й тобі лежанку підшукати, – Тамара Павлівна потріпала цуцика за вухом.

Біля будинку вже стояла синова машина, а у дворі гралися онучки.

– Бабусю, де ти зникла? Тато тобі дзвонив, а ти слухавку не береш! Вони з мамою так хвилювалися! Ой, цуценя! Бабусю, звідки?

– Дівчатка, знайомтеся, його звуть Рижик, тепер він житиме зі мною.

З дому назустріч матері, вже поспішали син із невісткою.

– Мамо, як же ж ти нас налякала! Ти чому слухавку не брала? Зі своїми розмовами ти ж нас так схвилювала! Ми ж переживаємо!

– Ви подивіться, скільки ми з Рижиком назбирали грибів! У лісі мережі нема, Микольцю. А я ще поживу, – засміялася Тамара Павлівна. – Мені ще вас навчити треба. Бігом у хату, зараз картоплі з грибочками насмажимо, і варення відкриємо, так діти?

…Через рік біля огорожі на могилці чоловіка стояла Тамара Павлівна і вже дорослий пес Рижик.

– Вітю, у нас все гаразд, старша онука виграла змагання. Каже, що завдяки дідусеві – ти ж її вчив із дитинства спортом займатися. А невістка навчилася закрутки робити.

Тепер ми втрьох будемо ходити по гриби на наші місця, пам’ятаєш, Вітю?

Я, вона й Рижик.

Ти вже почекай мене на тому світі трошки, гаразд?

Я ще тут побуду, бо дуже потрібна нашим дітям…

Вам також має сподобатись...

Галина була вдома сама. Жінка вирішила зробити маску для обличчя, як раптом пролунав дзвінок у двері. Дзвонили дуже наполегливо… – Мабуть сусідка, тітка Тамара прийшла побалакати, – вирішила Галина. Вона відкрила двері. На порозі стояла якась незнайома, гарна дівчина. – Здрастуйте, – здивовано привіталась Галина. – А ви до кого? – Здрастуйте, а я до вас! – раптом відповіла незнайомка. – Ви ж Галина, дружина Миколи? – Саме так, – здивувалась ще більше Галина. – У мене до вас особиста справа, – сказала дівчина. – Я – Олеся. Коханка вашого чоловіка. І я маю вам дещо сказати! Галина не розуміла, що відбувається

– От гарний був би для тебе наречений, Катрусю, – дивлячись у вікно, сказала мати. – Перспективний хлопчик, розумний і в тебе он як закоханий! – Цей Микола?! – хмикнувши, запитала Катя. – Та ніколи в житті! Пройшло кілька років, а серйозних романів у Каті не виходило. Вона зовсім забула Миколу, але раптом він з’явився випадково у дворі, біля під’їзду. Катя, як побачила його, то так і ахнула

Марія вирішила прибрати в квартирі. Раптом пролунав дзвінок у двері. Вона нікого не чекала. Жінка здивовано пішла відкривати. На порозі стояв якийсь чоловік. Марія придивилася й ахнула. То був її колишній свекор! – Марійко, можна зайти, – запитав він. Марія здивовано впустила свекра в квартиру. Вона ледь впізнавала його. Перед нею стояв худенький, слабенький старий чоловічок. Марія посадила свекра на диван, а сама вмостилася в кріслі. – Слухаю вас, Іване Сергійовичу. – Марійко, доню, благаю! – раптом почав той. – Треба якось допомогти моєму сину Миколі. Марія застигла від несподіванки

Юля завжди прокидалася раніше і йшла готувати чоловікові бутерброди. Вона накладала їжу в контейнери, мила фрукти, щоб її Миколка міг смачно пообідати. Та він ніби не помічав її старань. – Так більше не можна, – вирішила якось Юля. – Микольцю, нам треба поговорити! – сказала вона чоловікові. Микола навіть не глянув на дружину і сказав: – Зараз футбол тільки подивлюся. – Все, як завжди, – подумала Юля і вирішила діяти