Життєві історії

В Аліни не стало матері. Після прощання, до жінки підійшла її сестра Марина і передала невелику коробку з-під цукерок, обмотану скотчем. На коробці, фломастером великими літерами було написано «Аліні». – Це тобі! Я в маминих речах знайшла. Твоя спадщина. Відкривати не стала. Думаю, нічого цікавого, – хитро посміхнулася Марина. Ця дивна усмішка важко зачепила Аліну. Вона забрала коробку та пішла додому. Відкрити коробку Аліна зважилася пізно увечері. У коробці лежав якийсь зошит. Аліна взяла цей зошит, прочитала його і… остовпіла від прочитаного

Після прощання з матірʼю, сестра Марина передала коробку Аліні. Коробка невелика, з-під цукерок «Київ вечірній», обмотана скотчем, де чорним фломастером великими літерами було написано «Аліна»

.

– Це тобі, я в маминих речах знайшла. Твоя спадщина. Відкривати не стала. Думаю, нічого цікавого, – хитро посміхнулася Марина.

З уст Марини це звучало, як насмішка. Аліна знала, що і квартиру, і гроші мама заповіла Марині, що було цілком логічно. Не те щоб Марина більше потребувала, просто мама більше любила Марину. Але ця дивна усмішка важко зачепила Аліну. Вона забрала коробку та пішла додому.

Як не дивно, що її не любила мати, Аліну ніяк не хвилювало. Це тепер усі люблять говорити про дитячі переживання, а Аліна не мала цих переживань. Вона ще в дитинстві спокійно ставилася до того, що Марину більше любили. Аліна сама любила сестру. Мабуть, і зараз би не пішла б від сестри, підтримала б її, якби не ця єхидна усмішка. Наче Марина вважає сестру другим сортом, чи що.

Поки Аліна їхала автобусом, згадувала дитинство.

Марина народилася, коли Аліні було п’ять років. Ось із цього моменту і пам’ятає Аліна своє дитинство. Пам’ятає, як принесли маленьку сестричку, пам’ятає, що Аліні не дозволяли підходити до дитини. Що старша ставала Марина, то більше з’являлося обов’язків у Аліни. Вона мала обслуговувати сестру. Аліна якось швидко змирилася з цією долею, може, тому немає жодного пережиття. А те, що вона нелюбима дочка, Аліна зрозуміла вже коли була доросла. І це її ніяк не зачепило.

І ось ця коробка. Що там може бути?

Відкрити коробку Аліна зважилася пізно увечері. У коробці лежав щоденник матері.

На першій сторінці було написано мамою: 

– Навіщо я тільки повелася на вмовляння чоловіка? Навіщо ми її удочерили? Я ніколи не полюблю цієї дівчинки.

Дізнатися в майже сорок років про себе таке, знаєте, не дуже приємно. Аліна відкинула щоденник, ніби до рук їй потрапила неприємна річ. Щоденник упав на підлогу, Аліні здалося, що він гримнув, наче чавунний.

Аліна обережно переступила через нього та пішла попити чаю. Таку новину треба було якось пережити.

Чоловік сидів на кухні і дивився якийсь матч. Озирнувся на Аліну і спитав:

– Що з тобою? На тобі немає обличчя.

Аліна махнула рукою, мовляв, дивись свій телевізор. Чоловік рішуче вимкнув свій матч, підійшов до Аліни та обійняв її. Після цього вона заплакала.

– Так, що з тобою? Можеш до ладу сказати? – запитав він.

– Виявилося, я прийомна дочка. Розумієш, я була їм нерідна, – плакала Аліна.

Чоловік довго сидів поруч, поки Аліна не прийшла в себе.

– Тобі легше? – запитав чоловік. Аліна кивнула головою.

– Ну, тоді слухай. У твоєму житті щось змінилося від цієї новини? Ні? От і забудь. Тепер ти не дочка, тепер ти дружина та мати. Ось про це думай. Хочеш, я викину цей щоденник? Або, кину його у камін.

– Ні, я хочу його прочитати, – рішуче сказала Аліна і повернулася до кімнати.

Всю ніч вона читала історію про неприязнь матері до неї. А на ранок Аліні стало легше, наче звалився камінь із душі. 

Прояснилося багато вчинків матері. Виявилося, їй спеціаліст сказав, що дітей не матиме. Вона переживала, і батько запропонував удочерити дівчинку. А за три роки мати завагітніла. З цього моменту мама розпочала цей щоденник нелюбові до Аліни. Мало того, що писала, ще й зберегла.

Напевно, вже не знала, як зачепити Аліну, доручила Марині передати цей щоденник сестрі.

Наступного дня Аліна із чоловіком поклали щаженник у камін і розвели багаття. Аліна вирішила, минуле залишити у минулому, треба жити сьогоденням. А сьогодні у неї любляча сім’я.

Вам також має сподобатись...

Марина тільки-но прокинулася, як у двері подзвони. На порозі стояла свекруха, з двома важкими пакетами у руках. – Доброго ранку, – привіталася Марина, відкривши двері. – Ви ж мали ближче обіду приїхати. – Я тут подумала, чого чекати обіду! –  радісно оголосила свекруха. Валентина Петрівна пройшла на кухню, поставила пакети біля столу. – А дівчатка ще сплять? – поцікавилася вона у невістки. – Вже ні, – відповіла Марина. – Чудово! Піду привітаюся, – усміхнулася свекруха і вийшла з кухні. Марині стало цікаво, що свекруха принесла у цих пакетах. Марина підійшла ближче, заглянула всередину і ахнула від побаченого

Ніна, закутавшись у легкий кардиган, йшла парком і насолоджувалася останніми теплими днями. В руках вона тримала паперову склянку з ароматною кавою. Допивши каву, Ніна прискорила крок. Дісталася додому, зайшла в квартиру. – Василю, я вдома! – сказала вона. Але чоловік не відповідав. Раптом, вона почула голоси. Василь в кімнаті, із кимось розмовляв телефоном. – Ну, тоді не заважатиму, – вирішила Ніна, і хотіла було вирушити на кухню, але випадково почула, що чоловік розмовляє про неї. – А це вже цікаво! – вирішила жінка. Ніна причаїлася в коридорі, прислухалася до розмови чоловіка і ахнула від почутого

Надія Миколаївна мила на кухні посуд, коли відкрилися вхідні двері і на порозі з’явилася невістка. Світлана зайшла у квартиру свекрухи, нахабно пройшла до центру спальні, не роззуваючись. – Світлано, що з тобою? Що сталося? – розгублено бурмотіла Надія, побачивши сльози та розмазану туш. – Ану сідай, розповідай. – Я розлучаюся з вашим Славком. Погано Ви його виховали! – крізь сльози сказала Світлана. – Та що ж сталося, поясни? – Надія Миколаївна здивовано дивилася на невістку, нічого не розуміючи

Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла важкі пакети з продуктами і зайшла на кухню. – О, Господи! – ахнула жінка. – Ти чого тут сидиш сам? Її чоловік Олег сидів на кухні сам у темряві… – А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина про дочок. – Пізно ж уже! – Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу… – Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина. Вона не розуміла, що відбувається