Низько опустивши голову, Антон ішов міським парком. Сьогодні йому було не до веселощів. Не радував його навіть недільний сонячний день.
Півтора роки тому батько Антона викликав свого сина до кабінету для серйозної розмови.
– Ось що, дорогий синку, тобі вже 28 років, а ти за розум ще не взявся. Запам’ятай, або до тридцяти років у тебе буде повноцінна сім’я: дружина та дитина, або я позбавляю тебе спадщини.
І ось сьогодні розмова з батьком продовжилася. Батько ще раз нагадав синові, що не жартує. Батько Антона Володимир Петрович був власником великої компанії, до складу якої входило кілька заводів. Після того як Антон здобув вищу освіту Володимир Петрович взяв сина у свою компанію, для того, щоб той, набув досвіду керівника, починаючи з азів.
Ось тільки Антон на посаді інженера нічим себе так і не проявив. До роботи він ставився із прохолодою. Зате дозвілля його було різноманітне: ресторани, нічні клуби та незліченні романи з дівчатами.
– Що ж мені робити, – міркував Антон. – Хоч на сайті знайомств давай оголошення: шукаю жінку в положенні.
Роздуми Антона зупинив голос дівчини.
– Настю, ти йдеш з нами.
У відповідь Настя махнула рукою, залишаючись сидіти на лавці. З її вигляду можна було зрозуміти, що в неї щось сталося. Уважно вдивляючись у дівчину, Антон підійшов до неї впритул.
– Настю, ти! – сказав він.
– Антон! – здивувалася та.
– А я ж тебе шукав! – вигукнув Антон.
– Що, справді? – пожвавішала дівчина. – Але я так і не дочекалася від тебе дзвінка…
– Майже одразу після нашої зустрічі я загубив свій телефон, – викручувався на ходу Антон. – А твоїх координат у мене не було. Я пам’ятаю, як ти розповідала, що навчаєшся на третьому курсі університету, але в якому саме тоді я не уточнив.
Пояснення Антона виглядало цілком правдоподібним, і Настя підбадьорилася.
– Ну, то що ж у тебе трапилося? Давай викладай, – спитав Антон.
– Ти справді радий нашій зустрічі? – поцікавилася Настя.
– Дуже радий. І тепер я тебе уже тебе нікуди не відпущу.
– Антоне, я в положенні. І це твоя дитина.
– Настю, яка ж ти розумниця, що не наробила дурниць.
– А я думала, що після цієї новини ти одразу втечеш від мене.
– Та ти що, Настю! – зрадів Антон. – Я почуваюся найщасливішою людиною на світ.
– Все-таки дива бувають, – посміхнулася дівчина. – Виходить, я недаремно сподівалася, що рано, чи пізно ти знайдеш мене.
– Настю, на жаль, у мене з собою немає обручки, і все ж я не можу не поставити тобі це питання: ти вийдеш за мене заміж?
– Так! – відповіла Настя, і на її очах в цей час з’явилися сльози радості.
Після того, як Антон дізнався, що Настя на четвертому місяці, його радості не було меж.
– Завтра йдемо знайомитись до моїх батьків, а потім до твоїх і обговорюємо деталі весілля.
– Антоне, у мене батьки у селі живуть. Це звідси сотня кілометрів. Тож завтра не вийде. Адже у мене ще й заняття в університеті.
– Нічого страшного наступного вихідного відвідаємо твоїх батьків. Ти ж не проти?
– Це якась казка. Все, що зараз з нами відбувається, наче сон. Я навіть боюся, що зараз я прокинуся і все зникне.
– Повір, це все реальність! – засміявся Антон.
Одразу після весілля Настя переїхала до Антона. Вона любила свого чоловіка і була впевнена, що і він відчуває до неї такі самі почуття. І Антон спочатку дуже хотів догодити Насті. Йому нелегко було відмовитися від вечірок із друзями, але він це зробив. До роботи Антон став ставитись сумлінно. Зміни були очевидні. І батьки Антона були дуже раді таким змінам.
У встановлений термін у Насті народився син. На той час Настя вже перевелася на заочний факультет університету. Спочатку Антон побоювався брати малюка на руки. І Настя навіть ображалася на нього.
А потім, коли він узяв сина на руки, то в ньому прокинулися батьківські почуття. У сім’ї було все: і безсонні ночі, і невеликі сварки.
Але тепер після народження дитини, Антон уже не прикидався. Він любив і малюка і свою дружину і не уявляв собі життя без них.
Минув рік щасливого сімейного життя.
Якось повернувшись із роботи додому, Антон не виявив удома ні своєї дружини, ні свого сина. На журнальному столику лежала якась записка.
Антон розгорнув папірець і остовпів від побаченого:
«Антоне, я все знаю. Ти мене обдурив і одружився зі мною тільки тому, щоб не залишитися без спадщини».
Антон взявся за голову. Так, він справді одружився з Настею, щоб батько не забрав у нього спадщини. Але тепер же ж він любив Настю по-справжньому.
Другого дня Антон подав заяву на звільнення.
– Антоне, може поясниш, що трапилося, – звернувся до нього батько.
– Ось читай, – простягнув Антон батькові записку, залишену Настею.
– Не гарячкуй, а доведи їй, що справді любиш її. А поки що я оформлю тобі відпустку.
На другий день Антон вирушив у село, де мешкали батьки Насті. Але його приїзд та освідчення в коханні не дали жодних результатів.
– Я тобі не вірю, – заявила Настя.
І тоді Антон звернувся до батька Насті, викликавши його на вулицю.
– Костянтине Івановичу, а де тут у вас можна зупинитися.
– Готелів у нас тут немає. Але сусід будинок продає, а сам їде в місто до дітей.
За кілька днів сусідський будинок став власністю Антона. Настя була непохитна і миритися з Антоном не збиралася. І тоді Антон став приходити до будинку її батьків, щоб побачити свого сина. Батько Насті був на боці Антона:
– Він має повне право відвідувати сина, – заявив Костянтин Іванович.
Пройшов місяць. Антон звільнився з роботи, хоча батько пропонував йому оформити відпустку. Після цього Антон влаштувався електриком на ферму. Він став сільським мешканцям.
– Настю, у тебе що, серце залізне! – насідали на Настю її батьки. – Ти не бачиш, як за тобою Антон сохне. Кохає він тебе, кохає. Не хочеш подумати про себе, про сина подумай. У нас тут у селі навіть школи немає.
А потім мирити Настю з Антоном приїхав батько Антона.
– Настю, – звернувся він до своєї невістки. – Ви з Антоном мене засмучуєте. У мене став ще один завод. Я хотів Антона призначити туди директором, а він уперся, як хлопчисько, що без тебе нікуди не поїде. А щодо спадщини, то це я винен, хотів якось стимулювати його.
– Гаразд, тату, не варто принижуватися, – втрутився в розмову Антон. – Вона втекла від мене, стверджуючи, що я її не люблю. А насправді я бачу, що все навпаки. Це вона мене не любить.
Незабаром Антон з’явився на ґанку придбаного ним будинку з двома дорожніми валізами. Настя стояла на ґанку батьківського будинку з дитиною на руках. Антон підійшов до своєї дружини. Поставив валізи на землю. Взяв сина на руки і, поцілувавши його, передав дружині.
– Прощавай, Настю. Не турбуйся, на розлучення я подам сам. І, підхопивши валізи, подався до своєї машини.
– Антоне, – крикнула навздогін чоловікові Настя, – почекай, ми з тобою!
Антон обернувся і обійняв кохану дружину й синочка!
Тепер усе в них буде добре…
